Relax-читання на Radio Relax

О, весільна хора для того, хто її чує, звучить, як попередження, ба, швидше — завчасний подзвін, а може, навіть попередній, і дещо несправедливий вирок тріпотливому з радості людському серцю. Може, краще б ніколи не йти до танцю під цю сумну, як жіноча доля, і безконечно гостру, немов неминуче занесена сокира історії над кожною чоловічою головою, мелодію; може, краще стояти осторонь, і просто слухати, і про все — аж від самого початку світу і до сьогодні, — але самому … Бо ці рухи, одночасно вповільнені двома танцюючими посеред спорожнілої весільної підлоги, — вони таки, мабуть, вищі і за саме вінчальне присягання, і сильніші за смолу оманливих нічних обіймів. Ті ритми заходять далеко під серце, а може, скрипка їх заганяє таки в саме серце — і ти вже ніколи добровільно не позбудешся тонкого, майже нечутного стогону мелодії, не витиснеш його із себе, хіба що вмреш — і лиш тоді скинешся чарів цієї музики.

Словом, передсмак весни з кожним днем усе повніший. Я ще не встигла зовсім-зовсім перейнятися ним. Але, здається, щось усередині стало туди, де мало бути. Пізньозимовий щем у серці зник, натомість повернулися радість і натхнення. Я вже мрію про те, як даруватиму весну найдорожчим друзям за філіжанкою кави з горіховим сиропом. Скучила за читанням на гамаку. А ще далека дорога знову кличе - і це для мене чи не найпевніший сигнал про те, що весна вже просто-таки за рогом. Близько-близько.

Єдине моє бажання і найпристрасніше моє благання - щоб ми могли покинути цей світ разом; і це благання ніколи не перестане звучати на землі, воно буде жити в серці кожної люблячої дружини в усі часи, і його назвуть молитвою Єви. Але якщо один з нас повинен піти першим, нехай це буду я, і про це теж моє благання, - бо він сильний, а я слабка, і я не так необхідна йому, як він мені; життя без нього - для мене не життя, як же я буду його тягнути? І це благання теж буде вічним і буде підноситися до неба, поки живе на землі рід людський. Я - перша дружина на землі, і в останній дружині я повторюся.

Старий добрий поштар Генрі Фріман розносив пошту. - Генрі! – гукнув Кряж та подався назустріч, - Ти це, чи не ти? Поштар йшов повільно – суглоби – і відгукуватися здалеку у відповідь не поспішав. Якщо є листи – ніколи їх не відкриє і не прочитає, жодної марки з конверту ніколи б не вкрав. Порядна людина. Стара школа. Він взагалі був людиною скромною та усміхненою, немов божа квіточка. І своєю дитячою простотою він завоював серця майже всіх жителів Західної Окраїни.

Вулиці залиті сонцем і весною. Вулиці - наче келихи, і небесні офіціанти щедро наливають у них світло, тепло, дарують трохи свіжого вітру й притрушують запахом кави з цинамоном.

Полюбити людину, яка відповідає тобі взаємністю, - це саме собою диво. Але ще краще, ще важливіше знайти в цій людині споріднену душу. По-справжньому споріднена душа - це про того, хто розуміє тебе, як ніхто інший, любить, як ніхто інший, хто завжди поруч, що б не трапилося... Кажуть, ніхто не вічний. Але я переконана, що для деяких любов – безсмертна.

Не чекай до завтра, щоб сказати комусь, що ти його любиш. Скажи йому це зараз. Не думай: «Моя мама, мій син, моя дружина вже знають про це». Чи тобі би надокучило чути такі слова: «Я тебе люблю»? Стисни руку тієї особи, яку любиш, і скажи, хоч очима: «Ти мені потрібний! Люблю тебе!» Любов – це життя. Є земля живих і земля мертвих. Їх відрізняє любов.

Чоловік був годинникарем, і Дані інколи здавалося, неначе він бачить наскрізь не лише механізми, а навіть час. Лука ніколи нікуди не поспішав і вчив того дітей. — Найважливіше ви все одно встигнете, — проказував тихо, гладячи Мірчика по каштанових кучерях і усміхаючись донечкам, що на мить присіли на канапі.

Як добре,що можна комусь написати листа. Це насправді чудово, коли можеш ось так просто сісти за стіл, взяти олівець і написати, коли хочеш передати комусь свої думки . Звісно, коли напишеш все на папері, то здається, що зміг лишень передати якусь частину того, що хотів сказати. Але і це, на мою думку, непогано. Я зараз щаслива вже від того, що з’явилося бажання комусь про щось писати. Тому і пишу от так просто тобі зараз.

І тут вона вийняла з портфеля кишенькове люстерко. Кругленьке, з синьою кришечкою. Прошу, – мовила вона. – Це тобі від мене на Різдво. Коли ти глянеш у нього, то побачиш того, кого я люблю.

Добре, є осінь, вона ніжно і акуратно готує нас до холодів. Улюблена осінь. Час роздумів, рук в кишенях, глінтвейну вечорами і приємної меланхолії...

Узимку легко писати казки. Узимку взагалі легко писати. Не лише тому, що писати - одне з небагатьох (відносно) корисних занять, доступних зимової пори. Узимку більший простір для уяви. От їдеш у потязі - і за вікном уранішнє сонце вихоплює зі сніго-туманної «закулісної темряви» поснулі села. Будиночки, кошлатиться дим із димарів, і більше нічого не видно. Усе вкрите снігом. Таємницею. Сніг, наче біле полотно, на якому уява вимальовує свої казки.

Морозяка розгулявся — руки й у рукавичках дубіли. Цілував у щоки, нагадував: за тиждень Новий рік! Нове щастя, радість, мрії і сподівання. Загорніть у стару ковдру печалі, викиньте на мороз. Хай застигнуть хоча б до весни, а весна зі своїми рецептами прилетить. Допоможе.

Шкільний пішохідний перехід ряснів підлітками. Переважно дівчатами років дванадцяти-тринадцяти. Через вітрове скло Кіра могла добре їх роздивитися. Різні, але всі такі юні і по-своєму особливі. Попереду в дівчат велике життя, з яким треба щось робити. І насправді можна з тим життям робити мільйон усього прекрасного. Але у тринадцять чомусь так не здається. Натомість буває безпричинно соромно, плаксиво і страшно, що хтось за щось покарає. Дівчатам у тринадцять постійно треба «робити уроки», з понеділка до п’ятниці прокидатися о 07:30, когось «слухати» і бути суперчемними. А ще — дівчата у тринадцять не дуже тямлять, хто має бути пруч і ким насправді є вони самі. Не вміють обрати, вони на боці білих чи чорних. І, можливо, у тринадцять це все нормально. Але для чого лишатися тринадцятирічними все життя?

Подарунки гномів обов’язково повинні бути зроблені своїми руками. Гноми б ніколи й не додумалися купувати подарунки, це ж так по-дурному і невиховано! У гномів навіть є приказка: “Що зроблено руками, то від серця”.

Спочатку було слово. І відтоді як же багато воно означає в нашому житті. День починається зі слова. Розмова - з нього ж. Монолог - зі слова, а діалог - із двох. Слово може бути приємним, щирим, добрим, милим; великим, коротким, маленьким; костурбатим, дивним. Апогеєм мовлення є гості слівця, які водночас можуть бути іронічними й улесливими, а ще - жартівливими. Слово - зброя, здатна воювати яз за добро, так і, нажаль, за зло. Людина може мати сильний характер із зовні, але варто сказати їй щось "усередину", вразити, і вона відразу стає слабкою, або ж розчуленою, чи навіть беззахисною. Коли сказати добрим людям добре слово, вони стануть ще добрішими. Слово - величний дарунок, який протягом життя треба вчитися... підбирати, щоби дар не перетворився на тягар. Найбільше відчувають на себе силу слова люблячі люди. Вони, завдяки своїм почуттям, настільки трепетно, чутливо, тонко і ніжно ставляться одне до одного, що іноді з найщиріших намірів "переборщують" і вражають занадто сильними словами. Зранити словом найлегше закоханих, адже вони надіються на взаємність, очікують на хороші слова й настільки бояться почути щось не те, що мимохіть їхні вуха самі генерують асоціації, абсолютно не відповідні до змісту сказаного. Життя - це гра в слова. Як і кожна гра, вона має свої правила й закономірності: після великої кількості добрих слів рано чи пізно буде одне зле... Та мудрим людям варто його використати як іще один добрий старт, а не початок кінця, адже слова - це любов.

Повільний перехід осені до зими - зовсім не погана пора. Це пора, коли потрібно зібрати, привести в порядок і скласти всі свої запаси, які ти накопичив за літо. А як чудово збирати все, що є у тебе, і складати ближче до себе, зібрати своє тепло і свої думки, заритися в глибоку нірку – в надійне укриття; захищати його як щось важливе, дороге, твоє власне. А після нехай мороз, бурі і морок приходять, коли їм заманеться.

Був надзвичайно приємний весняний вечір. Синя заграва наче невидимим пензлем зафарбовувала небо дедалі більше, поки нарешті не залягла нічна темрява. Втомившись од читання, я поставив платівку із тріо Шуберта опус 100 у виконанні Стерна-Роуза-Істоміна. Вже давно, коли настає весна, я часто слухаю цю музику. І відчуваю, як вона гармоніює зі своєрідним смутком весняної ночі. Весняної ночі, що заливає всю душу м’якими синюватими сутінками…

Пол уявляв собі, як задній бампер «камаро» проступає крізь залежаний сніг і виблискує під сонцем. – Звісно, це не надовго, нас чекають іще два-три похолодання, а може, ще одна велика завірюха, але весна вже йде, Поле. Моя мати казала, що передчуття весни схоже на передчуття раю. Стівенг Кінг. Мізері

За вікном дощ, я люблю дощ, коли він на вулиці, а я в хаті, люблю дивитися, як він заливає шиби, хлюпоче з ринви, як булькочуть калюжі, люблю запах дощу і посвіжілого повітря, люблю вийти після зливи й милуватися листям дерев, коли воно починає переливатися всіма відтінками зеленого, а земля пружинить під ногами, і з неї піднімається пара.

Осінь схожа на вишукану хворобу: спочатку ти милуєшся зміною фарб, хапаєш руками листопади, але вже починаєш відчувати якусь нетутешню печаль і переймаєшся тихою ніжністю до коханих і близьких, немов би завтра з останнім, що впав на асфальт, листом зникнуть і вони. Але час іде і поетичний флер спадає з осені, оголюючи голі дерева, холод, похмуру сльоту, і перший мокрий сніг швидко перетворюється на бруд під ногами застуджених людей з похмурими обличчями.

Чим визначається-вимірюється щастя? Чи має воно бути однаковим – ніби під копірку розтиражованим – подібним у дрібницях – схожим у цілому – одним і тим самим? Якби ти тільки знала, Полю, як мені було добре з ним! Навіть коли його напівпритомного приносили в наше маленьке помешкання на Межигірську і я просто лягала поруч – навіть тоді була щаслива! Він просто хотів швидше згоріти – пропалати – як метеорит – серпнева зірка – хвіст комети… У цьому двобої зі смертю (а може, із життям?), переможець у якому був наперед визначений, зовсім не важило відтермінувати кінцеву дату: завтра – за місяць – за рік. Ти знаєш, як воно буває, коли – весь – вільний – світ – навколо сходиться в одній людині...

Телевізор не лише втручався в їхні життя, а й жив своїм власним, і то непорівнянно буйнішим, святковішим, рівномірно яскравим і насиченим на всіх п'ятнадцяти каналах воднораз, тоді як із них двох кожне мало хіба по три-чотири (робота, батьки, друзі), і лиш один спільний, і всі, звісно, працювали куди млявіше й марудніше — з перебоями, темними провалами та накладками сторонніх зображень. До того ж у телевізора, не те що в них, усе завжди було в порядку і він перебував у незмінно бадьорому гуморі: кожна його історія, хай би яка моторошна й кривава, обов'язково діставала логічний розв'язок, він ніколи нічого не кидав насередині в малодухій надії, що якось воно само втрясеться, не лишав по собі взагалі жодних завішених хвостів — всьому чисто встигав дати лад, порозставляти акценти, по-втуляти, де треба, титри з субтитрами, аж любо глянути.

Хтось повсякчас проживає за тебе твоє життя — одну з його можливих, ніколи тобою не здійснених версій. Всі почуття, що по-справжньому в'яжуть нас з іншими, від любові до заздрості, походять від цієї потаємної туги за іншими життями — інстинктивно вгаданими, розпізнаними нашими життями, яких ми, одначе, ніколи, ніколи не будемо мати. І хтось нас боронить, хтось ослоняє собою — проживаючи їх за нас спимо без кошмарів.

Нібито аж так усе настільки банально, що раптом для самого себе хочеться відповісти на елементарні питання. Чи можна водночас «любити» і «кохати» певну людину? Чи не означає це те саме, що одночасно грати на барабані і співати? Я перестаю вловлювати нюанси, коли йдеться про «любов» і «кохання». Особисто для мене кохання — це радше гра на барабані, вібрування, присутність ритму всередині. Любов — це спів, це те, що довго визріває, але важко проходить. Тому кохання минає швидше, ніж любов. Кохання без любові нічого не варте, тому часто або всихає, або випалює зсередини. Любов носиш з собою все життя, а кохання можна залишити в першому-ліпшому барі з чайовими для кельнерки. Кохання — заразне, більше подібне до інфекції. Від кохання піднімається температура. Воно обов’язково має свій deadlinе. Кохання без любові обов’язково має кінцеву дату експлуатації.

Чуєш, Кицюню, як шурхотить об шибку сніг, - м'яко та лагідно, мовби хто ізнадвору обціловує вікно!.. Сніг, мабуть, закоханий у дерева й поля, якщо так ніжно їх цілує. А тоді повиває їх білою ковдрою і, либонь, приказує: «Люлілюлі, кохані! До літа, до літа...» - А як літо приходить і вони прокидаються, то вбираються в зелені шати і пританцьовують з кожним вітерцем...

Небо було майже чорне, зате сніг синювато виблискував під місячним сяйвом. Море спало під товщею криги, глибоко у землі, поміж корінняччям. Лісовим мешканцям снилася весна. Проте весною ще й не пахло, бо зима щойно встигла ледь перевалити за Новий Рік. Саме у тому місці, де Долина починала плавно підніматися й ставати схилом гори, стояв засипаний снігом будиночок. Схожий на чудернацьку кучугуру, він був дуже самотній на вигляд. Неподалік між крижаними берегами котила свої чорні-пречорні води річка – стрімка течія не давала їй замерзнути усю зиму. На місточку не виднілося жодних слідів, та й навколо будиночка дрімали неторкані снігові замети. Навколо панувала тиша, сповнена спокою та очікування.

Дивна жінка моя дружина. Мені здається, що вона завжди думає. Пише дисертацію — думає. Порається на кухні — думає. І водночас вона весь час почуває. У мужчин це роздільніше. Я якщо вже думаю, то я думаю. Гляну на неї — почуваю. А вона думає і почуває одночасно. Може, тому й така вибухова, бо в ній зразу два детонатори. Вона з тих рідкісних жінок, які не вміють звикати. Ні до побуту, ні до любові, ні до ситуації у суспільстві. Ні до чого. Бунтує і все. ... Іноді я її не розумію. Втім, жінка — як музика, її можна любити, навіть не дуже розуміючи.

Злий дух створив дивну постать. Вона була блискуча, як рання зоря, і міняла свій вид щохвилини, як вогонь. Злий дух дав їй життя і назвав її: щастя. І кожний з людей побачив його, хоч у сні, хоч на малу хвилинку. На одного воно глянуло коханими очима, іншому заблищало золотом, іншому засіяло світлом слави. Всі шукали щастя, всі хотіли мати його ціле в своїх руках. Для нього віддавали все найдорожче, губили себе і других, сльози й кров лились річками во ім’я його. А щастя літало по світі зорею і ніде не спинялось надовго, і ніхто не мав його ціле в руках. З того часу не стало на землі ясного спокою, потьмарилась блискуча божа мрія. І злий дух утішився працею своєю.

Здається, кохання - це не лише надрив і спалах чуттєвості та емоцій. Воно ще й у турботі про щоденні потреби близької людини, у спокійному теплі долонь, у мовчазній згоді й розумінні того, що не завжди є гарний настрій та бажання підтримувати розмову. Таке кохання дуже прагматичне й одночасно безкорисливе, без нього складно жити, неможливо існувати, а щоб зберегти - доводиться важко працювати над залагодженням найдрібніших нюансів та щоденно миритися з найважчою із залежностей - залежністю від коханої людини. Неможливо весь час жити на лезі ножа або на краю безодні. Іноді хочеться перепочити й отримати затишний притулок у безпечному місці, а для відчуття щастя достатньо найбанальніших та найпростіших речей: звичайної розмови, розмірених стосунків, сутінків за вікном, приємного тепла оселі, буденних клопотів довкола спільної дитини і відсутності суперечок з людиною, яку любиш.

З приходом перших квітневих днів щось невловиме проникає в повітря, торкається вашої щоки, відгукується в усьому вашому тілі, і тіло оживає.

Сестра Аліси так і залишилася сидіти, підперши голову рукою. Вона дивилася, як сідає сонце, і думала про малу Алісу, про всі її дивовижні пригоди (...), й майже вірила у країну чудес, хоча знала, що досить розплющити очі, і все знову стане цілком звичайним (...) А далі вона уявила собі, як її мала сестричка стане колись дорослою жінкою і, зберігши до зрілих літ щире й лагідне дитяче серце, збере довкола себе інших дітей і засвічуватиме їм оченята своїми незвичайними оповідями. Можливо, розповідатиме вона їм і про Країну Чудес, що наснилася їй багато років тому; вона перейматиметься їхніми нехитрими жалями і простими радощами, пам'ятаючи своє власне дитинство і щасливі літні дні...

Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що десь-то єсть сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох, бо часом з малого віконця, що було в льоху, падав блідесенький промінь. Аж ось він опинився у великій кімнаті. На столі була ясна-ясна лампа. Метелик почав кружляти понад лампою, щораз то меншими й меншими кружками: хотів він бачити якнайближче те ясне сонце, яким йому здавалась лампа. Даремно всі відганяли його від світла. І от – метелик влетів у самий поломінь. «Дурне сотворіння! – мовив дехто з товариства. – Хто велів йому летіти на вогонь?" А хіба ж розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у темнім льоху? Те світло спалило його, – але він рвався на простір! Він шукав світла!

“Буває ж таке - палиш у печі, дивишся на вогонь і думаєш: он вона яка велика зима! А зранку вибігаєш на ґанок - ліс у тумані й ні острівця снігу не видно ніде. Куди ж вона поділася, зима? Тоді збігаєш із ґанку й бачиш... калюжу. Справжню калюжу посеред зими. І від усіх дерев іде пара. Що ж це? А це вночі пройшов дощ. Великий, сильний дощ. І змив сніг. І прогнав мороз. І в лісі стало тепло, як буває лише ранньої осені”.

За ніч вітер розігнав сірий туман і хмари. Над пустищем синіло чисте небо. Вітер теж ущух. Мері навіть не мріяла побачити таке бездонно-синє небо. Тільки де-не-де пропливають маленькі білі хмарки, неначе спінені хвильки. Та й саме пустище позбулося своєї сірости, заграло новими барвами. — Ага, бачиш, — усміхнулася Марта. — В цю пору так є: то дощ, буря, то сонце засвітить. Весна надходить.

— Весною пахне. Чуєш? Мері втягнула у ніздрі повітря. — Здається, чую. Такий вогкий і приємний запах. — Бо то земля пахне, — кивнув головою, не перестаючи копати. — Сонце пригріло. Все почне рости, потягнеться до сонця. Земля за зиму набрала сили.

Чому нам щось постійно заважає вибирати щастя? Бути нещасливим нескладно. Для цього не потрібно шукати причину, досить піти за натовпом, вічно незадоволеним і занадто заземленим. Станеш як більшість, яка тільки й робить що виставляє світу претензії. У нещасливого життя один смак - гіркий, терпкий, як у незрілого мигдалю. Завжди різне на смак щастя потребує зусиль. Воно не прийде поки вилежуєшся на дивані. Треба хоча би встати, відчинити двері. Прокласти шлях до щастя нелегко - немає єдиного маршруту, трафарету, прийнятого для всіх. Обов'язково будуть помилково зняті мірки. Це нормально, такий процес. Тож не відступай на півшляху.

Я зрозумiла сьогоднi, чому моя подруга виглядає молодшою за свої роки. Її обличчя не спотворювали гримаси незадоволення, злiсть чи напруга. Їй вдавалося бути доброзичливою навiть пiд час незручних розмов. Мiмiчнi зморшки не ламали чоло мiж бровами суворим насупленням, кутики губ не опускалися приречено донизу. Свiтле вiдкрите обличчя робило Марiю подiбною на дорослу дiвчинку. От тiльки руки свiдчили про те, що вона їх не манiжить, складеними не тримає i з дорогими СПА-процедурами вони не знайомi…

Ви живeтe, і розплющуєте очі, і настає новий день; кожен наступний крок у вашій подорожі в незвідане - в цій захопливій подорожі - і є ваше життя. І дух захоплює не обов'язково від того, що це взагалі життя, але від того, що це ВАШЕ життя. Одне з найбільших таїнств існування - насолода даним вам даром життя.

Коли я була маленькою, ти казала, що колись у моєму серці поселиться щось, схоже на метелика: дуже красиве, тендітне й крихке. ... Мій метелик поселився в серці, коли я зустріла Його. Знаєш, у нього такий мужній голос. Трохи обвітрений, але впевнений і дуже спокійний. ... Його голос нагадує мені шум морських хвиль. Він дуже красивий - у нього добрі очі й тепла усмішка. Він любить ходити далекими стежками там, де багато доріг і немає машин. Він не схожий на велетня, але коло нього так невимовно затишно, неначе він собою може затулити всі вітри світу. ... Мамо, коли я була маленькою, ти завжди казала, що я закохаюся в хорошого хлопця, - але чи знала ти, що він буде найкращим?

Я все ще не могла взяти до тями, як сталося так, що я оточила себе людьми байдужими і корисливими. І зрозуміла, що й сама, напевне, не без гріха. І тепер необхідно поставити питання Руба "Що я повинна змінити в собі? Як навчитися бути справді щирою і мудрою?" Дивовижно, але я вже перестала ображатися на людей, з якими спілкувалася досі. Зрозуміла, що людина має право жити так, як хоче, бути такою, як хоче вона, а не такою, щоб мені було комфортно спілкуватися з нею. І лише коли людина зрозуміє, що недостатньо хороша, і вирішить змінитися або змінити своє ставлення до оточення, може зробити це. Ніхто не може і не повинен когось примушувати. А якою потрібно стати, що зі мною було комфортно тим, із ким хочеш спілкуватися? Мабуть, не втримала тих, хто був мудріший за мене і розумніший. І тепер за це плачу. Але я спробую знайти їх і зробити так, щоб вони більше ніколи не мали приводів на мене ображатися.

У своїх листах з України Карл Йозеф Цумбруннен писав: "Усе, чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, обов’язково з нами трапляється. Штука лише в тому, що завжди надто пізно і завжди якось не так. Отже, коли це постає перед нами, навіть не впізнаємо його в обличчя. Тому ми переважно боїмося майбутнього, боїмося подорожей, дітей, боїмося змін. Я не вмію чинити цьому опору, але з усієї сили вдаю, що чиню його". Ніхто з найближчих приятелів так і не дочекався від нього виразної відповіді на запитання, чого він туди їздить. Дівчина, з якою він прозустрічався вісім років, одного ранку повідомила, що має досить. Але Цумбруннен не перестав їздити в Україну навіть після цього. Він усього лише трохи — зауважували тільки найближчі — згорбився.

Любов ... має свої пори року. Свою весну, літо, осінь і зиму ... Всередині кожної пори року є свої власні, крихітні пори року. Їх теж чотири. Наприклад, літо любові має свої зовсім маленькі осінь, зиму, літо і весну ... А коли прийде зима вашої зими, ви будете чекати весну. Але це буде весна не колишнюї любові, а якоїсь нової...

— Але там є ще один сад…Той, що по другий бік муру. Але входу я не знайшла, — мовила Мері. — Там на одному дереві сиділа пташка, така червоногруда, і співала. На її здивування, при цих словах похмуре обвітрене обличчя старого Дікена відразу злагідніло. Чоловік повільно усміхнувся. Це геть його перемінило. Мері подумала: наскільки ж гарніше має вигляд людина, коли вона усміхається.

Істинна згода з особистістю людини без спроб змінити її за допомогою заохочення, маніпуляцій або насильства є високою формою любові, яка важко досяжна для більшості з нас. За всіма нашими зусиллями змінити іншу людину ховається егоїстичний за своєю суттю мотив: ми переконані, що, якщо вона зміниться, ми станемо щасливими. В бажанні стати щасливим немає нічого поганого, але, поміщаючи джерело щастя зовні, в чиїсь руки, - ми відмовляємося від своєї здатності змінити життя на краще і від своєї відповідальності за це.

Її вигляд нагадував, що вже Різдво. Вона вдягнула до уніформи червону, як у гнома, шапку. А ще в неї були червоні очі, бо вона прибирала і пізно лягла спати. Коли вхідні двері зачинилися, я підтягнув маскувальні штори. Надворі світив місяць і мерехтіли зірки, тож мені стало веселіше. Я ліг на канапу, дивився на них і думав про обійми. Про те, як по-різному обіймаються мама та Ельса. Хоч мені подобалися обійми обидвох. Я заплющив очі й щосили сам себе обійняв.

…життя приносить стільки приємних речей. Багато з них крилися саме в тілі. Прохолода вітру на розігрітій шкірі, гаряча ванна з піною, що пахне ваніллю, смак чилі, вершків, полуниць, запах її улюблених парфумів…стільки чуттєвих насолод, така розкіш!

— Прислухайся, навесні все росте, бо падає теплий дощ і сонечко світить. Подивися, все оживає: і дерева, і кущі, і квіти. І пташки шукають собі пару, і будують гнізда.

Не так легко інколи буває робити комусь приємність. Але це обов’язково потрібно, щоб якнайбільше було на дитячих личках щирих радісних усмішок.

Сніжинки летіли на Повза зі всіх сторін, сідали на лапи і на живіт, лоскотали ніс і вуха. Це було, на диво, приємно і зовсім не страшно. Повзові стало так радісно, що захотілося бігти їм назустріч. – Мартіно, це сніг! – кричав він і бігав довкола зайченятка. Він підстрибував, падав, котився, перевертався, вставав і біг знову. Повзове щастя було таке справжнє і сильне, що Мартіна, дивлячись на нього, сама почала реготати.