Виставка "Дохристиянські вірування України"

Дбаючи про себе, давня людина не забувала й про магічний захист свого рухомого майна – предметів озброєння, худоби, побутових виробів, транспортних засобів тощо. Це могли бути спеціальні амулети; особливі тамгоподібні знаки, які одночасно засвідчували і права власника, і слугували оберегом; різні зображення, в основному запозичені з міфології; орнаментальні мотиви.Так, позначки, нанесені на посуд, були надійними оберегами його вмісту. А от кораблі чи човни люди часто одухотворяли, тож голови фантастичних істот чи очі на носі корабля покликані були забезпечити спокійне плавання. Особливою захисною роллю люди здавна наділяли образи тварин. За скіфської доби поширюється мистецтво звіриного стилю – зображення в оригінальній художній манері певних тварин чи фантастичних істот та окремих частин їхнього тіла (голів, вух, ніг, лап, пазурів, очей тощо). Зооморфні оздоби скіфи переважно використовували при виготовленні предметів озброєння та кінського спорядження, культових речей. Вони повинні були наділити необхідним якостями і вершника, і коня – силою, пильністю, спритністю, витривалістю, та захистити від поранень і смерті. Скіфському звіриному стилю притаманні зображення хижаків  сімейства котячих (пантера, рись, барс, лев), рідше вовчих та ведмежих; копитних тварин (оленя, лося, гірського козла, барана, коня, кабана); птахів (хижаків таводоплавних) і  міфічних істот (грифонів). Інколи трапляються образи риб. У вітрині вуздечковий набір 5 ст. до н.е. (№2) та збруйні прикраси у звіриному стилі (6 – 4 ст. до н. е.) (№6). Зверніть увагу на залізний меч з фігурним навершям, оформленим у вигляді вигнутих стилізованих кігтів хижого птаха із зображенням круглого ока біля основи. Це символи сили та точності удару. Цей взірець скіфської зброї випадково знайшли у річці Ірпінь біля села Білогородки Київської області (№1). Зображення звірів були притаманні й для сарматів. У вітрині – фрагмент казана, декорований фігуркою оленя, знайдений вжіночому похованні 1 ст. біля с. Запруддя на Київщині. Схожий казан походить і з сарматського поховання 1 – 2 ст. біля с. Ярошівка на Черкащині. (№ 5) У верхній частині поверхня казана прикрашена рельєфними косими хрестами – так зв. тамгами. Подібні бронзові казани часто зустрічаються в багатих сарматських похованнях. Також,  на виставці можна побачити великий казан із тамгою з жіночого поховання 1 ст. біля с. Чугуно-Крепинка на Донеччині. Саме у сарматів відома значна кількість різноманітних тамгоподібних знаків (див. малюнок «тамгоподібні сарматські знаки»). У скіфському й сарматському середовищі побутували поліровані металеві дзеркала. Їх часто клали до жіночихпоховань, традиційно вважали предметами туалету.  Для скіфів були притаманні бронзові дзеркала з ручкою, яку часто оздоблювали зооморфними зображеннями. Скіф’янки могливикористовувати такі дзеркала під час ворожіння або інших ритуалів. Дзеркало було атрибутом верховної богині скіфів Табіті. У вітрині скіфські дзеркала 7 – 6 ст. до н. е., що походять з курганів біля міста Ромни на Сумщині та села Бобриця на Черкащині (№3). Особливою магічною силою наділяли дзеркала сармати. Люди вірили, що дзеркала здатні запам’ятовувати все, що колись в них відбивалося. З ними пов’язана величезна кількість прикмет, забобонів і вірувань. У випадку, коли небіжчику клали в могилу металеве дзеркало, його часто ламали, щоб душа покійного не сховалася у дзеркалі. Зверніть увагу на навмисно розламане срібне дзеркало з сарматського поховання біля с. Ярошівка на Черкащині. Також  представлені сарматські дзеркала з тамгами 1 ст. до н.е. – 2 ст. (№4).

Багатьом давнім релігійним практикам притаманне сприйняття людини, як зменшеної копії світу, його своєрідного віддзеркалення. Частини людського тіла могли відповідати сферам Всесвіту: голова – небу, тулуб – землі, ноги – підземному світові. Свої здоров’я та добробут люди захищали за допомогою різних охоронних дій і оберегів. Останні мали не лише магічно-ритуальне, а й естетичне значення. Тіло прикрашали та трансформували за допомогою нанесення фарб, татуювання чи шрамування, різнихдеформацій. У вітрині представлено так звані «татуйовані» трипільські статуетки (4 тис. до н. е.) (№8). Лінії на тілі статуетки можна інтерпретувати як татуювання, які слугували певними оберегами.Особисті обереги, які подекуди були статусними коштовними прикрасами, кріпилися різними способами, часом через отвори в тілі (вухах, носі тощо). Обереги могли кріпитися і до одягу, що, імовірно, також мав певне значення в магічному захисті від злих сил. За розташуванням на тілі людини, різноманітні амулети та прикраси можна поділитина головні, шийні, поясні, прикраси грудей, рук і ніг.Первісній людині матеріалом для прикрас слугували камінь, бивні мамонта, кістки, зуби та ікла тварин, морськімушлі, зуби людей, а також дерево, шкіра, хутро. Мушлі могли нашивати на одяг або носити як намиста. (див. у вітрині прикраси з мушель, віком близько 19 – 18 тис. років тому, які знайшли на Мезинській стоянці на Чернігівщині, а такожразок намиста з кісток та ікл тварин 3 тис. до н. е. (ямна культура) (№11). З появою різноманітного матеріалу кількість і варіативність прикрас тільки збільшується. Представлено так званийскарб бронзових прикрас (3 – початок 2 тис. до н.е.) (№3), знайдений 1905 р. в Києві, під час риття котловану по вулиціТрьохсвятительській, 9. До скарбу входять п’ять прикрас – діадема, у вигляді широкого плаского обруча, місяцеподібна підвіска, три скроневі кільця у вигляді вербового листа. Підвіска і скроневі кільця могли кріпитися до діадеми таслужити частиною святкового убору жінки високого статусу. Кільця у вигляді вербового листа також могли використовуватися як браслети.  Звертають увагу разки скляного намиста з «вічками», знайдені в похованні скіфської цариці у Мелітопольському кургані 4 ст. до н.е. (№6). Разки складаються із намистин глухого і прозорого скла, єгипетського фаянсу, а також скляних підвісок у формі амфорок, глеків та навіть фігурки качки. Скіфи вірили, що намистини з вічками захистять носія від пристріту (дурного ока), отже такі вироби були своєрідними амулетами. Своєрідними  оберегами  були  також  і  фібули – металеві застібки для одягу і водночас декоративні прикраси,якими закріплювали краї верхніх накидок. У вітрині представлені застібки, що були частиною вбрання слов’янських племен у 6–7 ст. (№4). Відносяться до зоо- та антропозооморфних фібул, названих так за манерою оформлення – два пластинчасті щитки з’єднані дугою і прикрашені зображенням голови людини та звіриними мотивами (голівками тварин, птахів, змій). Зазвичай, корпус орнаментований солярними символами: вічками, спіралями,колами. Можливо, такі фібули уособлювали поєднання земних і небесних сил, чоловічого та жіночого. Птахи пов’язувалися з культом сонця і тому дуга з пташиних голівок могла означати рух світила по небосхилу. Знахідки подібних фібул відомі переважно на території Середнього Подніпров'я.На виставці можна побачити колекцію амулетів 10 – 12 ст., які походять з різних регіонів України (№12). Знайшли своє місце також гривни – своєрідний вид прикрас у вигляді металевого обруча. Експонуються гривни 10 – 11 ст. (№ 9). Слово «гривна» походить від слів «грива», «загривок» і означає шийну прикрасу. Гривни були с татусними прикрасами і побутували у слов’ян, балтів, фіно-угрів, скандинавів.

Давнє населення України володіло певними астрономічними знаннями. Перехід до землеробства і скотарства викликавпотребу поглиблення знань про природні цикли. Тому виникла необхідність спостереження за сонцем, місяцем і зорями. Пізнання таємниць природи призвелодо появи перших календарів, астрономічних приладів та первісних «обсерваторій» (на взірець Стоунхенджа в Англії чи Кам’яної Могили в Україні). Час визначали за рухом небесних світил – Сонця (доба та її частини, рік), Місяця (зміна фаз, молодик, повний місяць і його частини). Також виникла потреба фіксації часу за порами року – весняне та осіннє рівнодення, літнє або зимове сонцестояння.Первісна астрономія здебільшого входила до компетенції жерців. Для них дуже важливим було вчасне проведеннясвят та обрядів. Визначення часу та географічних координат зумовлювалася життєвими потребами спільноти: початок сільськогосподарських робіт, вигін худоби на пасовища тощо. 1954 р. у с. Бортничі на Київщині було знайдено унікальний диск середньодніпровської культури шнурової кераміки (23–15 ст. до н. е.), який міг відігравати роль календаря (№2). Вірогідно, це був культовий предмет, пов’язаний із місячним календарем, що складався з 28 діб і поділявся на 4 фази місяця по 7 діб. Орнамент, нанесений зазубреним прямокутним штампом відповідає цим числам. Серед глиняного посуду інгульської катакомбної культури виділяються напівсферичні чаші з двома бічними отворами,розташованими на одному рівні. Такі чаші можливо використовували для визначення місцеперебування, чим займалися жерці. Чаші встановлювали на вівтарях, наливаливоду до рівня отворів і спостерігали за Полярною зорею. Між верхом чаші та поверхнею води утворювався кут, який дорівнював широті місцевості. Одна з таких чаш є окрасою експозиції виставки (25–20 ст. до н. е.) (№7). Поверхня чаші оздоблена складним рельєфним орнаментом: вцентрі посудини – шестикутна зіркоподібна фігура, утворена трьома врізними лініями; на стінках – чотириконцентричних кола, орієнтованих по сторонах світу, між ними розміщені овальні сегменти. Чаша лежала догори дном в центрі жертовника, розташованого в насипі курганного поховання біля с. Бургунка Херсонської обл. Вірогідно, цей курган виконував не лише поховальні функції, а й був своєрідним святилищем. Можливо також, що одним з похованих у кургані був жрець.Певні календарні закономірності вчені намагалися віднайти і в геометричних орнаментах на посудинах зрубної культурно-історичної спільноти (17–12 ст. до н. е.). Серед зображень – хрести, свастики, прямокутники, трикутники, ромби, схематичні зображення тварин тощо, а нестандартне їх поєднання викликало гіпотезу про появу примітивного піктографічного письма. Зміст цих «піктограм» нерозшифровано. В експозиції виставки представлено цікаві зразки такого орнаментованого посуду 2 тис. до н.е. із Сумської обл. (№10). Наявність  посудин з календарними знаками є характерноюособливістю черняхівської культури (3 – 5 ст.). Найвідомішою знахідкою є глек-«календар» 4 ст. з могильника поблизу с. Ромашки на Київщині, відкритого Вікентієм Хвойкою 1899 р. (№8). Глек прикрашений двоярусним штампованим орнаментом. Малюнки розташовані двома горизонтальними поясами. Знаки верхнього та нижнього ярусів взаємно доповнюють один одного (див. розгортку орнаменту на малюнку). Борис Рибаков розглядав ці зображення як давній землеробський календар літнього циклу сільськогосподарських робіт – з травня по серпень. На його думку, штамповані квадратики нижнього ярусу могли бути позначками окремих днів, а у верхньому ярусі символічно позначено явища природи, землеробські роботи, дні, коливідбувалися моління про бажані вологу та сонце.

Упродовж багатьох тисячоліть орнаментика була найпоширенішою формою мистецької діяльності, важливимінструментом відображення складних ритмів і циклів природи. Головним призначенням орнаментів є прикрашання людини й оздоблення предметів матеріальної культури та їхній уявний захист. Будь-який орнамент – це насамперед декоративна композиція, що складається з елементів, які ритмічно повторюються і чергуються. Специфічними елементами орнаментів є різні знаки. У багатьох племен, зокрема трипільської, зрубної, черняхівської археологічнихкультур, склалися відносно розвинені знакові системи. Знаки зазвичай розташовувалися в орнаментальних схемах, окреме їх розташування є доволі рідкісним. Вірогідно, знакові системи слугували для магічного спілкування з духами і богами, вони презентують одну з перших спроб передачі інформації у часі. Умовно їх можна поділити на три великі групи: знаки родючості, охоронні символи та знаки, пов’язані із сонцем та місяцем. Сенс знаків та орнаментів вчені намагаються інтерпретувати, спираючись на дані міфології та етнографії.Наймасовіше і найяскравіше орнаментика проявилася в оздобленні посуду давніх культур. Зокрема, трипільцірозробили складну орнаментально-знакову систему розпису. Символіка розписів – рослинні, зооморфні та антропоморфні мотиви, цикли місяця, знаки землі, води,неба, фігури, що нагадують комети, сітчасті знаки, спіралі, дуги, лінії та хрести – відображає різні світоглядні, зокрема релігійні, уявлення носіїв трипільської культури. У них простежується тісний зв’язок із природою, культ родючості, віра в циклічність і впорядкованість, а також баланс протилежностей (життя — смерть).У вітрині чудові зразки трипільського посуду 4 тис. до н.е. До унікальних посудин належить знайдений Вікентієм Хвойкою поблизу села Халеп'я на Київщині, зерновик з прокресленимзображенням «світового древа» та космічних символів – місячних знаків і зірок (№5). На зерновику світове деревоповторене 4 рази: чергуються зображення з опущеними та піднятими вгору гілками, які є символами природи, що вмирає і воскресає. Звертають увагу яскравірозписні кубки (№4) й миска (№5) з Томашівки на Уманщині. Посудини вкриті ангобом помаранчевого кольору, розпис нанесений коричневою фарбою. В орнаментахвиділені знаки рослини, яка проростає (символ народження або відродження), хвилясті лінії (символи води), драбини (символи сходження), стрічкові та сітчасті візерунки. Представлено також посудину зі складним візерунком катакомбної культури (3 тис. до н.е.) (№6) та культову посудину у вигляді ритона 8–7 ст. до н. е. (№3).

Уже з верхньопалеолітичої доби людина намагалася осягнути будову Всесвіту й віднайти своє місце в просторі, що її оточував. Як припускають дослідники, світ первісних людей міг поділятися на три частини: небо з його птаством, землю, населену людьми та тваринами, і воду – вмістилище риб та рептилій. Почесне місце серед музейних раритетів займаєуламок бивня мамонта з Києво-Кирилівської стоянки (24 – 23 тис. років тому), зі складним гравійованим орнаментом. На ньому простежуються десять орнаментальних мотивів, утворених прямими й хвилястими лініями та насічками, які доповнені стилізованими зображеннями голови мамонта, голови птаха та рептилії. Ці зооморфні зображення трактують як уособлення стихій (землю, повітря, воду), що оточували первісну людину. Див. у вітрині – копія уламка бивня (№1) та розгортка орнаменту.Надалі модель світосприйняття ускладнюється. З’явилися могутні божества – творці всього сущого, та ідея однієї міфічної сили, що об’єднує три означені частини світу. Роль уявної світової об’єднавчої осі міг відігравати образ світового дерева (його крона сягала неба, стовбур проходив через земний світ, а коріння розросталося у світі підземному). Цю роль виконували різні дерева. На наших теренах найчастіше це був дуб. Могли шанувати й інші дерева – ясен, верба, липа, явір. Поступово формувалася ідея зміни пір року через смерть і відродження та руху небесних тіл по денному небу з поверненням назад нічним підземним шляхом. Локації розташування потойбічногосвіту та домівки богів також були доволі різноманітними.Відома скіфська золота пектораль з кургану Товста Могила 4 ст. до н. е. (№2), на думку деяких дослідників, це також модель Всесвіту, своєрідна космограма. На пекторалі иразно протиставлені верхній і нижній яруси – відповідно світ людей з їхніми мирними клопотами й свійськими тваринами та обитель смерті, де фантастичні звірі роздирають копитних тварин. Сцени нападу та шматування символізували ідею смерті та навіть її тріумф. В середньому ярусі – буяння рослинного світу, імовірне, дерево життя.

Привертає увагу копія рунічного каменю 10 ст. з Пільгорда, о. Готланд в Швеції. Його було встановлено на честь вікінга Равна, який загинув на Дніпровських порогах під час перебування на Русі. Напис сповіщає: «Гегб’ярн поставив цей яскраво мальований камінь і брати його Рудвіль, Австайн і Амунд. Вони поставили камінь в пам’ять про Равна, на південь від Руфстайна. Вони запливли далеко на Айфур під проводом Вівіля». Айфур (Ненаситець) – четвертий поріг Дніпра.Камені з рунічними написами були своєрідними поминальними пам’ятками, які встановлювали на видному місці. Найбільше їх збереглося у Швеції, дещо менше – в Данії та Норвегії, один відомий і в Україні. Рунічний алфавіт, яким користувалися в скандинавських країнах за доби вікінгів складався з 16 знаків, кожен із них мав власну назву. І семантика, і форма рун пов’язані зі скандинавською міфологією, руни вважалися даром Одіна – головного бога скандинавського пантеону.

Комунікаційні, а пізніше й торгівельні шляхи, що здебільшого були водними, здавна супроводжували різноманітні обряди та забобони. Найважливішою водною артерією був Дніпро, яким з кінця 9 і до початку 13 ст. пролягав торговий шлях «із варяг у греки». Плавання Дніпром було непередбачуваним і небезпечним, тож, вирушаючи в мандрівку чи похід, люди приносили жертви божествам, дякували їм та просили про допомогу. Важливим сакральним центром у районі Дніпровських порогів був острів Хортиця. Тут розташовувалися культові споруди різних епох: енеолітичний кромлех (4–3 тис. до н. е), «обсерваторія» доби бронзи (2 тис. до н.е.), святилище скіфського часу в районі Чорної скелі (7–3 ст. до н.е.).  952 року візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний писав про Хортицю: «На цьому острові руси приносять свої пожертви – живих півнів, хліб, м’ясо. Кидаютьжереб на півнів: зарізати, з’їсти чи відпустити. Там стоїть величезний дуб».Дуби-велетні з давніх часів були об’єктами поклоніння. До нашого часу дожив 700-річний дуб. Висота – 36 м, товщина – 6 м в обхваті. У 1990 р. дуб захворів, в 2015 р. в нього влучила блискавка, а в лютому 2023 р. – впала центральна гілка (див. малюнок 700-річний дуб на Хортиці. Фото 1950-х рр.)Восени 2011 року у Дніпрі біля о. Хортиця рибалки знайшли коштовний меч каролінзький типу 10 ст. (див. фото у вітрині). Раніше біля Хортиці, у 1928 р. при будівництві Дніпрогесу в котловані також знайшли 5 мечів 10 ст. Ці знахідки пов’язують з обрядом пожертви зброї воді.

Окрасою античної колекції музею є червонофігурне рибне блюдо 4 ст. до н. е. з Німфею (сучасне с. Ельтиген, Крим) (№3). Це спеціальний посуд для подачі риби до столу. Страва розкладалася по пласкій, широкій частині блюда, в центріневелике кругле заглиблення, куди наливали соус. Зазвичай такі блюда розписувалися в морській тематиці. Блюдо з Німфею належить до групи розкішних блюд зі сценою міфу про викрадення Європи. Згідно з міфом, Зевс, перетворившись на бика, викрав фінікійську царівну Європу.Сидячи на спині бика, царівна переплела по мору до о. Крит, там Зевс повернув собі людську подобу і зіграв весілля з Європою. На блюді представлена переправа Європи на Крит як весільна поїздка. Наречену супроводжують нереїди, представники морської фауни, крилаті божества пов’язані з любовною пристрастю – Ерот, Потос і Хімерос. В кінці шляху її чекає наречений: Зевс сидить на троні і дивиться на кортеж. Таке розкішне блюдо могло подаватися до святкового столу,бути дарунком на весілля. На думку деяких дослідників блюда з сюжетом викрадення Європи були пов’язані зпоховальним обрядом.Значне  місце в культах еллінів займали теракотові статуетки (№6). Зазвичай, їх приносили в жертву божеству у формі вотивного дару. Експонується теракотова статуетка Кібели – однієї з найшанованіших богинь – матері богів і всього живого, яка відроджує померлу природу і дарує родючість, володарки гір, лісів і тварин. Кібелу зображували у вигляді пишно вбраної матрони з баштовою короною на голові. Вона сидить на троні з високою спинкою та левеням на колінах. У правій руці тримає фіалу, у лівій тимпан (барабан). Поряд, знаходиться теракота із зображенням місцевого божестваз флейтами із Пантикапею (Керчі). Такі фігурки ставили у храмах, святилищах, на домашніх вівтарях, а також у могилах за головою, біля рук чи ніг небіжчика. Відомі з античності й зцілювальні вотивні предмети. У похованнях було багато знайдено букраніїв – стилізованихзображень бика чи барана. Букранії слугували скромним і дешевим дарунком на честь Діоніса, щоб той дарував спокій душі померлої людини й сприяв родючості землі, яка отримувала ці дари. Крім того, у похованнях були знайдені лабриси – стилізовані сокирки, які слугували культовими поховальними присвятами Діонісу. У вітрині букранії та лабриси свинцеві 5–3 ст. до н.е. з Ольвії (№ 4).Представлено також кубок розписний «з очима» – оберіг від пристріту. Цей канфар, оздоблений парою очей, гілкамиплюща та меандровим орнаментом було знайдено в могилі підлітка в Ольвії (№1).

Греки-колоністи, які розселилися в Північному Причорномор’ї з кінця 7 ст. до н. е., принесли не лише поширені в метрополії прийоми господарювання, а й уявлення про навколишній світ і сформовану релігійну систему. У ній виокремлюють два періоди: грецький та римський. Римляни запозичили пантеон грецьких богів,змінивши їхні імена. Так, верховний грецький бог Зевс став Юпітером, його дружина Гера, покровителька шлюбу – Юноною, бог сонця Аполлон – Фебом, богиня кохання Афродіта – Венерою, богиня мудрості Афіна – Мінервою, бог моря Посейдон – Нептуном, бог підземного світу Аїд – Плутоном, богиня родючості Деметра – Церерою, бог виноградарства та виноробства Діоніс – Вакхом тощо. За римської доби також набули популярності релігійні практики негрецького походження та утвердився культ римських імператорів.Античний релігійний світ залишив значний спадок: міфологію; храми; зображення сакральних сюжетів на посуді; вотивні предмети; скульптури божеств, втілені в камені та металі тощо. Храми були багатофункціональними приміщеннями: обителлю бога та місцем принесення йому дарів; сховищем для зберігання державної казни; місцем зустрічіпослів. У кожного грецького полісу був свій бог-покровитель. В Ольвії таким божеством виступає Аполлон (див. малюнки-реконструкції: храм Аполлона Дельфінія  та  храм Аполлона Лікаря в Ольвії). На виставці можна побачити на чорнофігурний кубок із зображенням комастів 6 ст. до н. е. (№2). В Давній Греції комасти – учасники ритуальної ходи комос. Це дійство мало музичний супровід флейт і кіфар. Хода пов’язувалася з шануванням Діоніса (Вакха). У давньогрецькому суспільствісвята на честь цього бога святкувалися на офіційному рівні у певні дати календаря і називалися Діонісіями. Під час святкувань громадяни брали участь у застіллях та частувалися їжею з м’ясом жертовних тварин. Цьому ж богу були присвячені містерії та оргії – святкування, брати участь у яких могли лише обрані члени суспільства. Вважалося, що у святкуваннях беруть участь і лісові божества: силени, сатири, німфи, кентаври. Зображення Діонісій часто трапляються в давньогрецькому вазописі. Див. малюнок Діонісійська хода на червонофігурному кратері 5 ст. до н. е. Кратери були традиційною формою посудин, що використовувалася для змішування вина з водою.

Поява писемності дає змогу зазирнути до світу культової свідомості, зрозуміти деякі давні релігійніпрактики. Найбільше відомостей у письмових джерелах збереглося про античну релігію, менше – про фракійську, скіфську, скандинавську та слов’янську. На формування вірувань скіфів Північного Причорномор’я помітно вплинули їхні близькі сусіди – причорноморські греки. Майже всіма відомими знаннями про скіфських богівми завдячуємо грецькому історикові Геродоту: «З богів вони шанують таких: найбільш за всіх – Гестію. Потім Зевса і Гею. Скіфською мовою Гестія називається Табіті, Зевс називається Папай, Гея – Апі, Аполлон – Гойтосир, Афродіта – Аргімпаса, а Посейдон – Тагімасад. Статуй, жертовників і храмів вонизазвичай не споруджують, за винятком Ареса».На виставці експонується унікальне бронзове навершя з фігуркою Папая (4 ст. до н. е.). Навершя було знайдено внасипу кургану поблизу с. Ново-Павлівка (територія сучасного м. Нікополь) на Дніпропетровщині. Надійшло до музею у 1897 році з колекції Вікентія Хвойки. Навершя повʼязане з культом верховного скіфськогобожества – Папая. Він постає у скіфській міфології як творець світу й людства, бог родючості та грізний небесний громовержець. Навершя у вигляді розгалуженого «світового дерева» відображає скіфський світогляд. Чотири гілки символізують чотири сторони світу. У центрі на стовбурі – фігура Папая – творця світу. Над ним – орли, які символізують небесний світ, під ним на гілках – тварини, які втілюють світ земний. Круглі підвісні бляшки уособлюють Сонце на небосхилі, бляшки-напівмісяці – Місяць. Дзвіночки є символами грому. Навершя кріпили на дерев’яному древку і, ймовірно, використовували під час проведення культових відправ.Найшанованішим жіночим божеством скіфів була Табіті – богиня домашнього вогнища. Скіфи називали її своєю володаркою, важливі присяги вони промовляли біля священного для усіх царського вогнища. Порушеннятакої присяги, за скіфськими переконаннями, призводило до захворювання царя, а на клятвовідступника чекала смертна кара. Образ Табіті збережений, імовірно, на золотих платівках, де зображено богиню, яка сидить із дзеркалом у руці, та скіфа з рогом для вина – можливо, скіфського царя. Ця сцена віддзеркалює характерні для скіфів уявлення про божественний характер влади царів, що її вони одержували від верховної богині (дивитись малюнок у вітрині).

Водна стихія в давніх людей часто символізувала очищення та нескінченний плин життя. Воду сприймали як джерелоенергії, здоров’я та довголіття. З одного боку, вода мала руйнівні властивості стихійних затоплень, з іншого – була джерелом родючості й відродження, тобто могла водночас символізувати і життя, і загибель. У багатьох народів шлях употойбіччя пролягав саме водою. Давні люди здебільшого обожнювали воду: могли вклонятися морям, рікам, озерам, джерелам, колодязям, хмарам, дощу й навіть болотам. Водні об’єкти мали власних персоніфікованих богів і духів. Морямиопікувалися грецький Посейдон із Нереїдами, римський Нептун, скіфський Тагімасад. У слов’янській міфології з водою пов’язані такі міфологічні істоти, як русалки, водяники, мавки. Для культових відправ силам води будували спеціальні болотяні святилища. У жертву водній стихії приносили живих півнів, кашу й хліб, людей. З ритуальною метою топили різні речі, зокрема, зброю, посуд та прикраси. Експонується скіфський меч (5–4 ст. до н.е.), виловлений з Дніпра, в Києві (№1).У 1960 і 1961 рр. під час торфорозробок у заплаві річки Супій (ліва притока Дніпра) поблизу с. Піщане Черкаської обл. було знайдено унікальний комплекс бронзового посуду античного виробництва кінця 6 – 4 ст. до н.е. На виставці експонуються 3посудини: сітула (посудина для води у формі відерця) з носиком-зливом у вигляді голови лева з одного боку та горельєфним зображенням голови Афіни у шоломі – здругого; гідрія (посудина для води з трьома ручками) оздоблена литою фігуркою Сирени; лутерій (таз для омовіння рук під час трапези) оздоблений аплікацієюзі  сценою шматування грифоном коня. Такакомпозиція покликана показати конфлікт між життям і смертю. Сцени нападу та шматування символізували ідею смерті та навіть її тріумф. Археолог Дмитро Раєвський запропонував вважати сцени шматування еквівалентомжертвопринесення. Жертву в давнину сприймали, як смерть заради життя.Загалом, набір налічує 15 посудин для вина й води і призначався для зберігання, охолодження, розливу тазмішування вина з водою під час його вживання. На думку дослідників всі бронзові посудини могли бути  виготовленів одному виробничому центрі Греції, який мав постійні торгівельні й культурні зв’язки з населенням Північного Причорномор’я, винятком може бути лише сітула зі зливником, місцем її виготовлення ймовірно була Етрурія (Італія). Немає сумнівів, що цей парадний і надзвичайно дорогий сервіз належав представнику скіфської верхівки. Чому він опинився на дні річки – залишається загадкою. Невиключено, що він міг бути даром водній стихії.Жертвами водній стихії могли бути й бронзові гривни-корони (середина 3 – 2 ст. до н.е.) (№2). Ці знахідки болотяні, були виявлені в урочищі Леські на Чернігівщина та в урочищі Голубине на Київщині. Більшість таких корон походитьз території Данії, однак зустрічаються і в інших регіонах. Це сакральні вотивні (для жертвопринесення) предмети, потопити їх в болоті могли, імовірно, вихідці з Півночі. Поява цих речей на значній відстані від основного місця поширеннясвідчить про складні етнічні процеси.У давнину вітер також був об’єктом шанування. Як і до інших стихій, до нього ставилися двояко: з одного боку, вінміг принести вологу й тепло, з іншого – спеку або лютий холод. Греки вклонялися Борею, Ноту, Зефіру, Евру, римляни шанували Аквілона, а слов’яни Стрибога.

Здавна людству були притаманні військові сутички й конфлікти. У політеїстичних пантеонах постали шановані тагрізні боги війни: Арес і Марс в античному світі, Перун та Святовит у слов’ян, Один у скандинавів. А от скіфи навіть боялися вимовляти вголос ім’я бога війни… Давньогрецький історик Геродот називає скіфського богавійни за грецькою традицією Аресом і описує святилище, зведене на його честь. Це була величезна купа хмизу з верхнім глинобитним майданчиком, девстановлювали залізний меч – символ божества. У жертву богу війни, окрім худоби, скіфи приносили кожного сотого полоненого. Розкопки курганів-святилищ (4 ст. до н. е.) біля с. Балки Запорізької обл. (1972 р.), с. Кременівка Донецької обл. (1977 р.) та інших підтверджуютьрозповідь Геродота.Атрибутом бога війни був меч. До мечів ставилися з пошаною. Нерідко, воїнів ховали з їхніми мечами.Експонуються скіфський залізний меч кінця 6–5 ст. до н. е. (Дніпропетровська обл.) та макет святилища скіфського бога війни (реконструкція Василя Бідзілі за матеріалами розкопок 1972 р. у с. Балки Запорізької обл.)

Велику повагу в різних пантеонах мали божества чотирьох стихій: сонця, вогню, води та вітру, що безпосередньо впливали на людське життя. Солярні божества – богисвітла й носії тепла мали багато імен, хоча здебільшого вони були загублені в часі. Зокрема, греки шанували Аполлона й Геліоса, римляни – Феба й Сола, скіфи – Гойтосира, слов’яни – Дажбога й Хорса. Експонується вирізка орнаментованоїпідлоги та представлено схему сонячного жертовника з поселення 8–7 ст. до н.е.  біля с. Жаботин Черкаської обл. Поселення, яке було розміщене на височині і займало площу 43 га, було відкрите у 1950 р. На поселенні досліджено 20 жител-землянок й напівземлянок і два великихсвятилища. В одному з них розташовувався жертовник. Підлога була декорована солярним орнаментом у вигляді 5 концентричних кіл, простір між смугами прикрашений меандром та спіралями. Стихії сонця й вогню належали до одного семантичного кола. Вважалося, що боги вогню дуже могутні, вони інодіопікувалися ковальством. Греки поклонялися Гефесту, римляни – Вулкану, скіфи шанували Табіті. Дехто з дослідників вважає, що у слов’ян покровителемковальства був Сварог. З культом вогню пов’язаний особливий тип археологічних пам’яток – зольники. Це доволі великі курганоподібні насипи золи із включеннямрешток жертвопринесень, та із жертовниками. Зольники з’явилися наприкінці бронзової доби й були властиві багатьом археологічним культурам: Ноуа,сабатинівській, білогрудівській, чорноліській. Відомі вони і  на античних пам’ятках Північного Причорномор’я.Цікаві пам’ятки, зокрема жертовники з людськими черепами, було виявлено при розкопках зольників Більського городищаскіфського часу (див. малюнки у вітрині).  На зольниках знаходять різні фігурки, зокрема, людей і тварин; дрібні предмети; кістки; відходи господарства тощо. У  вітрині – матеріали із зольників білогрудівської культури (12–10 ст. до н.е.) с. Піківець Черкаської обл. (№1) та з Більського городища Полтавської обл. (6–5 ст. до н.е.) (№2).

Шанування божеств відбувалося, зазвичай у певних місцях. Деякі ритуали проводилися просто неба: на пагорбах, уполі, біля водойм, на узліссі. Уже в кам’яну добу виникає ідея побудови спеціального приміщення – «божого дому» для проведення обрядів. Племена трипільської культури для культових відправ використовували невеличкі переноснідомашні вівтарики на ніжках; у деяких житлах знаходять округлі або хрестоподібні домашні жертовники. Розкопки останніх років дозволили виділити на поселеннях великі, імовірно, храмові споруди, призначені для богослужінь ірелігійних обрядів. У таких храмах будували по декілька жертовників. Особливий інтерес становлять культові комплекси 4 тис. до н. е. з поселень біля с. Небелівка Кіровоградської обл. та с. Майданецьке Черкаської обл. (див.малюнок-реконструкцію).Унікальними знахідками трипільськоїкультури є сакральні керамічні моделі храмів – на сьогодні їх відомо понад 50.Цікавим експонатом є керамічна модель «храму» з поселення Володимирівка Кіровоградської обл., знайдена у 1936 р. Модель має вигляд пласкої прямокутної із заокругленими кутами платформи збортиком, на 4-х ніжках. Складається з передньої частини, так звані «сіни» та з центральної частини, оточеної високим бортиком. В передньому бортику-стінці розміщено квадратний вхід з поріжком, на протилежній стінці – круглийотвір-віконечко. Модель вкрита ангобом червонуватого відтінку та розписом чорною і білою фарбою. Всередині модель прикрашена чорним монохромним розписому вигляді дугастих стрічок з тонких поздовжніх ліній. Ззовні всі стіни моделі прикрашені поліхромним розписом: чорні дуги обрамлені білими, розміщеними на червоному тлі ангобу. Орнаментальні мотиви (дуги, зубці) мають магічне значення і захищають будівлю від проникнення злих сил.

Загадковий персоніфікований надприродний світ у людській уяві поставав по-різному. Душі предків здебільшогонабували вигляду певної істоти. Добрим і злим духам, різноманітним божествам і героям, часто надавали ідеалізованих контрастних антропозооморфних рис. Вбільшості, люди уявляли богів подібними до себе: вони жили в ошатних житлах, серед них існувала ієрархія, вони одружувалися, народжували божественних дітей,їли та бенкетували, заздрили, сварилися, вершили суд і зацікавлено спостерігали за людським життям. Водночас їх наділяли надможливостями: безсмертям,надзвичайною силою, умінням перевтілюватися тощо.Першими зображеннями вищих сил сталифігурки, виготовлені за кам’яної доби з бивнів мамонта, каменю або кістки. Значну кількість сакральних образів, втілених у пластиці, полишили нам племенатрипільської культури. Глиняні фігурки людей і тварин сповнені символізму, а їх різноманітність свідчить про різні способи обрядового використання. Всю антропоморфну (та яка має людські риси) трипільську пластику поділяють на такі категорії як: стоячі тасидячі фігурки, схематизовані (які доволі схематично позначають риси обличчя) та реалістичні (на противагу попереднім передають риси людського обличчя більшнаближено до реальних), жіночі та чоловічі. Виділяють також андрогінів, тобто статуетки, які мають риси як чоловіка, так і жінки. У вітрині представлені керамічні статуетки жіночі та чоловіча (4 – початок 3 тис. до н. е.) (№3).Антропоморфна трипільська пластика, зазвичай, пов'язується з культом родючості. Жіночі статуетки, які складають переважну більшість, імовірно, зображували Велику Богиню, або, як її ще називають Богиню-матір. Широке використання антропоморфних глиняних фігурок –характерна риса ранньоземлеробських культур Європи, Малої Азії та Близького Сходу.Ці фігурки були для трипільців сакральними предметами й мали допомагати їм налагодити контакти з вищимисилами. Зазвичай, їх знахідки фрагментовані, їх ламали ще тоді, коли ними користувалися. Найімовірніше, місія таких статуеток вотивна: вони виступали як пожертва (дарунок) божеству, і це вимагало знищення їхньої цілісності. Експонуються також фрагменти розписних посудиніз зображеннями людей (середина 4 – початок 3 тис. до н. е.) (№2). Можливо, такі зображення мали сакральний зміст і передавали образ антропоморфного божества.

Речові знаки, які вирізняли особу (вождя, старійшину, шамана) у межах роду чи племені, вірогідно, існували вже закам’яної доби. Це могли бути особливі деталі костюма, зброя чи аксесуари. В спільнотах енеоліту (мідного віку) з’являються специфічні атрибути влади: булави та конеголові скіпетри. Експонується зооморфне навершя середини 5 – середини 4 тис. до н. е. з села Військове на Дніпропетровщині (№1).З доби середньої бронзи культ предків поступово переростає в культ володарів. Збільшується кількість і асортимент владних клейнодів. Крім булав, використовуються також шліфовані кам’яні або металеві сокири, кістяні чи рогові навершя, орнаментовані кільця, жезли-тростини, жезли-нагайки, посохи, різноманітні скіпетри тощо. Представленікам'яні шліфовані булави 3 тис. до н.е. (№2), а також бронзові навершя скіпетрів скіфського часу (5 – 4 ст. до н.е.), виконані у звіриному стилі у вигляді сокирок (№3): з фігуркоюоленя (с. Вовківці Сумської обл.), з головою грифона (с. Пастирське Черкаської обл.) та з головою барана-фарна (с. Ярмолинці Сумської обл.).Приручення коня відіграло надважливу роль. Найдавніше ритуальне кінське поховання на теренах України, що датується 4 тис. до н. е., відкрите у с. Деріївка Кіровоградської обл. Кінь посідає значне місце в різноманітних культах, зокрема поховальних: йогоприносять у жертву божествам сонця і вогню. Коней часто клали до поховання знатних воїнів і вождів. У вітрині – череп коня з воїнського кочівницького поховання 1 тис. з Середнього Подніпров’я (№5). Експонується також скіфський меч-акінак 5–4  ст. до н.е., на руків'ї якого зображено голову коня. Походить з кургану біля с. Вовківці Сумської обл. (№4). Таке зображення могло бути додатковим воїнським оберегом. Греки також дуже шанобливо ставилисьдо коней. Богиню родючості Деметру подекуди навіть зображували з головою чорноїкобилиці. Експонується бронзова голівка коня 5 ст. до н.е. з с. МошниЧеркаської обл., яка могла бути декором античної чаші (№ 6).

У світогляді багатьох народів значну роль відігравав культ предків. Це одна з ранніх і найбільш яскраво виражених форм анімістичних вірувань, що полягає в поклонінні душам померлих пращурів, яким приписується здатність впливати на життя нащадків. Подекуди культ предків зберігається і донині. Зокрема, з давніх часів походять традиції вшанування діда, дідуха та поминки – гробки, радуниця, діди. Вірогідно, у племен трипільської культури з культом предків пов’язаний і обряд спалювання селища та переходу на нове місце кожні 50–70 років – велике жертвопринесення.З вшануванням пращурів, вождів і героїв, ймовірно, виникає обрядовість пов’язана із людським черепом. Саме голову, а відтак і череп, часто сприймали, як вмістилище людської душі, її сутності та магічної сили. У різних культових практиках відомі маніпуляції з головами та черепами. Особливістю деяких давніх спільнот, зокрема, племен донецької катакомбної культури, була штучна деформація (витягування) черепів у дитячому віці. З поховань інгульської катакомбної культури відомий феномен модельованих черепів. Після смерті покійному відтинали голову, очищували череп від м’яких тканин і спеціально виготовленою глиняною сумішшю формували обличчя. Певний час такий череп використовували в обрядах, а потім повертали у катакомбу (див. малюнок у вітрині).Вшанування пращурів відігравало величезну роль і в релігії скіфів. За отчі кургани вони готові були негайно стати до битви, а з голів особливо запеклих ворогів чи родичів, що програвали в царському суді робили чаші.З фінального періоду енеолітичної доби в поховальних обрядах визначальним стає курган – земляний насип над могилою покійника. Уперше споруджувати кургани почали скотарі степового півдня 4 тис. до н. е. Їх поява свідчить про виділення у суспільстві родоплемінної верхівки, поважних людей, пошану яким виказували будівництвом складної поховальної споруди. Сплеск курганного будівництва пов'язаний із племенами ямної культурно-історичної спільноти першої половини 3 тис. до н.е. Відомо багато випадків, коли один насип використовували протягом тисячоліть, здійснюючи впускні поховання.  Показовим є курган Сура-Оба, розкопаний у 2021 р. на Дніпропетровщині (див. схему розташування поховань у кургані Сура-Оба). Основне, найраніше поховання кургану належало до квітянської археологічної культури (середньостогівської культурно-історичної спільноти – 3800–3500 рр. до н. е.). Загалом в цьому кургані було здійснено 26 поховань, крім основного. Після впускних поховань курган кожного разу підсипали. Таким чином, курган перетворився на великий могильник, в якому здійснювалися поховання протягом кількох поколінь.  Починаючи з доби ранньої бронзи (30/28 – 23 ст. до н.е.), в поховальних обрядах починають широко використовували кам’яну монументальну скульптуру. На верхівках курганів встановлювали кам’яні стели, ідолів, менгіри. Наймасовішими є стели, які, як правило, являють собою стилізовані антропоморфні зображення. Представлені антропоморфна кам’яна стела та голова ідола ямної культури, знайдені поблизу с. Піківець в Білогрудівському лісі, що на Уманщині (№1). Подібні стели встановлювалися у вертикальному положенні – закопувалися у землю приблизно на 90 см у верхній частині кургану. Відомо також, що подекуди подібні стели клали над могильною ямою. Встановлення кам’яних статуй на курганах було характерним і в наступі історичні епохи.

До місць поховань пращурів давні люди ставилися шанобливо, з увагою та певним острахом. Віддавна середнебіжчиків виділяли декілька особливих груп. З осторогою ставилися до самогубців, потопельників, вішальників, страчених злочинців тощо. Неабиякий страх та трепет викликали поховання шаманів, чаклунів, відьом чи магів. У таких похованнях використовувались особливі захисні ритуали.Привертають увагу два давні «чаклунські» поховання. Так, у кургані коло села Сушки на Черкащині у 1896 р. було знайдено цікавий культовий комплекс першої половини 4 тис. до н. е. Над небіжчиком, в курганному насипу, в оточенні трьох черепів, долілиць була покладена жіноча глиняна статуетка з невеличким горщиком на спині (див. інсталяцію у вітрині та схему поховання).У 2007 р. біля м. Гребінкана Полтавщині науковці дослідили могилу шаманки, що датується 2 тис. до н. е., із відповідним набором аксесуарів: колесо, що прикривало вхід допоховальної камери; перевернутий горщик, як позначення чаклунської сутності; астрагал для ворожіння; блюдо з шильцем, для нанесення тату; разок намиста злюдським зубом, кремінь, рештки бубна та палиці, вохра. Перед похованням тіло розчленували (див. фото у вітрині).

Більшість давніх релігій передбачала наявність спеціальних людей – посередників між духовним і матеріальним світом(шаманів, жерців, оракулів, віщунів, магів, чаклунів, волхвів, ворожок, відунів, травників тощо).На ранніх стадіях розвитку релігійних уявлень професійних служителів культу не було, обряди відправлялистарійшини громади-роду. Пошанування духів могло включати танці, ігри та музику. З часом поряд зі старійшинами постають первісні служителі культу (шаманий чаклуни) – особи зі своєрідними здібностями, знаннями чи досвідом. Дослідження сучасних первісних спільнот дозволяють реконструювати деякіелементи прадавньої обрядовості. Під час спілкування з духами шамани могли користуватися бубном, одягати спеціальний костюм із чудернацьким головним убором, танцювати та співати. В давніх спільнотах жерці складали особливий, часто привілейований прошарок. Жерцями ставали по-різному, в деяких випадках – це було спадковою, кастовою справою. В античній Греції жерців обирали чи призначали жеребкуванням, іноді жрецьку посаду можна було купити;державним культом опікувалися найвищі службові особи.Багато цікавого можна дізнатися з матеріалів поховань служителів культу, досліджених археологами. Зокрема, поблизу м. Сватове Луганської області було розкопане підкурганне поховання жерця донецької катакомбної культури (23–20 ст. до н.е.) Дивитись малюнок-реконструкцію у вітрині. На дні вхідної шахти лежали чотири собачих черепи та кістки кінцівок тварин. Вхідв камеру закривався дерев’яними плахами. Сама катакомба овальної форми, на дні лежали два кістяки – дорослого і дитини у скорченому положені, на правому боці.Поруч з жерцем було покладено різний інвентар: посуд, навершя булави, намистини, кубики та інші. (№4) Біляколін – велика пляма червоної вохри. Дитячий скелет лежав в самому кутку поховальної камери. Можливо, це було жертовне поховання.Релігійним віруванням властиве поняття жертви – того, що людина віддає від свого статку, не одержуючинатомість матеріального еквівалента. Ідея задобрити духів та богів мала лише духовний сенс і підкреслювала залежність людини від вищих сил. Подекуди практикувалисьі людські жертвопринесення, здебільшого молодих людей або дітей. Щоб обрати кандидата для жертвоприношення, могли кидати жереб, використовуючи кубики чиастрагали. У вітрині мініатюра Радзивіллівського літопису «Кидання жереба» 983 року, у Києві.Під час проведення обрядів використовувався різноманітний культовий посуд. В нього наливали жертовну кров,воду, чи напої; клали їжу богам; запалювали пахощі тощо. Призначення деяких форм посуду й досі є спірним. Експонуються бінокле- та моноклеподібні посудинитрипільської культури 5 тис. до н. е. (№3) Можливо, такі посудини використовували під час жертвоприношень, або з обрядом викликання дощу, з молінням про небесну воду.Існує думка, що вони могли слугувати підставками барабанів-«бубнів». Їх також вважають символами двох Богинь (з’єднаних разом).Безперечно, культовими є зооморфні посудини: з головою тварини,  тулубом у вигляді чаші та з хвостиком і на 4 ніжках. Експонуються посудини зооморфні середини 4 тис. до н. е. з с. Сушківка Черкаської обл. (№3). Представлено також скіфські ритуальні бронзові ножі 5 ст. до н.е. з кургану біля с. Бересняги Черкаської обл. (№1) та тригорлу посудину 7 – 6  ст. до н. е. з с. Андрушівка Житомирської області. (№2)

З найдавніших часів людина сприймала місце проживання не лише як прихисток. За виконання певних обрядових дій воно мало виконувати роль фортеці. Різноманітні ритуали, зокрема і жертвопринесення, проводилися під час закладання жител і селищ. Так, племена трипільської культури надавали містичного сенсу кола, яке могло символізувати сонце. Їхні поселення – від найменших, де було не більше десятка жител, до величезних поселень-гігантів забудовувалися по колу. Іноді будинки та вулиці в таких мегапоселеннях споруджувалися в декілька концентричних кіл. Навіть вікна у будинках часто робили округлими. У трипільців відома цікава група сакральних виробів – глиняні моделі жител. Експонується модель житла «закритого типу», знайдена на поселенні Коломийщина II на Київщині (№4). Цікаву модель житла було знайдено на поселенні біля с. Сушківка Черкаської обл. (4 тис. до н.е.) (№5). Модель детально передає інтер’єр оселі: праворуч, біля входу – піч з лежанкою; ліворуч, уздовж стіни – лава-подіум, на якій стоять посудини-зерновики. В кутку, біля дверей жіноча фігурка, яка схилилася і працює за зернотеркою. Під вікном, на підлозі розміщений хрестоподібний вівтар із закопченою навколо поверхнею. Поруч експонується зооморфна пластика та жіноча фігурка з цього поселення. Майже в кожному житлі існував невеличкий домашній вівтар з такими статуетками.У житлах та на вході до поселень могли встановлювати захисні обереги. Наприклад, в античних полісах над входом до будівлі могли розмістити зображення Горгони Медузи. Люди вірили що такий амулет захищав будинок від тих, хто мав недобрі наміри. Експонується архітектурна теракота із зображенням Горгони Медузи 4–3 ст. до н.е. (№1) Додатковим оберегом могли слугувати тематичні розписи стін, дерев’яний різьблений декор, вишивка. В оселях виділялись особливі місця для оберегів, зображень божеств, домашніх вівтариків тощо. У вітрині можна побачити домашній вівтарик та чашу-фіміатерій у вигляді жіночого погруддя з Ольвії (4 – 3 ст. до. н.е.). (№6) Чаші-фіміатерії використовували під час релігійних обрядів для розкурювання пахощів і фіміаму. Зазвичай відправлення культів відбувалися в домашніх святилищах у родинному колі.Будівництво, як жител, так і поселень, супроводжувалося відповідною обрядовістю. За уявленнями середньовічних людей, вали та стіни захищали не лише від ворогів та диких звірів, а й від злих духів. Вважалося, що замкнувшись у житлі, можна було врятуватися від хвороб (див. малюнок з Радзивіллівського літопису «Люди ховаються в своїх хороминах від бісів-навій»).

Повноцінне доросле життя розпочиналося у людини після шлюбу. Найбільше з письмових джерел відомо про античні весільні обряди. Нерідко весільні сцени зображували на посудинах. Експонується червонофігурна кришка лекани 4 ст. до н. е. із весільною сценою (№5). Поховальні ритуали традиційно були найконсервативнішими й сталими. Умовно їх можна поділити на три типи: кремація (тілоспалення), інгумація (тілопокладення), виставлення. Потойбіччя, і шлях до нього уявляли по-різному. Для останньої подорожі покійник потребував спеціального транспорту. Відома розповідь Геродота про похорони скіфського царя, коли тіло після бальзамування возили на спеціальному поховальному возику по всіх підвладних йому землях, жителі яких завдавали собі шкоди на знак трауру. Потім царя ховали у глибокій могилі, відправляючи разом з ним у далеку подорож його наложниць та прислужників. Через рік навколо кургану виставляли своєрідну «почесну варту з 50 вбитих воїнів, посаджених на мертвих коней». Див. малюнок-реконструкцію скіфського поховального воза, а також навершя ритуальних візків 5 ст. до н.е. з курганів біля с. Вовківці Сумської обл. та с. Пастирське Черкаської обл. (№10).У багатьох народів шлях на той світ був водним. У греків, душу померлого до царства Аїда мав перевезти через річку забуття Стікс міфічний перевізник Харон, за що душа мала сплатити йому мідну монету – обол, яку обов’язково родичі клали до поховання. У вітрині – фрагмент червонолакової посудини із зображенням Харона (1 – 2 ст. н.е.) та монета-обол (3 ст. до н.е.) з Ольвії (№9).Для племен вельбарської (готської) культури, в більшості, були характерні кремації та уявлення про потойбічний бекет для душ загиблих воїнів. Експонується триручна миска-ваза з кубком (набір для потойбічного бенкетування) та урна з прахом (дитяче поховання) з Черняхівського могильника Київської обл. (4 ст.) (№8).

Давні люди вже чітко виділяли основні етапи життя: народження, вступ до дорослого життя (обрядиініціацій, весілля, народження дітей) і смерть. Зазвичай ці життєві віхи ознаменовувалися урочистостями. Служителі культу проводили обряди, спрямовані на добробут певної людини та всього роду. Коло людського життя перепліталося з циклічністю природних процесів, де чергувалися народження і смерть.Серед багатьох народів був поширений культ божеств людської долі (грецькі Мойри – римські Парки –скандинавські Норни), які пряли нитку людського життя. Перервана нитка означала кінець життєвого шляху. Веретено з пряслом часто було атрибутом жіночих поховань:як утилітарний предмет і як символ жіночого начала та захисний оберіг. У вітрині – кістяні веретена та прясла з поховання цариці в Мелітопольському скіфському кургані (4 ст. до. н.е.) (№2).В античному світі шанували також богиню удачі (грецьку – Тихе, римську – Фортуну). Вона супроводжувала людинувпродовж життя і, маючи мінливий характер, могла ощасливити або позбавити усього. З удачею асоціювалися ворожіння, ігри та гральне приладдя. Кубики та астрагали широко використовувалися для ворожінь, тому їм часто надавали магічних властивостей, клали їх до поховань. Представлено бурштинові амулети у вигляді астрагалів з жіночого сарматського поховання 1 ст. біля с. Чугуно-Крепинка Донецької обл. (№3)Найактуальнішою в усі віки була ідея родючості та народження дітей. Вагітність сприймали як дар богів, а здатність народжувати багато здорових дітей цінувалася в жінці найбільше. Давній ідеал краси вирізняв пишнотілу жінку. Цими ж рисами наділяли й давніх богиньродючості. «Палеолітичні Венери» широко представлені у вигляді невеличких статуеток вирізаних з бивнів мамонта, кістки, камею. Підкреслення жіночих ознак: великі груди, пишні стегна, опуклий живіт, лобковий трикутник, – акцентують на народжувальних функціях жінки, продовжувачки роду (Див. таблицю Палеолітичні «Венери»). З культом родючості пов’язана й оригінальнапластика трипільської культури (кінець 6 – початок 3 тис. до н.е.). Трипільці спеціально виготовляли, такзвані «вагітні» глиняні фігурки –статуетки богині, яка дає життя. Вагітність позначали випаленими глиняними кульками,в окремих випадках тонкими мідними пластинками, вкладеними в живіт фігурки. У вітрині – кулька та «вагітні» статуетки першої половини 4  тис. до н. е. (№1).

Магія – віра в можливість впливу на навколишнє середовище, на хід явищ і подій за допомогою певних таємничих сил. Для цього проводилися спеціальні дійства та обряди. Буває лікувальна, мисливська, застережна, військова, метеорологічна. Шаманізм– віра в те, що служителі (шамани) можуть спілкуватися з духами, бути духовим посередником між світом живих і світом духів. Фетишизм – віра в існування у неживих предметів надприродних властивостей. Фетиші (камінь, кістка, іноді спеціально зроблені предмети тощо)могли стати амулетом або оберегом, а за допомогою магічних обрядів та заклинаньвпливати на перебіг явищ і подій. У верхньому палеоліті з’являються і перші твори первісного мистецтва, які в першу чергу виконували оберегові та магічні функції й тільки потому – естетичну. Справжніми шедеврами давніх різьбярів є браслет та стилізовані фігурки вирізані з бивнів мамонта з Мезинської стоянки (19–18 тисяч років тому) (№1). Браслет  оздоблено найдавнішим у світі меандровим візерунком, який пов’язують з ідеєю добробуту, достатку та ситості. Фігурки фалічні та жінки-«пташки» прикрашені складним різьбленим орнаментом, доповненими жіночою семантикою. Подібні предмети були втіленням ідеї родючості й, вірогідно, використовувалися під час проведення різних ритуалів та обрядів. Зображення жінки – продовжувачки роду та берегині вогнища – є один з центральних сюжетів палеолітичного мистецтва. Образ жінки-матері уособлював давню богиню родючості. В багатьох регіонах, зокрема, і в Європейських країнах, відомі зображення «палеолітичних Венер» – різьблених статуеток з гіпертрофованими ознаками жіночої статі (див. малюнок «Венера Лоссельська» (Франція, 20 тис. років тому).За доби неоліту (7 – 4 тисячоліття до н.е.)поширюються землеробські культи – поклоніння духам стихій і рослинам, від яких залежав врожай. Важливу роль в господарстві людини починає відігравати велика рогата худоба, що відображається і в обрядах. Експонується кам’яна орнаментована посудина із зображенням стилізованої голови бика (6 – початок 5тис. до н.е.) (№4).

Зародження і формування релігії залежить від розвитку людської свідомості. Вже у неандертальців дослідники припускають зародження релігійних уявлень. У них, зокрема, фіксуються перші поховання, які, можливо, були пов'язані з уявленнями про потойбіччя. Одним з найдавніших на теренах України є поховання неандерталки в печері Киїк-Коба (Крим), яке датується 120–100 тис. років тому (див. малюнок-реконструкцію). Ймовірно, неандертальцям була властива примітивна мисливська магія.Первісні релігійні вірування (анімізм, тотемізм, магія, фетишизм, культ предків, шаманізм) виникають із появою Homo sapiens – людини сучасного типу, яка мала здатність до образного абстрактного мислення. Існує думка, що саме анімізм – віра в душу і духів, бувпервісною формою релігії. З цим поняттям пов’язаний культ предків та ідея переселення душ, віра у потойбічне життя. За доби мезоліту виникають колективні могильники, що свідчило про нові форми сприйняття та осмислення смерті. За неолітичної доби спільні колективні могильники влаштовувалися поблизу поселень. Див. малюнок «Розташування поховань в могильнику біля с. Вовніги». Можна звернути увагу на речі з Лисогірського могильника азово-дніпровської культури (кінець 6 – початок 5 тисячоліття до н. е.) (№6). Могильник було відкритого 1959 року під час обстеження берегів Каховського водосховища біля с. Василівка Запорізької обл. На його території було виявлено 50 поховань. Небіжчиків ховали в прямокутних ямах, на спині. Часто могили засипались вохрою. Вохра асоціювалась з вогнем, кров’ю і мала захищати померлого від злих сил. Біля кістяків лежали знаряддя праці, прикраси, посуд. Таким чином, створювалися умови звичного для людини життя на «тому світі».Первісні люди вірили, що тотем (тварина, рослина чи явище природи) – були родоначальниками та покровителями родової групи. З тотемними ритуалами, зокрема, з культом ведмедя можна пов’язати кістки бурого ведмедя з уламком крем’яного вістря, знайдені під час дослідження сезонного мисливського табору біля с. Семенівка I Київської обл. (17−16 тисяч років тому) (№2) та орнаментовану лопатку мамонта зі стоянки Городок I на Рівненщині (20−18 тисяч років тому) (№3). На поверхні лопатки нанесено глибокі лінії, імовірно, імітація кігтів ведмедя. Місцями ледь помітні сліди червоної фарби − вохри, що вказує на культовий характер знахідки.

Релігія, як система світогляду тасвітосприйняття, є складовою духовної культури людства. Релігійні уявленняохоплюють релігійну свідомість (віру, почуття, ідеї) та релігійну діяльність (культ).Останній аспект представлений багатьма археологічними пам’ятками таартефактами, що дозволяють реконструювати і певні компоненти релігійноїсвідомості.Зародження первісних релігійнихуявлень учені пояснюють особливостями світосприйняття давніх людей, де тіснопереплелися наївно-реалістичні та фантастичні погляди на світ. Ранні формивірувань не поширювалися поза родом чи племенем (анімізм, тотемізм, магія,фетишизм, культ предків, шаманізм). З появою відтворювальних форм господарства(обробітку землі та скотарства) на наших сучасних теренах виникаютьземлеробські культи. За доби міді – бронзидавнє населення України вже свідомо виокремило себе з тваринного та рослинногосвіту. В означений час розвивається система уявлень про потойбічне життя, якерізні племена уявляли по-своєму. Доказом цього є різні варіанти поховальногообряду, засвідчені археологічно. З’явилися спеціальні місця для культовихвідправ – святилища. З їхньою появою нерозривно пов’язане виникнення наукраїнських теренах монументальної архітектури.Перші відомості прорелігію, культи та міфологію давнього населення України, зафіксовані в писемнихджерелах, стосуються причорноморських скіфів. Знаннями про скіфський пантеон,їхні культи та міфологію завдячуємо грецькому історику Геродоту. Майже кожному зіскіфських божеств він знайшов рівнозначного в античній релігії, яка значновплинула на культуру та вірування скіфів. Безсумнівно, наполітеїзмі (вірі в існування багатьох богів) базувалися релігійні уявлення йінших етнокультурних спільнот, які мешкали на наших теренах за доби ранньогозаліза – раннього середньовіччя: сарматів, тюркомовних кочовиків, давніхслов’ян та германців.Виставка «Дохристиянські віруванняУкраїни» покликана за допомогою археологічного матеріалу показати розмаїттярізночасових культів давніх мешканців території сучасної України віднайдавніших часів до утвердження християнства. Виставку побудовано за тематичнимпринципом, зробивши акцент тільки на основних моментах. Зокрема, виставкарозповідає про появу первісних вірувань, про обряди, що супроводжували різніетапи життя людини (народження, ініціації, смерть); про посмертні культи; продавні сакральні місця і їх шанування; уявлення наших пращурів про світобудову імісце людини у Всесвіті; про захист своєї оселі та про те, як людина намагаласявберегти себе від зла. На виставці представлено понад 500 оригінальнихекспонатів з колекції Національного музею історії України, подекуди унікальних.Виставку підготовлено завдякидопомозі культурних та освітніх інституцій Швеції.