«Вона. Війна»

Одна з розмов, що ніколи не мала б відбутися. Цей випуск про памʼять. На Південному напрямку фронту першого січня цього року внаслідок улучання ворожого безпілотника загинула Лана «Саті» Чорногорська. Їй було двадцять шість років.Вона виросла в Запоріжжі, але всім серцем любила Харків і називала своїм містом саме його. Наприкінці 2024 року Лана приєдналася до удачників — Окремої служби безпілотної авіації Української добровольчої армії (УДА). На самому початку її шляху у війську ми записували інтерв’ю, а тепер говоримо про Саті з її друзями. Адже памʼять — це дія.

Вона веде блог, у якому руйнує стереотипи про Донбас і Слобожанщину та пояснює, чому Схід — невід’ємна частина України.Вона досліджує історії жінок зі Сходу — через авторські книги, подкасти — і повертає їм голос в українському інфопросторі.Вона говорить про війну як про особистий досвід — про втрату дому, пам’ять і біль, які залишаються з людиною.Вона порушує складні теми — від реінтеграції окупованих територій до проблем із документами для людей зі Сходу.Вона переконана: якщо ми не цікавимося всією Україною — від Луганська до Ужгорода — це працює на користь ворога.Вона — Наталя Михальченко, дослідниця, амбасадорка українського сходу та бренду UA-TRAVELS

Вона — мама п’ятирічної доньки, яка разом із родиною пережила російську окупацію на Херсонщині.Вона не пішла на співпрацю з росіянами попри тиск, обшуки в домі та втрату роботи чоловіком.Вона пережила інсульт в окупації та залишилася без належної медичної допомоги через відмову отримувати російські документи.Вона разом із родиною змогла евакуюватися і нині будує нове життя у Києві.Вона — Оксана Рубель, жінка, яка наважилася почати нове життя заради майбутнього родини в українському місті.

Вона народилася і виросла в родині військових, тож із початком повномасштабного вторгнення вирішила приєднатися до війська.Вона з нуля опанувала фах бойової медикині.Вона була стрільчинею-санітаркою поруч із піхотою, взводною, а згодом — ротною медикинею.Вона знайшла кохання на війні та каже, що вважає себе щасливою людиною.Вона хоче залишатися у війську й після Перемоги, продовжувати службу та вносити свої зміни. Підтримувати інших дівчат в армії, показуючи, що жінка може воювати на всі 200 % — так само як і чоловік.Вона — Соня, медикиня у 3 роті Karakurt Colony Третьої окремої штурмової бригади.

Вона народилась і виросла на Донеччині, понад вісім років провела під окупацією.Вона наважилася на виїзд з окупації разом зі своїм котом.Вона півтора року боролася за змогу отримати український паспорт.Вона знається на питаннях реінтеграції, бо всі сходинки цього досвіду долала сама.Вона мусила рано подорослішати, а тепер сумує, що не мала часу на дитячі дурощі.Вона прагне, щоб тема Донеччини та Криму звучала гучніше, і робить для цього все можливе.Вона — Тія Бичхіджи, активістка й переселенка з Донеччини.

Вона — тренерка з адаптивного спорту, працює з ветеранами після важких травм та ампутацій.Вона здобуває освіту, тренує і поєднує роботу з досвідом материнства у прифронтовому місті.Вона ніколи не каже, що втомилася, бо «всесвіт почує і зробить так, щоб (я) відпочивала».Вона знає, чого прагне, і саме це допомагає триматися у тонусі й досягати результату.Вона — Ганна Семененко, адаптивна тренерка, фітнес-тренерка й студентка — фізична терапевтка.

Вона з дитинства в професійному спорті, але з перших днів повномасштабного вторгнення шукала спосіб приєднатися до війська.Вона тривалий час була єдиною жінкою на бойовій посаді в Paskuda Group.Вона воювала на Бахмутському та Авдіївському напрямках, а тепер — на Харківщині.Вона називає себе «народженою для війни», хоча й переконана, що жінці не місце у війську.Вона вважає, що жіночність і войовничість можуть дружньо співіснувати в одній людині.Вона — Катерина «Фанта», тимчасова виконувачка обов’язків начальника медичної служби в Рaskuda Battalion у складі 21 окремого полку безпілотних систем «Kraken 1654».

Вона з нуля опанувала професію зв’язківиці.Вона радикально змінила своє життя, бо хотіла бути поруч із коханим у війську.Вона у свої двадцять виконує обов’язки офіцерки — невдовзі хоче отримати цю посаду.Вона постійно навчається і планує продовжувати кар’єру після завершення війни.Вона охочим мобілізуватися жінкам радить вірити в себе й не боятися.Вона — Катерина, військовослужбовиця бригади НГУ «Хартія».

Вона — учителька, яка перші півтора місяця повномасштабного вторгнення викладала в бомбосховищі.Вона працює з дошкільнятами, підлітками й дітьми-сиротами.Вона перемогла в Global Teacher Prize Ukraine — 2022 у номінації «Учителька-змінотворчиня».Вона попри складне й безрадісне сьогодення виходить до дітей із сонячним і позитивним настроєм.Вона вже десять років живе в Харкові й попри неможливість офлайну та крихкість безпеки все одно залишається вірною місту.Вона — Валерія Гукова, освітянка з Харкова.

Вона долучилася до війська з початку вторгнення разом із собакою Наомі.Вона дістала від побратимів позивний Відьма.Вона разом із тваринами їздить на блокпости й запевняє: від Наомі не сховаєшся.Вона мріє опісля Перемоги залишитися у війську й популяризувати кінологічний фах.Вона прагне побудувати Кінологічний навчальний центр на Сході.Вона — Анна Махтєй, молодша сержантка й старша кінологиня 5 Слобожанської бригади «Скіф» НГУ.

Вона опанувала професію психологині, але не уявляла, що колись опиниться у війську.Вона стала до лав НГУ з початку війни на Сході.Вона працює з військовослужбовцями та їхніми родинами й наголошує: після закінчення війни роботи в психологів тільки побільшає.Вона зазначає: навички й знання українських психотерапевтів сьогодні у світі є провідними.Вона — Олеся Яценко, старша лейтенантка та психологиня 5 Слобожанської бригади «Скіф» НГУ.

Сьогоднішній випуск «Вона. Війна» має присвяту. Ми хотіли й планували записати цю програму з легендарною харківською режисеркою Світланою Олешко. Проте, на жаль, тепер робимо випуск про неї, збираємо теплі спогади докупи разом із друзями та колегами Світлани.Її не стало внаслідок хвороби 19 грудня 2024 року. Після повномасштабного вторгнення Світлана Олешко працювала в Польському театрі, де створила виставу «Харків! Харків!». Її пам’ятатимуть як режисерку одного з найзухваліших театрів «Арабески», що назавжди зафіксував себе на культурній мапі міста й країни. Дякуємо вам, пані Світлано. Пам’ятаємо.

Вона з початку повномасштабної війни долучилася до територіальної оборони Києва, а згодом стала старшою медикинею роти в піхотному підрозділі.Вона організувала патронатну службу для свого підрозділу.Вона є авторкою та ведучою подкасту «Добровольці», у якому розповідає історії військових. Бере участь у подкасті «Сувора догана», де разом з іншими військовими аналізує українські реалії.Вона відома своєю активною позицією щодо рівних прав і можливостей для жінок в армії.Вона все життя мріяла бути письменницею і найбільше боїться «не встигнути», тож плідно працює над текстами, зокрема — для театру.Вона — Аліна Сарнацька, колишня бойова медикиня, волонтерка й письменниця.

Вона відома харківська письменниця, яка завжди любила своїми текстами веселити читачів.Вона стала вести фейсбук-щоденник на початку Великої війни, який згодом удалося перетворити на книжку з близькою для усіх назвою «Як ти там?».Вона знає, що у волонтерство не можна зайти наполовину, тож усіляко належить цій справі й наголошує: волонтерами в Україні мають бути всі.Вона знає, як лікувати зневіру й утому: за роботою та волонтерством не мати часу на скролінг стрічки новин.Вона — Анна Гін, письменниця та волонтерка.

Вона висвітлює у Харкові питання й проблеми меморіалізації.Вона координує у місті акції, покликані нагадати про полеглих: щосереди й щосуботи о 9:00.Вона шукає консенсус із муніципалітетом, щоб запровадити хвилину мовчання на міському рівні. Зізнається: у Харкові це непросто.Вона втратила на війні батька й кожну хвилину мовчання присвячує йому.Вона — Дарина Васильчук, координаторка акцій-нагадувань про загальнонаціональну хвилину мовчання у Харкові.

Вона не уявляла, що зможе збирати великі суми на благодійність, доки не ризикнула. Вона стала однією із «чарівниць Ізюму», допомагаючи обігріти родини, домівки яких постраждали через окупантів. Вона перетворила одноразову акцію на добру традицію, і цьогоріч родини-переселенці теж отримали теплу підтримку від волонтерів. Вона переїхала до Харкова в розпал повномасштабної війни. Вона — Маргарита Слободюк, волонтерка, яка доводить, що бути чарівником може кожен.

Вона народилася у Донецьку, а в десятирічному віці пізнала, що таке окупація. Вона зростала у змосковщеній родині, але змогла подолати інформаційну блокаду. Вона після повномасштабного вторгнення сформувала у своєму місті патріотичне коло однодумців. Вона змогла виїхати з окупації, а тепер досліджує та вивчає українські традиції. Вона вважає, що тему окупації Донеччини, Луганщини та Криму не досить артикульовано в суспільстві. Вона — Марічка, дівчина, що виросла в окупації, але обрала для себе Україну.

Вона викладає тактичну медицину військовослужбовцям і домедичну допомогу цивільним. Вона хотіла «просто навчитися користуватись турнікетом», а тепер ділиться знаннями й навичками з охочими по всій країні. Вона наголошує: надважливих знань із тактмеду бійці на БЗВП найчастіше набувають поверхово й неналежно. Вона говорить, що охочих на навчання з домедички в Харкові багато тільки після обстрілів. Вона займається моделінгом, збирає гроші на військо та є кандидаткою на майстриню спорту з тхеквондо. Вона — Ксенія Литовченко, інструкторка тактичної медицини, волонтерка й модель.

Вона була успішною фотографкою до повномасштабного вторгнення. Тепер займається спорідненою працею у війську.  Вона виважено й послідовно поставилася до мобілізації: багато говорила із чинними військовослужбовицями. Тепер вона сама є підтримкою та порадницею для жінок, які стоять перед вибором. Вона негативно оцінює досвід БЗВП й наголошує: устрій потребує змін.  Вона, мобілізовуючись, мала два страхи: мізогінії та неможливості звільнення на власне бажання. Каже, що наразі побоювання безпідставні, а бажання звільнитися немає. Вона також займається у війську «лагідною фемінізацією», а на запитання про те, хто з військовослужбовиць найбільше надихає її, чесно відповідає: усі.     Вона — Катя, військовослужбовиця, волонтерка й фотографка.

Героїня нового епізоду програми «Вона. Війна» — Таті Сонце (справжнє ім’я — Тетяна Мельник), акторка, поетка, волонтерка й дружина полеглого захисника.

Героїня нового випуску програми «Вона. Війна» — Аліна Богданович, акторка, режисерка, культурна менеджерка й викладачка ХНУМ імені І.П. Котляревського.

Героїня нового випуску програми «Вона. Війна» — психологиня та співзасновниця благодійного фонду «Харків з тобою» Ірина Маркевич.

Героїня нового епізоду програми «Вона. Війна» — режисерка-документалістка й зооволонтерка Марія Дергачова.

Героїня нового епізоду програми «Вона. Війна» — Ліна Паладійчук, журналістка, інструкторка, координаторка й «мама Акели».

Цей епізод програми «Вона. Війна» — випуск пам’яті й подяки вісімнадцятирічній харківській художниці Вероніці Кожушко, чиє життя перервала російська авіабомба.

Героїня нового випуску програми «Вона. Війна» — психотерапевтка й волонтерка Євгенія Ширяєва.

Героїня нового епізоду програми «Вона. Війна» — Ніна Гаєвська, тренерка з феміністичного самозахисту для жінок за методикою Wen-Do.

Цього разу героїнею подкасту «Вона. Війна» на Радіо «Накипіло» стала Зойц, операторка безпілотних авіаційних комплексів.

Нова героїня подкасту «Вона. Війна» — Ярослава Шевченко, дитяча реаніматологиня, інструкторка курсів із надання домедичної допомоги й тактичної медицини.

Героїня чергового епізоду програми «Вона. Війна» — волонтерка й акторка Софія Оніщенко, яка народилась і виросла в селищі на Харківщині, що стало полем бою.

Гостя чергового епізоду програми «Вона. Війна» — Таїсія Акжитова, волонтерка й акторка Малого театру маріонеток, яка грає вистави для військовослужбовців.

Героїня цього епізоду програми «Вона. Війна» — бойова медикиня взводу Крістіна Вороновська, що торує шлях у військо попри зневажливі й сексистські тези.

Гостя свіжого випуску програми «Вона. Війна» — Наталя Калантаєнко, керівниця партнерств Української волонтерської служби.

Вона — ладна створювати за найнесприятливіших умов. Вона — восени 2021 року вʼїхала в нову домівку в Циркунах і сподівалася, що це назавжди. Вона — з перших днів великої війни на власні очі побачила ницість і жорстокість ворога й попри всі вмовляння наважилася на виїзд. Вона — переживши російську окупацію, усвідомила цінність життя і відтоді всі виклики сприймає з позитивом і впевненістю, що точно впорається. Вона — Наталі Ал Баз, редизайнерка, яка разом із родиною створила оселю мрії з покинутої хати на хуторі.

Вона — волонтерка з перших днів вторгнення. Викладає в університеті, виготовляє реквізит, грає в театрі. Вона — готувалася до великої війни й готувала дітей. Зібрала тривожні рюкзаки, які не розібрано досі. Вона — тяжко гарувала, що закінчилося хворобою. Учиться чути себе й запобігати вигоранню. Вона — має кредо, яке формулюють рядки пісні Олега Каданова: «Видихай. Завтра буде інакше».    Вона — Дарʼя Кушніренко — викладачка, акторка, художниця-сценографка, волонтерка й мама двох синів.

Солдатка 92 ОШБр ім. кошового отамана Івана Сірка Руслана Богдан — героїня першого випуску нового сезону програми «Вона. Війна».

Героїня чергового випуску програми «Вона. Війна» — Юлія «Куба» Сідорова, парамедикиня 4 штурмового батальйону 92 бригади й очільниця медичної служби Veteranka.

Черговою героїнею програми «Вона. Війна» стала Марія Какуріна, волонтерка й співзасновниця благодійного фонду «Артдача».

Вона — перші тижні великої війни волонтерила в ОДА. Вона — пережила удар по будівлі облдержадміністрації, але не зупинилася й не перестала волонтерити. Вона — допомагала постраждалим у Херсоні, після підриву греблі Каховської ГЕС. Вона — бачила й чула багато історій людського болю, але не закрилася від нього. Вона — волонтерить у декількох організаціях, ініціює й проводить командні збори. Вона — у мирному житті грала Мавку з п’єси Лесі Українки й Тетяну Ларіну з пушкінського роману. Проте вважає, що більше російській культурі не місце на наших теренах. Вона — Катерина Чепела, волонтерка й акторка.

Вона — перукарка за фахом, але із 2014 року активно наближає Перемогу. Вона — пам’ятає, як перші місяці війни на Сході її перукарню було вщерть забито допомогою для військових — від медикаментів до килимів. Вона — вважає, що до волонтерства її привело загострене почуття справедливості, яке не вщухає із 2004-го. Вона — волонтерила на «Південному посту» — місці сили для бійців, що їдуть на війну або повертаються з неї. Вона — розуміла, що її чекає, якщо окупують Харків, але залишилась і вперто робила своє. Без вихідних і продиху. Вона — допомагала бійцям у «Відділенні пораненої душі». Вона — дружина воїна, якому Гамлет присвятив стритарт. Вона — хай як важко було, уже не уявляє свого життя без волонтерства та знає: після Перемоги ще дуже багато роботи. Вона — Олена Паращенко, волонтерка та дружина військовослужбовця.

Вона — уміє закрити збір на «Мавік» за допомогою червоних туфель. Вона — менеджерка культури, яка за тиждень великої війни перезнайомилась з усіма робітниками хмельницького ринку.  Вона — вирішила не давати собі часу на оговтування та завдяки цьому змогла відправляти допомогу до Харкова цілими фурами. Вона — у березні торік повернулася до нестямно коханого Харкова й досі не може зрозуміти: був це швидше раціональний чи емоційний учинок. Але вона була щаслива.  Вона — учить замінювати слово «провина» словом «відповідальність». Вона — Іванна Скиба-Якубова, волонтерка, викладачка й менеджерка культури з Харкова.

Вона — стала директоркою незалежної інституції у 23 роки. Вона — училася на політологиню, але нестямно закохалася в театр і за декілька років устигла долучитися до десятків гучних мистецьких проєктів у Харкові. Вона — приборкує і структурує хаос як у театрі, так й у волонтерській організації «Культурний шок». Вона — не боялася літаків, ракет та артилерійських ударів, бо мала стільки волонтерських запитів, що часу на страх не лишалося зовсім. Вона — з початком великої війни відчула, що більше ніколи не зможе працювати в мистецькому секторі. Вона — переоцінила для себе значення культури й мистецтва (так, це різні речі) та зрозуміла: те і те — важливо. Вона — працює разом із незалежним театром «Нафта» над прем’єрою у воєнному Харкові. Вона — Тетяна Голубова, директорка театру «Нафта» й волонтерка штабу «Культурний шок».    

Вона — деколонізаторка, доброволиця, парамедикиня.Вона — з підліткового віку організовує мітинги, акції, обстоює український Харків.Вона — у 13 років пережила теракт біля Палацу спорту й багато років боролася за те, щоб терористи дістали вирок.Вона — валила пам’ятник жукову, за що свого часу її навіть затримали.Вона — пишається видатними українськими феміністками та плекає пам’ять про них.Вона — координаторка проєкту «Мова. Харків».Вона — приїхала в Харків на декілька днів, щоб допомогти замалювати єсєніна й пушкіна, а також дати інтерв’ю Радіо «Накипіло».Вона — Мілла Денчик, парамедикиня добровольчого розвідувального батальйону «Сонечко».

Вона — не може миритися з несправедливістю і завжди відчайдушно захищає тих, хто цього потребує. Вона — закриває багатотисячні збори завдяки котячим лапкам і власному креативу. Вона — не може без Харкова, попри те, що пережила страшні події в ХОДА 1 березня 2022 року. Вона — навчилася керувати автівкою, щоб переганяти машини для військовослужбовців. Вона — має незліченну кількість прапорів із написами подяки від воїнів. Вона — любить роздавати солодощі захисникам на блокпостах, коли виїжджає за місто. Вона — Юлія Напольська, волонтерка й продакшн-директорка «Накипіло».

Вона — знімалась у кліпах, обожнювала фотосесії, училася на культурну журналістку; Вона — зустріла повномасштабне вторгнення в Маріуполі; Вона — не розуміла, чи виживе, але знала: мусить бути голосом людей; Вона — бачила стільки болю, але заборонила собі плакати й виконала обіцянку; Вона — не розуміла, як спати в тиші, без обстрілів; Вона — разом із двома колегами розповіла світові правду стрічкою «20 днів у Маріуполі»; Вона — здобула Пулітцерівську премію у 23 роки; Вона — не закрилася від людського болю і далі працює там, де гаряче; Вона — Василіса Степаненко, журналістка та продюсерка Associated Press.

   Вона — акторка, усе життя в мистецтві. Вона — з перших днів великої війни в ТрО. Вона — усього навчилася з нуля, воювала на півдні, сході й півночі країни, місяцями без ротації. Вона — багато сміється і каже, що війна зробила її сміливішою. Вона — мріє повернутися в театр, але після того, як «вигризе» омріяну Перемогу. Вона — долає цей важкий шлях пліч-о-пліч із коханим-добровольцем. Вона — Тетяна Тумасянц. Акторка Харківського театру ляльок, але вже півтора року захищає країну від рашистської навали.  Ми починаємо цикл програм «Вона. Війна» про жінок, які активно наближають нашу Перемогу. Слухайте щосереди о 12:00.