Вольта. Досліди

Що робити, коли тебе вже ніхто не кличе на ім’я?У місті кави, музики й філософів народжується теорія, яка врятує тисячі життів.Цей епізод — про вибір залишитися. І про ту свободу, яку не можна відібрати. Навіть у концтаборі.Про смисл, який не лежить на поверхні — але який можна віднайти. Навіть зараз.

Коли все вже позаду — і попереду теж нічого.1965 рік. У Каліфорнії Beach Boys записують Pet Sounds. У Лос-Анджелесі Джим Моррісон формує The Doors. А в Нью-Йорку ⁠Боб Ділан⁠ випускає пісню, яка змінює все:Like a Rolling Stone“How does it feel… to be on your own, with no direction home — like a complete unknown, like a rolling stone.”Боб Ділан — не просто музикант. Це ціла епоха, де рок і поезія перетинаються з тишею, вірою, зрадою й часом. Лауреат Нобелівської премії, він став голосом тих, хто опинився за межами.У 1966 році після мотоциклетної аварії Ділан зникає з публічного життя — на вісім років. Він тікає з перегонів слави, обираючи тінь замість сцени. І саме в цій тиші народжується його друга глибина.

У цьому епізоді — вірш Василя Стуса, написаний у 1972 році.Спершу — тиша і самота як звільнення. Потім — сувора розмова із собою: про любов, яка виявилась ілюзією. Про бажання, які ще не встигли дозріти. І про богів, які все життя обіцяли — але обманули.Цей вірш — про момент, коли ти вже нічого не просиш. Коли самота — це сила, а не самотність.Записано в Києві. =============================Аж ось воно, блаженство самотий розкоші спокою — на всю планету.І стільки сили додалось поету,і стільки дум, і стільки висоти!Ану скажи — ти був її запрагколо ставка, де в соснах висять зорі?Світлішала душа у мертвім морі?Ти, навіжений, був її запраг?Тепер свої бажання недозрілікрізь штольню ошуканства пронеси.Та більше вже нічого не просив богів, що все життя тебе дурили.23.01.1972=============================

Я люблю тебе,тому що все змішалося —і вітер хитає руді поїздипо всій країніз кінця в кінець.І все жз того, що мене оточує,я люблю запах твоїх парфуміві вулицю, якою ми йдемо,люблю робити тебе щасливоюі розуміти раптову ніжність твого тіла,люблю наші прості і точні слова,що означають предмети,яких ми торкаємось,музику для танців і спогадіві посмішки друзів,які кажуть, що нам пощастило.Але інодія зустрічаю тебевже лише випадковов натовпі,серед парасольок і вологих плащів,зупиняю,слухаю твої докориі запрошую разом провести вечір,і згодом,залишившись наодинці,ми замовкаємо,тільки півколамипадає світлона наші обличчя.~ Аттила Могильний

У 1966 році Beach Boys випустили альбом Pet Sounds, що змінив хід музики. Його створив Браян Вілсон — композитор, який не чув стерео і мав порушення слуху з дитинства. Але саме це обмеження перетворилось на перевагу. Його “моно” звучання стало простором — цілісним, глибоким, майже медитативним.Перша пісня на альбомі — Wouldn’t It Be Nice. Здавалося б, наївна. Але саме вона — серед хаосу шістдесятих — дала мільйонам змогу знову відчути мрію.У цьому епізоді — мій власний момент. Стан мрії. І музика, що допомагає знову дихати.

Колись я мріяв повернутися до лісу свого дитинства. Але тепер навіть серед дерев — шум. Гудіння доріг проникає скрізь. Ми живемо у світі, де тиша більше не належить нам.Цей епізод — про аудіоатаку, про втому від звуку, про те, як мозок не витримує хаотичного середовища.Про те, як море звучить інакше. І чому іноді ми просто вимикаємо все — щоб знову почути себе.

У час, коли Лондон і Нью-Йорк гуділи шаленими темпами, Morcheeba створили простір для дихання. Альбом Big Calm (1998) — не втеча, а саундтрек до виживання.Ритм, що заспокоює. Лірика, що говорить про реальні втрати.Part of the process, що досі триває.Бонус: новий альбом гурту — Escape The Chaos — виходить 23 травня. Як влучно, правда?

Іноді не хочеться виходити з дому.Цей епізод — про тіло, що розморожується, коли йде.Про дихання, що повертається.Про Відрадний парк. Camino de Soloma. Паломницьку дорогу.Про Сковороду, що мандрував.І про горизонт, який приходить лише тим, хто йде.

Це дорога від окупації,по ній іде чоловік.Танки горять край дороги,і все навкруги мовчазне.Цей чоловік — твердий,він уже пройшов пекло,і він готовий пройти знову.Він може себе вдовольнитисамим життям,він знає ціну життю.Цей чоловік — мій народ.Танки горять по всьому обрію,і мій народ створює себе —я не знаю такої сили,котра може його зупинити.… Чоловік іде дорогою.Іде жменька попелу,що веде за руку дитину.Славмо.Аттила Могильний (1963 – 2008)Обриси міста

Це епізод про відкладену цікавість, японське слово shokunin ( (職人)),і тіньового майстра Кунійосі, якого я випадково носив на грудях.Цікавість — це сила, що може рухати. І, буває, навіть витягувати з дна.

Місто більше не містить мого сенсу.Але я ще в ньому.Цей епізод — про пост-міський стан.Коли твоя праця — онлайн.Твої друзі — в чатах.А твоє тіло — у місті, яке тебе не бачить.Це тиха спроба прислухатись до бетону.Без втечі.Натхненний також звертаннямиГригорія Савича Сковороди.

Не все можливо передати своїми словами.Я ж з Відрадного :)Цього разу — голос іншого.Аттила Могильний — український поет, перекладач, дитячий письменник.Укладач неформального часопису «Абаба-галамага».Автор збірки «Київські контури» (2013).Київський. Тіньовий. Справжній.

Природа не ставить умов.Дерева не потребують резюме.Вітер не вимагає пояснень.Call me a breeze. Це і є простір для відновлення.

Весна повертається. Після довгої зими — повільна хода серед бузку, дихання, тиша.Це перша «сутра» — досвід шінрін-йоку в ботанічному саду Гришка.Місце, що змушує сповільнитися.Природа говорить — не словами, а ароматом, формою, тінню.Просто будь.