Коли все має значення

Начальник патрульної поліції Донецької області Михайло Вершинін став відомим на всю країну під час оборони Маріуполя у 2022 році. Він залишився з певною кількістюправоохоронців захищати місто. Одна із задач, яку Вершинін намагався виконувати — це координація людей в місті, що оточила російська армія і постійно його бомбардувала. З тих часів в нього залишилася світлина — весь обвішаний радіостанціями та портативними раціямивін намагається координувати хаос у Маріуполі на початку повномасштабного вторгнення. В квітні 2022 поліцейського поранили, на «Азовсталі» йому зробили операцію. Там Вершинін перебував до самого виходу з «Азовсталі». У російському полоні він провів чотири місяці. Він вважає, що історія Маріуполя є недорозказаною. Події у місті, що було в облозі, позбавили йогоілюзій  щодо суспільства та його реакцій,щодо деяких людей, які воювали, і були поруч. Тому він закликає не робити штучних героїв з людей, які можуть піаритися на темі Маріуполя. Навпаки потрібнопомічати вчинки тих, хто загинув у Маріуполі. «В нас дуже багато дійсно героїчних вчинків, про які ніхто толком не знає», — каже Вершинін.Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Михайлом Вершиніним про те, як він змінився після Маріуполя та полону, рівновагу з собою та як треба пам’ятати «Азовсталь», про війну майбутнього та зброю для цивільних.  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійнимвнеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Американець Лусіан Кім займається журналістикою понад двадцять років. Центральна та Східна Європа є одним з основних фокусів його роботи. На початку 2000-х він переїхав до Москви, звідки писав матеріали для зарубіжних видань, зокрема, про «Газпром» та розбудову путінської вертикалі влади. У 2005 вперше приїхав до України, щобпобачити зміни після Помаранчевої революції і відтоді регулярно їздив до країни. Також Кім висвітлював анексію Криму та початок війни на Донбасі. Згодом він повернувся до Росії як кореспондент і працював там до 2021 року. Вінзізнається, що був у шоці від того, як змінилася Росія у порівнянні із 2000-х роками. Кім побачив фактичне скочування до диктатури. У певний момент його робота стала постійним описом репресій різного роду і він залишив РФ. Після початку повномасштабного вторгнення Лусіан Кім написав книжку «Помста Путіна: чому Росія вторглася вУкраїну». Він аналізує причини російської агресії. Перша з них — російський імперіалізм. Але одного цього чинника недостатньо. У власній книзі він намагається показати, що іншою складовою є особистість Путіна та його диктатура. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Лусіаном Кімом про мотиви Кремля для початку війни, параноїдальне мислення Путіна, в чому схожі Джо Байден та Дональд Трамп, чи планував Янукович залишити Україну післяРеволюції гідності та нове покоління росіян.  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внескомна сторінці https://www.journlab.online/donations

American journalist Lucian Kim has been working in journalism for over twenty years. Central and Eastern Europehave been one of the main focuses of his work. In the early 2000s, he moved to Moscow, where he reported for international outlets, covering topics such as Gazprom and the construction of Putin’s vertical of power.In 2005, he first traveled to Ukraine to observe the changes following the Orange Revolution, and since thenhe has regularly visited the country. Kim also covered the annexation of Crimea and the beginning of the war in Donbas. He later returned to Russia as a correspondent and worked there until 2021. He admits he was shocked by how muchRussia had changed compared to the 2000s, witnessing its effective slide into dictatorship. At a certain point, his work became a constant chronicle of various forms of repression, and he left Russia.After the start of the full-scale invasion, Lucian Kim wrote the book Putin’s Revenge: Why Russia Invaded Ukraine. In it, he analyzes the causes of Russian aggression. The first isRussian imperialism, but this factor alone is not sufficient. In his book, he argues that another key component is Putin’s personality and his dictatorship.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Lucian Kim about the Kremlin’s motives for launching the war, Putin’s paranoid mindset, what Joe Biden and Donald Trump have in common, whether Viktor Yanukovych planned to leave Ukraine after the Revolution of Dignity, and the new generation of Russians. Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Журналіст Саболч Паньї повернувся до Угорщини. Він був змушений покинути країну після погроз з боку уряду Орбана розпочати кримінальне проводження щодо нього нібито він є шпигуном. Паньї роками висвітлює російський вплив в Угорщині. З 2023 року він зацікавився активністю міністра закордонних справ Угорщини Петера Сійярто,який діяв фактично як російський агент. Вже під час передвиборчої кампанії після оприлюднення розмов між Сійярто та міністром закордонних справ РФ СергіємЛавровим стало зрозумілим, що угорський високопосадовець регулярно звітував проперебіг засідань ЄС, радився щодо кроків з гальмування вступу України в Євросоюз,  а також щодо зняття санкцій з впливових росіян. Це мало великий резонанс всередині угорського суспільства, зокрема серед молоді. Вона була дуже обурена, дізнавшись, що попри членство Угорщини в ЄС і НАТО, через зовнішню політику Орбана країна фактично залишається васалом путінської Росії. Це стало визначним фактором для мобілізації молодих людей піти на голосування. Явка виборців стало рекордною з1990 року – майже 80% угорців скористувалися своїм правом голосу. Саболч Паньї каже, що Віктор Орбан не просто програв вибори, а фактично розпався весь йогорежим. Однак на угорців ще чекає відкриття, наскільки Росія була залучена в збереження влади Орбана в країні.Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Саболчем Паньїпро те, чому Орбан зробив розворот у бік Кремля,  Угорщину як логістичний хаб для російськоїрозв ідки, демонізацію Зеленського та України, причини розвалу режиму Орбана та майбутнє вже колишніх угорських високопосадовців.   Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійнимвнеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Journalist Szabolcs Panyi has returned to Hungary. He was forced to leave the country after facing threatsfrom Viktor Orbán’s government to initiate criminal proceedings against him, alleging he was a spy. Panyi has spent years reporting on Russian influence inHungary. Since 2023, he has focused on the activities of Hungary’s Foreign Minister, Péter Szijjártó, who effectively acted as a Russian agent.During the election campaign, after the publication of conversations between Szijjártó and Russian Foreign MinisterSergey Lavrov, it became clear that the Hungarian official had regularly reported on the course of EU meetings, consulted on steps to slow down Ukraine’s accession to the European Union, and discussed lifting sanctions on influentialRussians. This caused a major public outcry in Hungary, particularly among young people.They were outraged to learn that despite Hungary’s membership in the EU and NATO, the country had effectivelyremained a vassal of Putin’s Russia due to Orbán’s foreign policy. This became a key factor in mobilizing young voters to turn out. Voter turnout reached a record high since 1990, with nearly 80% of Hungarians exercising their right to vote.According to Szabolcs Panyi, Viktor Orbán did not simply lose the election — his entire regime effectively collapsed. However, Hungarians still have yet to discover the extent of Russia’s involvement in maintaining Orbán’s grip on power.Journalist Angelina Kariakina speaks with Szabolcs Panyi about why Orbán pivoted toward the Kremlin, Hungary as alogistical hub for Russian intelligence, the demonization of Volodymyr Zelenskyy and Ukraine, the reasons behind the collapse of Orbán’s regime, and the future of Hungary’s now-former top officials.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation https://www.journlab.online/donations

Україна не стане повноправним членом ЄС до 2027 року. Проте вже найближчими місяцями всі можуть побачити більш креативні рішення, що дозволять зрушити процес вступу країни до Євросоюзу. Таку думкувисловив шведський дипломат, виконуючий обов’язки директора Інституту європейської політики в Києві Фредрік Весслау. Угорщина під керівництвом Віктора Орбана блокувала процес вступу України. Після перемоги опозиційної партії «Тиса» на чолі з Петером Мадяром на парламентських виборів категоричні настрої в Будапешті можуть змінитися. Також йдуть дискусії одо часткового членства України ще до завершення всіх необхідних реформ і повноправного вступу до блоку. «Раніше я вважав, що вступ України до ЄС обов’язково має супроводжуватися членством у НАТО. Зараз ситуація змінилася», — заявив колишній шведський дипломат. Однією з причин є й те, що Україна стримує російськуагресію і цим забезпечує безпеку інших країн Європи.Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Фредріком Весслау про нові рішення щодо розширення євроблоку, Мінські домовленості як російську пастку, причини високої підтримки України Швецією, довгий шлях до справедливості та реформу силових органів України. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Ukraine will not become a full member of the EU by 2027. However, in the coming months, more creative solutions may emerge that could help move the country’s accession process to the European Union forward. This view was expressed by Swedish diplomat Fredrik Wesslau, acting director of the European Policy Institute in Kyiv.Hungary, under the leadership of Viktor Orbán, has been blocking Ukraine’s accession process. Following the victory of the opposition Tisza party, led by Péter Magyar, in the parliamentary elections, the hardline stance in Budapest may shift. There are also ongoing discussions about the possibility of partial membership for Ukraine even before all necessary reforms are completed and full accession to the bloc is achieved.“I used to argue that EU membership for Ukrainewould have to come with NATO membership for Ukraine. Now the situation has changed,” the Swedish diplomat said. One of the reasons is that Ukraine is holding back Russian aggression, thereby contributing to the security of other European countries.Journalist Natalia Gumenyuk speaks with Fredrik Wesslau about new approaches to EU enlargement, the Minsk agreements as Russian trap, the reasons behind Sweden’s strong support for Ukraine, the long road to justice, and the reform of Ukraine’s law enforcement agencies.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation https://www.journlab.online/donations

11 квітня у Пакистані пройшли переговори між представниками США та Ірану. Вони були невдалими  — Іран відмовився закрити свою ядерну програму та не виробляти ядерну зброю. Переговори в Ісламабаді свідчать про те, що поставлені на початку військової операції цілі Вашингтону та Ізраїлю досягти не вдалося, кажедиректор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос. По суті зараз країною одноосібно керує Корпус вартових Ісламської Революції. Дональд Трамп своїмидіями розчистив шлях до влади новим іранським елітам, проте вони є більш нахабними та ризикованими за своїх попередників. На погрозу президента США влаштувати морську блокаду Ірану його офіційні представники порадили звичайними американцям насолоджуватися поточними цінами на пальне, вартість якого вжезначно зросла через військові дії на Близькому Сході. Вони обіцяють і далі перешкоджати вільному пересуванню суден в Ормузькій протоці, а також обіцяють нові удари по іншим країнам Перської затоки, що забезпечують світову економіку енергоносіями. Про настрої в іранському суспільстві говорити важко — влада країни постійно блокує Інтернет і посилює цифрову ізоляцію Ірану. Здебільшого люди перебувають у своїх домівках. Вони налякані не лише бомбардуваннями, але й загрозою нового витку репресії, стверджує сходознавець. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Ігорем Семиволосом про військову операцію США та Ізраїлюпроти Ірана, нинішнє ставлення до американців у країнах Перської Затоки та візит Зеленського до регіону як лакмусовий папірець зміни підходів арабських країн до власної безпеки.  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Росія зараз змінює підходи в інформаційній війні проти України і відходить від «топорної» дезінформації. Водночас вона намагається створити середовище, в якому людинібито самостійно робитимуть необхідні їй висновки стосовно тих чи інших подій. Для цього ворог використовує штучний інтелект, насичує інформаційний простірвигідними йому наративами, а також створює розгалужену мережу розповсюдження. Наприкінці 2025 року фахівці Центру протидії дезінформації (ЦПД) при Раді національної безпеки та оборони України знайшли у Telegram та Facebook понад чотири тисячі фейкових акаунтів та веб-ресурсів, через які проштовхували шкідливі наративи та дезінформацію. Заступниця керівника ЦПД Анаїт Хоперіярозповіла, що серед них були і україномовні акаунти, а також ті, які робили перепости з російських джерел інформації, або напряму закликали до фізичногонасильства. Найбільше Росія намагається впливати через фейки про українське військо, щоб дискредидувати українських військових та зірвати процес мобілізації. Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Анаїт Хоперією про зміни у зовнішньому впливі Росії, гасла, через які намагаються розхитати українське суспільство, складнощіу протидії дезінформації у TikTok, масовану інформатаку на Україну минулої зими та намагання знищити зовнішній імідж країни. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійнимвнеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Одним із напрямків дослідження американського історика Хіроакі Куромії є новітня історія України. Зокрема, його цікавив період Великого терору Сталіна, Голодомор, а також особливе місце Донбасу як регіону, що завжди був проблемним для радянської влади. Куромія зацікавився Донбасом наприкінці 1980-х років. Близько восьми років він пропрацював в архівах Донецька, Луганська та інших міст регіону. Згодом він видав книжки ««Свобода і терор на Донбасі: українсько-російське прикордоння у 1870–1990-х роках» та «Зрозуміти Донбас». Дослідник стверджує, що Донбас ніколи не був по-справжньому радянським, радше українським за своїмхарактером. Він бачить у регіоні риси традиційного козацького світогляду — прагнення до свободи, автономії, незалежності від центральної влади. В окремих його містахмогли переважати росіяни, але загалом Донбас був етнічно українським. Тому Куромія спростовує поширене уявлення про Донбас як про зросійщений регіон та осередок проросійських настроїв. З історичної точки зору це не так, навіть станом на 2014 рік, каже дослідник.Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Хіроакі Куромієюпро історію Донбасу, його сутність та взаємини з Росією, репресованих корейців та японців, жорстокість дій Сталіна у Східній Азії та імперську конкуренцію між Москвою та Пекіном.  Дана публікація була підготовлена за підтримки Програми “Партнерство за сильну Україну". Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Лабораторії журналістикисуспільного інтересу і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її фінансових партнерів.

One of the research areas of the American historian Hiroaki Kuromiya is the modern history of Ukraine. Inparticular, he has been interested in the period of Stalin’s Great Terror, the Holodomor, as well as the special place of Donbas as a region that was always problematic for the Soviet authorities.Kuromiya became interested in Donbas in the late 1980s. For about eight years, he worked in the archives of Donetsk,Luhansk, and other cities in the region. He later published the books “Freedom and Terror in the Donbas: A Ukrainian-Russian Borderland, 1870s–1990s” and “Understanding Donbas.” The scholar argues that Donbas was nevertruly Soviet, but rather Ukrainian in its character. He sees in theregion traits of a traditional Cossack worldview—namely, a striving for freedom, autonomy, and independence from central authority. In some of its cities, Russians mayhave been the majority, but overall Donbas was ethnically Ukrainian. Therefore, Kuromiya challenges the widespread perception of Donbas as a Russified region and a stronghold of pro-Russian sentiment. From a historical perspective, thisis not the case — even as of 2014, the researcher says.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Hiroaki Kuromiya about the history of Donbas, its essence and relationswith Russia, repressed Koreans and Japanese, the brutality of Stalin’s actions in East Asia, and the imperial rivalry between Moscow and Beijing.This publication has been produced with the support of the‘Partnership Fund for a Resilient Ukraine’. The content of this publication is the sole responsibility of Public Interest Journalism Lab and does not necessarily reflect the views of the Fund and/or of its Financing Partners. 

Американський науковець Керрі Вігем вивчає, як суспільства після пережитих злочинів і насильства згадують своє минуле та взаємодіють із ним, так як ця травма продовжує впливати на сьогодення й формувати майбутнє. Польові дослідження для своєї дисертації він проводив в Аргентині, Німеччині, Польщі та Сполучених Штатах.Вігем стверджує, що потрібні не тільки красиві простори пам’яті. Якщо вони будуть гарними, але порожніми, то такі меморіали та місця пам’яті не можна назвати вдалими. Запорукою успіху може бути створення меморіалу, який стає центром та відправною точкою для подальшої взаємодії спільноти. До того ж Вігему імпонує думка одного з найвідоміших дослідників просторів пам’яті Джеймса Янга.Той наполягав, що нам варто відмовитися від уявлення про подібні місця як про місця колективної пам’яті з однією чіткою, узгодженою й спільною версією минулого. Натомість він пропонує їх сприймати як простори, що поєднують у собі множинність різних спогадів, різні перспективи та різні способи розуміння минулого. Тому дляВігема значення має не стільки те, як виглядає простір пам’яті, скільки сам процес постійного обговорення й осмислення того, що і як пам’ятає суспільство. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Керрі Вігемом простихійні меморіали, як розповідати історії злочинців, чи треба враховувати думки всіх жертв масових звірств, що відрізняє хороші простори пам’яті від поганих та як різні країни світу працюють із місцями пам’яті. Дана публікація була підготовлена за підтримки Програми “Партнерство за сильну Україну". Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю Лабораторії журналістикисуспільного інтересу і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її фінансових партнерів.

American scholar Kerry Whigham studies how societies that have lived through crimes and violence remember and engage with their past, and how this trauma continues toshape the present and influence the future. He conducted fieldwork for his dissertation in Argentina, Germany, Poland, and the United States. Whigham argues that beautiful memorial spaces alone are not enough. If they are visually striking but empty of meaning or engagement, such memorials and sites of memory cannot be considered successful. What can make a memorial truly effective, he says, is its ability to become a hub and a starting point forongoing community interaction.Whigham also shares the views of one of the most influential scholars of memory spaces, James E. Young, who urged us to abandon the idea of such places as sites of collective memory with a single, fixed, and agreed-upon version of the past.Instead, Young proposed understanding them as spaces that hold a multiplicity of memories, perspectives, and ways of interpreting history. For Whigham, therefore, what matters most is not so much how a site of memory looks, but theongoing process of discussion and reflection about what — and how — a society chooses to remember.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Kerry Whigham about spontaneous memorials, how to tell the stories of perpetrators, whether the voices of all victims of massatrocities should be taken into account, what distinguishes good memory spaces from bad ones, and how different countries around the world work with sites of memory.This publication has been produced with the support of the‘Partnership Fund for a Resilient Ukraine’. The content of this publication is the sole responsibility of Public Interest Journalism Lab and does not necessarily reflect the views of the Fund and/or of its Financing Partners. 

Остання зустріч в рамках тристоронніх мирних переговоріввідбулася в Женеві 17-18 лютого. Через американо-ізраїльську військову операцію проти Ірану черговий раунд перемовин переносився вже кілька разів. Американціпропонують зустрічатися у США. Представники Росії відмовляються летіти до Сполучених Штатів і пропонують натомість Туреччину або Швейцарію, що не підходить американській делегації. Президент Володимир Зеленський назвав процес узгодження місця проведення Санта-Барбарою і заявив, що Україна готова прилетіти до будь-якої із запропонованих країн.  Ще донедавна у частини переговорників було враження, щовже у березні-квітні можна очікувати прорив у цих перемовинах, каже журналіст The Economist Олівер Керролл. Один із розрахунків був, зокрема, на проблеми в російській економіці. Вони могли б вплинути на Володимира Путіна та його готовність завершитивійну. Однак через низку подій як в Росії, так і в Україні і світі загалом такий сценарій все більш стає примарним. За словами журналіста, через неофіційні канали Москва сигналізує, що знову буде просувати максималістські вимоги, а Київ переходить до плану Б  — зробити країну більш стійкою, аби вона була здатна вести війну в довгостроковій перспективі. Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Олівером Керроллом про те, що відбувається за лаштунками переговорів, чи може Європа та Велика Британія стати стороною перемовин, про що пам’ятають усі учасники процесу та якою бачить сучасну Росію британський кореспондент. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

The latest meeting in the trilateral peace talks took placein Geneva on February 17–18. Since then, the next round of negotiations has been postponed several times following the U.S.–Israeli military operation against Iran. Washington is proposing to hold the next meeting in the UnitedStates, but Russian representatives refuse to travel there and instead suggest Turkey or Switzerland — options that the American delegation does not support. Volodymyr Zelenskyy has described the dispute over the venue as a “Santa Barbara” — a never-ending drama — stressing that Ukraine is ready to travel to any of the proposed countries.Until recently, some negotiators believed a breakthroughcould come as early as March or April, says Oliver Carroll. Part of that optimism was linked to mounting problems in the Russian economy, which were expected toinfluence Vladimir Putin and potentially push him toward ending the war. But after a series of developments in Russia, Ukraine and globally, that scenario now seems increasingly unlikely. According to Carroll, Moscow is signaling through unofficial channels that it will return to maximalist demands, while Kyiv is moving to a Plan B — strengthening the country’s resilience to sustain the war in the long term.In this episode, journalist Angelina Kariakina speaks withOliver Carroll about what is happening behind the scenes of the negotiations, whether Europe and the United Kingdom could become parties to the talks, what all participants keep in mind during the process, and how the British correspondent sees today’s Russia.Do you like our podcast?Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Книжка професора міжнародної політики Університету Бундесверу в Мюнхені Карла Мазали «Якщо Росіяпереможе: сценарій» стала бестселером. В ній німецький військовий аналітик описує гіпотетичний розвиток подій у Європі в разі початку війни Росії з країнами НАТО. Він проаналізував вразливі місця на мапі Альянсу і знайшовкілька з них. Точкою початку конфлікту він обрав Нарву, третє за величиною місто Естонії на кордоні з РФ із значною кількістю російськомовних людей. За сюжетом саме це естонське місто захоплюють кілька бригад російської армії. Ідея такої книжки прийшла до Мазали в 2024 році. Саме тоді розвідки різних європейських держав оприлюднили інформацію про готовність Росії напасти на одну з країн НАТО до 2029 року. Автор вважає невірним напрямок дискусій щодо того, чи здатен Кремль атакувати Північноатлантичний альянс. Насамперед, на думку автора, потрібно ставити питання щодо глобальної політичної мети РФ. Знищення НАТО є такою. Обмежена атакана прикордонне місто із російською меншиною може допомогти в цьому. У книжці Мазали перед членами Альянсу постає вибір — втягуватися у велику війну із державою, що має ядерну зброю, або пожертвувати невеликим містом на сході. Зрештою всередині НАТОне доходять до згоди щодо цього питання. Мазала досі не бачить єдності в Альянсі, коли йдеться про можливу конфронтацію з Росією. Москва також це усвідомлює.Тому гіпотетичний сценарій може перетворитися на реальний. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Карлом Мазалою про його книжку, американо-ізраїльську операцію проти Ірану і чому Європу усунули убік, чого найбільше бракує Європі у військовому плані та в чому може їй допомогти Україна, психологічну зброю Росії та які невірні сигнали посилає НАТО Кремлю. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

The book by Carlo Masala, Professor of International Politics at the University of the Bundeswehr in Munich, If Russia Wins: A Scenario, has become a bestseller. In it, the German military analyst outlines a hypothetical development of events in Europe in the event of a war between Russia and NATOcountries. He analyzed the Alliance’s vulnerabilities on the map and identified several of them. As the starting point of the conflict, he chose Narva, Estonia’s third-largest city onthe border with Russia, which has a significant Russian-speaking population. In the book’s scenario, several brigades of the Russian army seize the Estonian city.Masala says the idea for the book came to him in 2024, when intelligence services from several European countriespublicly warned that Russia could be ready to attack a NATO member state by 2029. The author believes the current debate about whether the Kremlin is capable of attacking the Alliance is misguided. Instead, he argues, the keyquestion should be Russia’s broader political objective. In his view, the destruction of NATO is precisely that objective. A limited attack on a border city with a Russian minority could serve that goal. In Masala’s book, NATO members face a stark choice: enter a major war with a nuclear power or sacrifice a small city in the east. Ultimately, the Alliance fails to reachconsensus on the issue. Masala says he still does not see unity within NATO when it comes to a possible confrontation with Russia — and Moscow is well aware of that. This is why the hypothetical scenario could become a real one.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Carlo Masala about his book, the U.S.–Israeli operation against Iran and why Europe was sidelined, what Europe lacks most in military terms and how Ukraine could help, Russia’s psychologicalwarfare, and the wrong signals NATO may be sending to the Kremlin.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Канадійка українського походження Христя Фріланд прийшла у велику політику із журналістики.Вона є помітною фігурою у політичному житті Канади вже понад десять років, з часів свого обрання до парламенту у 2013. За ці роки Фріланд займала різні міністерські посади в системі державного управління. Приміром, вона сталапершою жінкою на посаді міністра фінансів Канади за часів експрем’єра Джастіна Трюдо, згодом — віцепрем’єркою, потім очолювала Міністерство закордонних справ Канади. Христі Фріланд подобається політика. Вона не згодна з тими, хто називає цю сферу брудною та неприємною. Однак вона бачила, як людям важко йти із влади. Часто вони зважувалися на такий крок лише після знищення їхньої репутації та власної політичної смерті. Вона вирішила, що не повторюватиме такий сценарій. Нещодавно Христя Фріланд покинула уряд нинішнього прем’єра Канади Марка Карні та має намір скласти свій депутатський мандат. Водночас вона погодилася стати позаштатною радницею президента України з питань економічного розвитку.«Допомога Україні є продовженням мого політичного життя в Канаді», — заявляє Христя Фріланд. Як вона погодилася на пропозицію Зеленського, про перемовини із американцями та роботу з ДжастіномТрюдо, неприпустимість жартів щодо суверенітету будь-якої країни та золоту можливість для України на перебудову — у розмові журналістки Наталі Гуменюк із Христею Фріланд. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Як тільки розпочалося повномасштабне вторгнення музикант, ведучий Микола Сєрга пішов до військкомату.Він думав, що через кілька днів російська армія буде вже в Одесі. Він каже, що йому довелося вбити всередині власну стару особистість та починати створювати нову вже під воєнні реалії. Сєрга почав шукати у війську місце, де він зможе найбільше приносити користь своїми навичками та знаннями.  Він став одним із засновників «Культурного десанту» — об’єднання військовослужбовців, які через музику та мистецтво підтримують бійців на фронті та поранених у госпіталях, спілкуються із цивільними, аби ті добровільно долучалися до армії. В його структурі працюють вісім мобільних груп, які виступають перед військовими. Сєрга зазначає, що правильніше ставитися до мобільних груп «Культурного десанту» як до військових психологів, а не митців, які розважають людей. Окрім виступів, вони проводять публічні лекції, збирають книжки для військових, намагаються протидіяти російській пропаганді. Один із проєктів — «Фронтова студія». Це пересувна студія звукозапису, яку між собою представники «Культурного десанту» називають Музбус. Там українськівійськові могли записати власні пісні, які згодом їм допомагали промотувати. Хтось із бійців може скинути Сєргі на телефон власну пісню під гітару. Навітьякщо йому особисто вона не подобається, то інші люди, які воюють поряд з автором, навпаки будуть її слухати. «Моя справа не дати йому оцінку, а відшліфувати занози, все підточити і повернути цей продукт. Він вже піде по тій аудиторії, до якої я б в житті не дотягнувся», — каже МиколаСєрга.  Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Миколою Сєргою про культуру та її роль на війні, протидію пропаганді та роботу із наративами у суспільстві, як виходять із конфліктів учасники мобільних груп «Культурного десанту», розвиток музики на фронті та його девіз.  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Керсті Кальюлайд стала першою президенткою Естонії у 2016 році. Вона керувала країною протягом п’яти років. За першою освітою біологиня вона займала різні посади в банківському та державному секторах, на початку2000-х років керувала електростанцією. Вона визнає існування певної скляної стелі для жінок укар’єрному зростанні та їхніх управлінських амбіціях. На шляху подолання цього бар’єру сумнівам та критиці відразу піддаються компетенція, риси характеру та навіть зовнішність тієї, хто не звертає уваги не упередження всуспільстві.  Коли хтось починає ставити питання Кальюлайд на кшталт, мовляв, що та жінка і чи може вона виконувати таку складну роботу, протягом вже двадцяти років від неї можна почути таке: «Я тоді завжди питаю, чи потрібен пеніс, аби керувати, приміром, електростанцією? Я не маю відповіді на це питання, чоловіки також».  Керсті Кальюлайд є послідовною прихильницею прав людини, верховенства права, свободи слова та демократії. Вона завжди закликає не мовчати та відкрито виступати проти порушень прав та несправедливості. Кальюлайд не змовчала і через дискваліфікацію українського скелетоніста Владислава Гераскевича наОлімпіаді-2026. «Вшанування пам’яті загиблих співвітчизників — це не політика, це по-людськи», — заявила Кальюлайд, яка нині очолює Національний олімпійський комітет Естонії. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Керсті Кальюлайд про спорт для авторитарних режимів, місто Нарву на кордоні з Росією та зміну місцевих настроїв, дії НАТО щодо Естонії, про запоруку інтеграції українських біженців в Естонії та що може забезпечити енергетичну стійкість України в майбутньому. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Kersti Kaljulaid became the first female President of Estonia in 2016. She led the country for five years. Trained originally as a biologist, she held various positions in the bankingand public sectors and, in the early 2000s, managed a power plant.She acknowledges the existence of a certain glass ceiling for women in career advancement and leadership ambitions.On the path to overcoming this barrier, the competence, character traits, and even appearance of a woman who ignores societal prejudice are immediately subjected to doubt and criticism. Whenever someone begins to question Kaljulaid along the lines of “Well, she’s a woman — can she really handle such a complex job?”, for more than twenty years she has responded the same way: “I always askwhether one needs a penis to run a power plant. I don’t have the answer to that question. Men don’t either.”Kersti Kaljulaid is a consistent advocate of human rights, the rule of law, freedom of speech, and democracy. She consistently urges people not to remain silent and to speak out openly against rights violations and injustice. Kaljulaid also spoke out following the disqualification of Ukrainian skeleton athlete Vladyslav Heraskevych at the 2026 Olympics. “Honoring the memory of fallen fellow citizens is not politics — it is simply human,” said Kaljulaid, who currently chairs the Estonian National Olympic Committee.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Kersti Kaljulaid about sport as a tool for authoritarian regimes, the cityof Narva on the border with Russia and shifting local sentiments there, NATO’s actions regarding Estonia, the key to integrating Ukrainian refugees in Estonia, and what could ensure Ukraine’s energy resilience in the future. Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Джеффрі Трімбл понад 35 років працює міжнародним журналістом, редактором та медіаменеджером. Він спеціалізується на міжнародному мовленні, стратегічному плануванні та протидії дезінформації. Трімбл вільно володіє російською мовою, серед його місць роботи є і посада керівника московського бюро у журналі U.S. News & World Report у  період перебудови, за п’ять років до розпадуСРСР. Приміром, він був у Москві у 1987 році, коли Дональд Трамп вперше приїхав до Радянського Союзу. Нинішній президент США хотів вести бізнес у СРСР. Після повернення з тієї поїздки Трамп відкрито заявив, що НАТО є проблемою. Тому нинішня його антинатівська риторика Трібмла не дивує.  Оптимізму щодо Росії та її траєкторії у Трімбла майже немає. Він вважає, що після розпаду РадянськогоСоюзу всі стали свідками своєрідної синергії між КДБ, залишками Комуністичної партії та організованою злочинністю. Саме ця взаємодія зрештою породила сучасну Росію. Тому у розмовах з друзями журналіст радить сприймати Росію не як окрему державу, а радше як організований злочинний клан. Проте американська дипломатія продовжує бачити у Росії центр сили, з яким легше мати справу, щоб не занурюватися у специфіку історії та складного шляху розвитку інших країн навколо неї. Таке мислення впливає і на те, як США намагаються вплинути на ситуації із російською війною проти України.  Проте Трімбл заспокоює: опитування в Сполучених Штатах показують, що більшість американців підтримує України та допомогу їй. «Я радий сказати, що коли я дивлюся у вікно тут, у Сент-Луїсі, штат Міссурі, я бачу сніг. Але я також бачуукраїнські прапори не лише у своєму дворі, а й у дворі сусідів».Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Джеффрі Трімблом про процеси в сучасній Росії, його роботу вРадянському Союзі, Будапештський меморандум, формування іншого погляду в світі на Україну, справу Епштейна та намагання адміністрації Трампа перетворитиміжнародне мовлення США на рупор пропаганди. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Jeffrey Trimble has worked for more than 35 years as an international journalist, editor, and media manager. Hespecializes in international broadcasting, strategic planning, and countering disinformation. Trimble is fluent in Russian, and among his previous positions was that of Moscow Bureau Chief for U.S. News & World Report during the period of perestroika, in the five years leading up to the collapse of theUSSR. For example, he was in Moscow in 1987, when Donald Trump first visited the Soviet Union. The current U.S. president wanted to do business in the USSR. After returning from that trip, Trump openly stated that NATO was a problem. Therefore, his current anti-NATO rhetoric does not surprise Trimble.Trimble has little optimism regarding Russia and its trajectory. He believes that after the collapse of the Soviet Union, the world witnessed a kind of synergy between the KGB, remnants of the Communist Party, and organized crime. It was this interaction that ultimately gave rise to modern Russia. In conversations with friends, the journalist advises viewing Russia not as a conventional state but rather as an organized criminal family. However, American diplomacy continues to see Russia as a center of power with which it is easier to deal, rather than delving into the specific histories and complex development paths of the countries around it. This mindset also affects how the United States seeks to influence thesituation surrounding Russia’s war against Ukraine. At the same time, Trimble offers reassurance: polls in the United States show that a majority of Americans support Ukraine and assistance to it. “I am glad to say that when I look out the window here in St. Louis, Missouri, I see snow. But I also see Ukrainian flags not only in my yard, but in my neighbors’ yards as well.”Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Jeffrey Trimble about the processes unfolding in modern Russia, his workin the Soviet Union, the Budapest Memorandum, the shaping of a different global perception of Ukraine, the Epstein case, and the Trump administration’s attempts to turn U.S. international broadcasting into a propaganda mouthpiece.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Після повалення режиму Башара аль-Асада в грудні 2024 року Сирія намагається відновитися після майже 14-річної війни та міжнародної ізоляції. Поки що країна залишатьсяглибоко поділеною, в окремих її регіонах тліють внутрішні конфлікти. Новий перехідний уряд, який очолив Ахмед аль-Шараа, намагається встановити політичнустабільність, відновити дипломатичні відносини та провести конституційні реформи. Водночас економіка країни перебуває в кризі, мільйони людей потребуютьдопомоги, а повернення біженців ускладнюють руйнування інфраструктури та бідність. В річницю падіння режиму Асада група українських активістів, журналістів та колишніх в’язнів Кремля приїхала із візитом солідарності до Сирії. На початку грудня 2025 року українці побували у в’язниці Седная, яку називають фабрикою смерті і де закатували десятки тисяч сирійців, відвідали місця масових поховань, зруйновані передмістя Дамаска. Українські правозахисники поспілкувалися з колишніми в’язнями режиму, уцілілими післябомбардувань та хімічних атак, а також зустрілися із колишніми волонтерами, які зараз перейшли у владні структури і допомагають відновлювати Сирію. Про свої враження від Сирії через рік після падіння режиму Асада діляться правозахисник і колишній військовополонений Максим Буткевич, Нобелівська лауреатка й очільниця Центру громадянських свобод Олександра Матвійчук, кримськотатарська активістка та колишня бранка Кремля Леніє Умерова тажурналістка й керівниця Лабораторії журналістики суспільного інтересу Наталя Гуменюк, яка є ініціаторкою візиту солідарності до Сирії.

Минулого тижня у Давосі проходив Всесвітній економічний форум, куди з’їхалися майже 70 глав держав та урядів. Очікувалося, що в центрі уваги зібрання буде підтримкаУкраїни у російській війні проти неї та глобальна безпека. Все змінилося після агресивних зазіхань з боку Дональда Трампа на Гренландію на початку року. Це знову погіршило відносини Європи зі Сполученими Штатами. За іронією долі темою цьогорічного форуму була фраза «Дух діалогу». Президент США продемонстрував власне її трактування — він пригрозив запровадити високі мита на імпорт з європейських країн, які намагаються заперечити його планам щодо Гренландії. Трамп на форумі в Давосі також презентував  свою Раду миру. 50 країн світу отримали запрошення про вступ до неї,зокрема, і Росія. Президент РФ Володимир Путін вже заявив, що готовий сплатити членський внесок у сумі в один мільярд доларів із заморожених російських активів. Про приїзд Володимира Зеленського на форум та його перемовини із Дональдом Трампом, шок та депресію європейців, атмосферу на цьогорічному Давосі із вогняними інсталяціями з надписом «No Kings» — в розмові Ангеліни Карякіної із Наталею Гуменюк, яка побувала на Всесвітньому економічному форумі. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Сполучені Штати почали 2026 рік із підвищення напруги як всередині країни, так і за її межами. 3 січня Америка завдала ударів по військових та державних об’єктахВенесуели, а також викрала та вивезла з країни диктатора Ніколаса Мадуро та його дружину. США вже продали першу партію венесуельскої нафти. Відразу після проведення військової операції у Венесуелі в Білому домі почали всерйоз говорити про необхідність переходу Гренландії під контроль США. Американці не виключають застосування військових методів для анексії острова. Хоча одним із сценаріїв розглядається його купівля. Чиновники Трампа обговорюють можливість виплати гренландцям від 10 тисяч до 100 тисяч доларів на людину. На їхню думку, це може переконати їх відокремитися від Данії та приєднатися до США. Даніята уряд Гренландії такі варіанти відкидають і сподіваються на переговори та забезпечення їхньої безпеки силами НАТО. У сфері внутрішньої політики 2026 рік стане також визначальним для США. У листопаді пройдуть проміжні вибори в Конгрес. В разі перемоги демократів, вони можуть спробувати оголосити імпічмент Дональду Трампу. Нинішній президент США вже закликав республіканців не допустити цього. Водночас зростає незадоволення частинисуспільства боротьбою з мігрантами адміністрацією Трампа. На початку січня у Міннеаполісі працівник Імміграційної та митної служби США застрелив поетку Рене Ніколь Гуд. Її вбивство сталося за чотири квартали від вбивства Джорджа Флойда, що викликало масштабні протести Black Lives Matter у 2020 році по всій країні.Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із журналістом Остапом Яришем про те, чим живе зараз Міннеаполіс, чи може вбивство Рене Ніколь Гуд спровокувати хвилю громадянської непокори в Штатах, реакцію американців на дії Білого дому в Венесуелі та ставлення до миру в Україні забудь-яку ціну серед політичного істеблішменту в США. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Халід Абдалла є британським актором єгипетського походження. Він знімається у фільмах та серіалах, зокрема, він зіграв роль Доді Аль-Файєда у серіалі «Корона». Окрім акторської роботи, він також відомий своєю діяльністю як активіст та громадський діяч. Так, у 2011 році він став одним із співзасновників та учасників руху Mosireen. В нього входили режисери, активісти та документалісти, які архівували та поширювали відео під час революції в Єгипті після падіння режиму президента Хосні Мубарака. Абдалла відкрито підтримує Палестину, виступає проти дій Ізраїлю в Ґазі та закликає припинити війну. Основою солідарності з Палестиною він називає відчуття первинної несправедливості. Навіть на червоних хідниках на церемоніях нагородження та прем’єрах фільмів віндемонструє свою позицію: пише на долоні «Never again» або носить брошку у вигляді голуба та білу стрічкуна руці. За участь у пропалестинських мітингах у Великій Британії його викликала на бесіду поліція. «Коли я публічно встав на захист Ґази, то світ не впав і все навколо мене не зруйнувалося. Навпаки — я знайшов своїх людей і вонизнайшли мене. Я зрозумів, що простір солідарності набагато ширший, ніж мені здавалося», — зізнається актор.Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Халідом Абдаллою про солідарність як працю, Палестину як одну з найбільших табуйованих тем, контрреволюцію в Єгипті, дегуманізацію арабів та його надію на справедливість. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Khalid Abdalla is a British actor of Egyptian descent. He appears in films and television series; in particular, he portrayed Dodi Al-Fayed in the series The Crown. In addition to his acting work, he is also known for his activities as an activist and public figure. In 2011, he became one of the co-founders and participants of the Mosireen collective, which included filmmakers, activists, and documentarians who archived and disseminated video footage during the Egyptianrevolution following the fall of President Hosni Mubarak’s regime.Abdalla openly supports Palestine, speaks out against Israel’s actions in Gaza, and calls for an end to the war.He describes the basis of his solidarity with Palestine as a sense of fundamental injustice. Even on red carpets at award ceremonies and film premieres, he demonstrates his position: writing “Never again” on his palm or wearing a dove-shaped pin and a white ribbon on his arm. For his participationin pro-Palestinian demonstrations in the United Kingdom, he was summoned by the police for questioning. “When I publicly stood up for Palestine, the world didnot collapse and everything around me did not fall apart. On the contrary, I found my people, and they found me. I realized that the space for solidarity is much wider than I had imagined,” the actor admits.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Khalid Abdalla about solidarity as labor, Palestine as one of the mostheavily tabooed topics, the counter-revolution in Egypt, the dehumanization of Arabs, and his hope for justice.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Словацький письменник та журналіст Мартін Шімечка народився в родині дисидентів, яких переслідував комуністичний режим. На початку 80-х років у сім’ї з’явилася можливість емігрувати до Сполучених Штатів. Однак на родинній раді всі члени сім’ї одноголосно проголосували, що попри репресії та відсутність майбутнього у комуністичній на той час Чехословаччині вони залишаються вдома. До Оксамитової революції у 1989 році твори Шімечки видавалися та розповсюджувалися як самвидав. Після демократичних перетворень та мирного розділенняЧехословаччини на окремі країни – Чехію та Словаччину Шімечка заснував незалежне видавництво. Потім він очолював кілька відомих тижневиків та газет,працював редактором.  Шімечка донині свідомо обирає  життя у Братиславі. Хоча письменнику зараз соромно за дії нинішнього уряду Роберта Фіцо, зокрема, і щодо України. Він оцінює, що приблизно третина суспільства Словаччини має проросійські, фашистські погляди.  «Словацький фашист мені все одно ближчий, ніж якийсь португальський ліберальний інтелектуал. Цього фашиста принаймні я розумію. Я знаю, звідки він береться, його коріння», — кажеШімечка. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Мартіном Шімечкою про те, як Роберт Фіцо став заручником свого електорату, байдужість як найбільшу загрозу для суспільств та необхідність досвіду спротиву, зв’язок між чехами та словаками, сором перед українцями та свого духовного батька Вацлава Гавела. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Slovak writer and journalist Martin Šimečkawas born into a family of dissidents who were persecuted by the communist regime. In the early 1980s, the family was given an opportunity to emigrate to the United States. However, at a family council, all members unanimouslydecided that despite repression and the lack of any future in then-communist Czechoslovakia, they would stay at home.Until the Velvet Revolution in 1989, Šimečka’s works were published and circulated as samizdat. After the democratictransformations and the peaceful dissolution of Czechoslovakia into two separate countries — the Czech Republic and Slovakia — Šimečka founded an independent publishing house. He later headed several well-known weeklymagazines and newspapers and worked as an editor.To this day, Šimečka consciously chooses to live in Bratislava. Although he is now ashamed of the actions of the current government led by Robert Fico, particularly with regard to Ukraine, he estimates that about one third of Slovak society holds pro-Russian, fascist views. “A Slovak fascist is still closer to me than some Portuguese liberal intellectual. At least I understand this fascist. I know where he comes from,his roots,” Šimečka says.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Martin Šimečka about how Robert Fico became a hostage to his electorate, indifference as the greatest threat to societies, the necessity of the experience of resistance, the bond between Czechs and Slovaks, shame before Ukrainians, and his spiritual father, Václav Havel.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

У 2025 році на початок грудня у світі вбито 124журналіста, 377 перебуває за гратами. Такі дані оприлюднені на сайті Комітету захисту журналістів (CPJ). Ця кількість вбитих медійників вже зрівнялася з цифрою за минулий рік, який називали рекордним за цим показником. Понад 50 із них загинули під час війни у Газі. За словами генеральної директорки Комітету захисту журналістів Джоді Гінсберг, протягом останніх років Ізраїль цілеспрямовано намагається представити журналістів, як терористів або їхніх симпатиків. Це робиться, щобпідірвати до них довіру. Тож це створює середовище, де не потрібно вигадувати причину для вбивств журналістів. На сьогодні можна побачити і позитивні зрушення щодовисвітлення війну у Газі. Гінсберг вважає, що люди нарешті починають робити свою роботу, як журналісти і більше не цитують офіційну позицію Ізраїлю як істину в останній інстанції. Вони ставлять незручні питання, перевіряють тазбирають факти, щоб з’ясувати, що насправді відбувається. Але попереднє висвітлення подій в Газі матиме наслідки для журналістики на десятиліття вперед. Тенденція таврувати медійників як загрозу безпеціспостерігається і в інших країнах. «Якщо журналістів починають маркувати як загрозу лише за прагнення зібрати факти і донести їх до суспільства, тоді обмеження їхньої роботи стає дедалі легше виправдовувати», — впевнена гендиректорка CPJ. Про «нормалізацію» вбивств журналістів, стан американської журналістики за часів президента Трампа, чи можна захищати працівників пропагандистськихмедіа та тиск на медійників за допомогою законів —про все це в розмові Наталі Гуменюк із Джоді Гінсберг. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

As of early December 2025, 124 journalists have been killed worldwide, and 377 are behind bars. These figureswere published on the Committee to Protect Journalists (CPJ) website. The number of journalists killed has already matched last year’s record-breaking figure. More than 50 of them died during the war in Gaza. According to CPJ Executive Director Jodie Ginsberg, in recent years Israel has deliberatelytried to portray journalists as terrorists or their sympathizers. This is done to undermine public trust in them. As a result, it creates an environment where no justification is needed for killing journalists.Today, there are also some positive developments in reporting on the war in Gaza. Ginsberg believes that people are finally doing their work as journalists, no longer taking Israel’s official position as the ultimate truth. They are asking uncomfortable questions, verifying information, and gathering facts to find out what is really happening. However, previous coverage of events in Gaza will have consequencesfor journalism for decades to come.The trend of branding journalists as a security threat is also observed in other countries. “If journalists arebranded as security risks simply for wanting to find out information and facts and disseminate them, restricting their work becomes increasingly justified» CPJ’s executive directoremphasizes. The conversation between Nataliya Gumenyuk and Jodie Ginsberg covers the “normalization” of journalist killings, the state of American journalism during President Trump’s tenure, whether it is possible to protectemployees of propaganda media, and the pressure on journalists through legal means.This publication was compiled with the support of the International Renaissance Foundation. It’s content is the exclusive responsibility of the authors and does not necessarily reflect the views of the International Renaissance Foundation.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Філіппінська журналістка Марія Ресса у 2021 році отримала Нобелівську премію миру за її зусилля із захисту свободи слова. Кілька десятиліть вона працювала на CNN в Азії, потім очолювала відділ новин найбільшого медіа концерну Філіппін ABS-CBN. Ресса втомилася від екстрених новин, покинула медіа концерн у 2010 році, написала свою другу книжку. Однак вже через два роки запустила онлайн-видання Rappler. Один із фокусів сайту була боротьба із дезінформацією, корупцією, а також документування порушення прав людини з боку президента Філіппін РодрігоДутерте. Дутерте почав так звану «війну з наркотиками». Однак за її допомогою він сіяв страх в країні. Ресса каже, що через бажання контролювати армію та поліцію, той наділив силові органи правом безкарно вбивати людей. За перші три роки його правління через «війну з наркотиками» загинуло до 28 тисяч філіппінців. Через критику дій влади проти Rappler та її журналістіввідкрили десятки кримінальних справ. Марія Ресса могла у будь-який момент опинитися у в’язниці на тривалий строк. Нині лише одна кримінальна справа щодо журналістки залишається у Верховному суді Філіппін, а адвокаткою Ресси є Амаль Клуні. В березні 2025 року Дутерте був заарештований за ордером Міжнародного кримінального суду і перебуває зараз у слідчому ізоляторі в Гаазі. Йогозвинувачують у злочинах проти людяності під час його «війни з наркотиками».  Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Марією Рессою про «війну наркотиків» на Філіппінах та переслідування з боку Дутерте, роль техгігантів у розвалі демократії, вірус дезінформації та його вплив на суспільства та як вона встигає працювати із різних куточків планети.  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Filipino journalist Maria Ressa received the 2021 Nobel Peace Prize for her efforts to protect freedom of expression. She spent several decades working for CNN in Asia and later headed the news division of the Philippines’ largest mediaconglomerate, ABS-CBN. Exhausted by breaking news, Ressa left the media giant in 2010 and wrote her second book.Yet just two years later, she launched the online outlet Rappler.One of the site’s main focuses was combating disinformation and corruption, as well as documenting human rightsabuses committed by Philippine President Rodrigo Duterte. Duterte launched what he called a “war on drugs,” but used it to sow fear across the country. According to Ressa, in his desire to control the army and police, he granted security forces the power to kill people with impunity. During the first three years of his rule, up to 28,000 Filipinos were killedunder the “war on drugs.”Because of Rappler’s criticism of the authorities, dozens of criminal cases were opened against the outlet andits journalists. Maria Ressa could have ended up in prison for a long time at any moment. Today, only one criminal case against her remains before the Philippine Supreme Court, and Ressa’s lawyer is Amal Clooney. In March 2025, Duterte was arrested on a warrant from the International Criminal Courtand is currently being held in a detention facility in The Hague. He is accused of crimes against humanity committed during his “war on drugs.”Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Maria Ressa about the “war on drugs” in the Philippines and Duterte’s persecution, the role of tech giants in the erosion of democracy, the virus of disinformation and its impact on societies, and how Ressa manages to work from different corners of the planet.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Журналіст із Тайваню Джейсон Лю народився у 1987 році. Саме тоді на острові скасували воєнний стан, який тривав тридцять вісім років. Цей період в історії Тайваню щеназивають  «білим терором» і він запам’ятався численними репресіями, загибеллю сотень тисяч людей, а такожобмеженням громадянських прав та свобод. З того часу на острові будують демократичну державу. Однак Лю нагадує, що боротьба за свої права жителі Тайваню ведуть ще з кінця ХІХ століття після колонізації острова Японією. Зараз Тайвань перебуває під величезним тиском з боку сусіднього Китаю. КНР використовує армію ботів усоцмережах, різних агентів впливу, політичні партії та медіа, щоб впливати та створювати хаос у демократичній системі країни. Приміром, в національному парламенті зараз домінує прокитайська партія «Гоміньдан». Вона обіцяє«нову еру миру», урізає бюджетні витрати на закупівлю зброї та розбудову системи цивільної оборони острова. Водночас Китай співпрацює з Росією та вивчає її уроки під час війни в Україні з однією метою — найкраще підготуватися до вторгнення на Тайвань у майбутньому. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Джейсоном Лю про підготовку Тайваню до можливого вторгнення Китаю, відносини держави з новим керівництвом у США, якпередову індустрію високих технологій Тайваню використовувати для оборони і можливу участь України в цьому, та як сприймають на острові спадщину століттяборотьби за власні права. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Taiwanese journalist Jason Liu was born in 1987 — the veryyear when martial law, which had lasted for thirty-eight years, was lifted on the island. This period in Taiwan’s history is also known as the “White Terror,” remembered for widespread repression, the deaths of hundreds of thousands of people, and severe restrictions on civil rights and freedoms. Since then, the island has been building a democratic state. However, Liu reminds us that the struggle for rights among the people of Taiwan began much earlier — at the end of the 19th century, after the island was colonized by Japan.Today, Taiwan is under immense pressure from neighboring China. The PRC uses armies of social media bots, various influence agents, political parties, and media outlets to exertpressure and sow chaos within the country’s democratic system. For example, the national parliament is now dominated by the pro-China Kuomintang (KMT) party. It promises a “new era of peace,” cuts budget spending on weapons procurement, and scales back the development of the island’s civil defense system. At the same time, China cooperates closely with Russia and studies its lessons from the war in Ukraine with a single goal — to better prepare for a future invasion of Taiwan.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Jason Liu about Taiwan’s preparations for a possible Chinese invasion, the country’s relationship with the new U.S. administration, how Taiwan’s advanced high-tech industry can be used for defense — and what role Ukraine might play in this — as well as howthe island perceives the legacy of a century-long struggle for its own rights.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Такаші Хірано живе в Україні вже сімнадцять років. Про цю країну він дізнався із книжки, що прочитав у школі. Згодом вже студентом почав вивчати українську мову. З 2008переїхав до України, спочатку викладав японську, потім працював у посольстві Японії, а останні сім років — редактор япономовної версії сайту «Укрінформ». Хірано пригадує, що раніше в Японії було упередженеставлення до України, її культуру сприймали як менш важливу для східноєвропейського регіону. Це і не дивно, адже про Україну дізнавалися із російських джерел та літератури, що були просякнути імперськими наративами. Вже після початку повномасштабного вторгнення японці зрозуміли своє хибне ставлення до України. Хірано безпосередньо сам намагається заповнити ці лакуни для своїх співвітчизників. Він написав дві книжки японською мовою про Україну. Одна дає загальні знання про країну, про її традиції, релігії, регіони та мови. Інша вжебула видана під час великої війни і вона — про досвід повсякденного життя в Україні після повномасштабного вторгнення Росії. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Такаші Хірано прояпонський пацифізм та його вплив на сприйняття війни в Україні, ставлення японців до Росії та нову прем’єр-міністерку країни Санае Такаїчі, як всередині країни переосмислюють досвід Другої світової війни та чи є щось спільне між японцями та українцями.  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

В Польщі антиукраїнські настрої набагато слабші, ніж проукраїнські. Так оцінює внутрішній стан суспільства польський соціолог, політолог, публіцист  Славомір Сєраковський. Один із доказів — великі суми донатів від поляків на допомогу Україні.  Саме Сєраковський ініціювавзбір коштів на турецький безпілотник «Bayraktar» влітку 2022 року. Тоді понад 200 тисяч поляків задонатили гроші на купівлю дрона. Зрештою турецький виробник зброї передав безпілотник безкоштовно, а зібрані кошти були переведені на гуманітарну допомогу Україні. За майже чотири роки великої війни Сєраковський провів кілька кампаній по збору коштів на підтримку України.Кожного разу необхідні суми збиралися набагато швидше, ніж попередні. Загалом через свої соцмережі він зібрав вже понад 15 млн євро. Сєраковський підкреслює поляки підтримують українців не через те, що вони є надзвичайно добрими людьми, а через Росію. Він закликає поляків пам’ятати, що Росія без України не може бути імперією і не може становити великої загрози для Польщі. Росія, яка має Україну, завжди буде величезною загрозою для них.«Якщо ти хочеш, щоб твої діти говорили польською на польських вулицях — припини говорити про Волинь, почни говорити про стратегічний альянс Польщі та України.Якщо ти хочеш, щоб вони говорили російською — без проблем, продовжуй говорити про Волинь, про поділи Польщі та Богдана Хмельницького», — каже політолог. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Славоміром Сєраковським про ставлення поляків до українців, вплив популізму та причини перемоги Кароля Навроцького, відносини Польщі із  республіканцями та найкращийчас працювати із демократами,  місце українців в Польщі і чому Варшава повинна стати адвокатом України.  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

In Poland, anti-Ukrainian sentiment is much weaker than pro-Ukrainian sentiment. This is how Polish sociologist, political analyst, and publicist Sławomir Sierakowski assesses the internal state of Polish society. One piece of evidence for this is the large amount of donations from Poles in support ofUkraine. It was Sierakowski who initiated the fundraising campaign for a Turkish Bayraktar drone in the summer of 2022. Over 200,000 Poles contributed money to buy the drone. In the end, the Turkish weapons manufacturer provided the drone free of charge, and the collected funds were redirected to humanitarian aid for Ukraine.Over nearly four years of the full-scale war, Sierakowski has led several fundraising campaigns to support Ukraine. Each time, the required sums were collected much faster than before. In total, he has raised over 15 million euros through his social media channels. Sierakowski emphasizes that Poles support Ukrainians not because they are extraordinarily kind people, but because of Russia. He urges Poles to remember that Russia without Ukraine cannot be an empire and cannot pose a major threat to Poland. Russia with Ukraine, however, will always be a tremendous danger to them.“If you want your children to speak Polish on Polish streets — stop talking about Volhynia and start talking about a strategic alliance between Poland and Ukraine. If you want them to speak Russian — no problem, keep talking about Volhynia, about the partitions of Poland, and about Bohdan Khmelnytsky,” says the political analyst.Journalist Nataliya Gumenyuk speaks with Sławomir Sierakowski about Polish attitudes toward Ukrainians, theinfluence of populism and the reasons behind Karol Nawrocki’s victory, Poland’s relations with the Republicansand the best time to work with the Democrats, the place of Ukrainians in Poland, and why Warsaw should become Ukraine’s advocate.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Дмитро Шоломко протягом сімнадцяти років очолював український офіс Google. Восени 2023 року він пішов зі своєї посади. Після однієї основної роботи на транснаціонального бігтех гіганта, Шоломко зараз задіяний у багатьох проєктах. Він є радником голови правління Суспільного, членом наглядової ради Укрсиббанка, співзасновником платформи Strichka та виробником пива. Але основний фокус його уваги нині – це військові технології. Екосистема компаній військово-промислового комплексу України нагадує йому ситуацію із ІТ-стартапами, яка була 10-12 років тому. У розвитку напряму MilTech Шоломко каже, що потрібно враховувати кілька речей. По-перше, консерватизм армії та настороженість до інновацій, зокрема, з боку військових керівників. По-друге, необхідність обережності у використанні такихтехнологій, аби ворог згодом не застосовував їх проти нас. А по-третє, розповсюдження міфу про військові технології як про ті, що мають рівень high tech. «Там high tech може відсотків п’ять. Більшість речей, які робляться — це ті ж самі бруд і палички, які краще зліплені, ніж у інших. Це навпаки low tech. Там дуже прості, ефективні та дешеві технології», — запевняє Шоломко. Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із Дмитром Шоломком про його звільнення із Google, технофеодалізм, штучний інтелект в медіа, фрагментованість ринку ШІ та чи потрібна його регуляція, розвиток військових технологій в Україні та динаміка стосунків держави і бізнесу під час війни. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Типова риса Йоганнесбургу в Південній Африці – велика кількість місць, що оточені колючим дротом у цілях безпеки. Одним із виключень є Центр з вивчення Голокосту та Геноциду. Це музей на жвавій вулиці найбільшого міста ПАР, в самому його серці, являє собою відкритий простір, без колючого дроту. Кожен бажаючий може відпочити в ньому, випити кави, а потім за бажання відвідати саму виставку. В самому центрі досліджують історію геноцидів ХХ століття з фокусом уваги на Голокості і масових вбивствах у Руанді у 1994 році. Для його засновниці та директорки Талі Нейтс ці теми не чужі. Вона за фахом історикиня. Її батько та дядя вижили під час Голокосту, їх врятував німецький підприємець Оскар Шиндлер. Талі Нейтс підкреслює, що для побудови подібного музею однією з необхідних якостей є терпіння. Центр з вивченняГолокосту та Геноциду було засновано у 2008 році. Проте свої двері він відчинив для відвідувачів лише у 2019 році. Протягом цього довгого часу Нейтс разом із своєю командою ретельно працювали над багатьма питаннями щодо майбутнього музею як історичної інституції та простору для діалогів. Приміром, багато подібнихмузеїв розповідають історію масових вбивств через момент смерті людей. Вони зосереджуються на місцях злочинів, газових камерах та катівнях, способі вбивствта що саме відбувалося із жертвами геноцидів під час їхнього фізичного знищення. На противагу Центр з вивчення Голокосту та Геноциду у Йоганнесбурзі розказує про геноциди через історію життя жертв злочинів, щоб  їх в першу чергу пам’ятали як людей, а не тільки вжахалися від моменту їхньої смерті.  Що треба враховувати при створенні музеїв геноцидів, що вирізняє Центр з вивчення Голокосту та геноциду у Йоганнесбурзі з поміж інших та як реагував він на війнуІзраїлю в Газі, про фінансування культурних інституцій  у Південній Африці за рахунок казино та цінність людських історій  – про все це у розмові журналістки Наталі Гуменюк із Талі Нейтс. Дана публікація була підготовлена за підтримки Програми “Партнерство за сильну Україну". Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю ГО "Лабораторія журналістики суспільного інтересу" і не обов’язково відображає позицію Програми та/або її фінансових партнерів.

A typical feature of Johannesburg, South Africa, is the abundance of places surrounded by barbed wire for securityreasons. One of the few exceptions is the Johannesburg Holocaust and Genocide Centre. This museum, locatedon a busy street in the heart of South Africa’s largest city, is an open and welcoming space without barbed wire. Anyone can come in to relax, have a coffee, and, if they wish, visit the exhibition itself.At its core, the Centre explores the history of 20th-century genocides, with a particular focus on the Holocaust andthe 1994 genocide in Rwanda. For its founder and director, Tali Nates, these subjects are deeply personal. She is a historian, and her father and uncle survived the Holocaustthanks to the German industrialist Oskar Schindler.Tali Nates emphasizes that patience is one of the essentialqualities needed to build a museum like this. The Johannesburg Holocaust and Genocide Centre was founded in 2008, but it opened its doors to visitors only in 2019. During that long period, Nates and her team workedmeticulously on many aspects of what the museum should represent—both as a historical institution and as a space for dialogue.Many similar museums tell the story of mass killings through the moment of death — focusing on the sites of atrocities, gas chambers, torture rooms, and the methods of killing. By contrast, the Johannesburg Holocaust and Genocide Centre tells the story of genocides through the lives of the victims, so that they are remembered first and foremost as people, not only as victims whose deaths provoke horror.What should be considered when creating genocide museums, what makes the Johannesburg Holocaust and Genocide Centre unique, and how has it responded to the Israel–Gaza war? How are cultural institutions in South Africafunded—sometimes even through casino revenues—and why are personal human stories so vital? All this and more in journalist Natalya Gumenyuk`s conversation with Tali Nates.This publication has been produced with the support of the ‘Partnership Fund for a Resilient Ukraine’. The content of this publication is the sole responsibility of Public Interest Journalism Lab and does not necessarily reflect the viewsof the Fund and/or of its Financing Partners. 

Український історик Андрій Портнов народився у місті Дніпро. Саме воно стало одним з об’єктів йогонаукових досліджень.  За його словами, вДніпрі немає нічого сталого і його можна назвати містом без ґрунту. Його розташування у степу, на кордоні перетину різних культур, релігій та минулих державних утворень штовхає місто до постійного винаходження себе з нуля. Це і є однією з причин складності визначити точну дату його заснування.  Фортеця Кодак, імперське минуле, яке пов’язано, зокрема, з ім’ям князя Григорія Потьомкіна, промисловий бум, науковий центр для будівництва ракет і його закритість для іноземців — всі ці періоди історіїміста можна знайти в сучасному Дніпрі. Зараз пізньорадянська модель Дніпра як міста технічної інтелігенції та ракетобудівної промисловості  відходить у минуле. Через російсько-українську війну та наближення фронту до міста відбувається черговий етап його переосмислення. Майбутнє Дніпра буде все більше пов’язано із відчутною близькістю не просто війни, але також окупованих Росією територій, вважає історик. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Андрієм Портновим про історію Дніпра, живучість злочинностіу ньому, його імперське минуле та як Дніпро стало головним єврейським містом України. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Майже 70% українських громадських організацій, благодійних фондів, волонтерських об’єднань, аналітичних центрів вже залучені до процесу відновлення України. У2025 році Chatham House провели дослідження, зокрема, із метою оцінки прогресу залучення громадян у відбудовукраїни. Під час опитування організації громадянського суспільства назвали напрями, де вони можуть зробити значний внесок. Серед них — реінтеграція ветеранів, зміцнення національної єдності навколо стратегії перемоги, а також допомога дітям і молоді у подоланні травм війни. Однак у співпраці держави та громадянського суспільства існують певні перешкоди. Зокрема, прогалини у національному законодавстві, які  не дозволяють недержавним організаціям надавати соціальні послуги. Тому лише кожна п’ята організація громадянського суспільства оцінює свою участь у державних форматах відновлення як ефективну. Натомість 29%  називають найбільш дієвим форматом співпраці свою участь у розробці проєктів відновлення для зовнішніх донорів. Західні донори залишаються головними джерелами фінансування діяльності громад, громадян та організацій громадянського суспільства. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із головою Українського форуму Chatham House Орисею Луцевич про соціальну згуртованість та межі співучасті громадян на різних етапах відновлення країни, як можна зберегти демократію під час війни, підтримку України Великою Британією та що дає статус кавалера Ордену Британської Імперії Орисі Луцевич.   Дослідження «Мобілізуючи команду  «Україна» для успішного відновлення» можна почитати за посиланням https://www.chathamhouse.org/2025/07/mobilizing-team-ukraine-successful-recovery/introduction  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Антрополог Тарас Федірко вивчає медіа, війну та олігархію в Україні. Серед тем його наукових досліджень — політекономія російсько-української війни. В 2021 році він почав досліджувати волонтерський рух 2014-2015 років та його політичні наслідки для України в цілому. Війна стала поштовхом для частини українців — вони навчилисямобілізувати інших людей для загального блага, національної оборони. Таким чином вони включилися в проєкт урядування країни та отримали певну соціальнувладу. Після початку повномасштабного вторгнення Федірко продовжив дослідження в цьому напрямку, зокрема, його зацікавила тема впливу на соціум війни дронів.Як антрополог він пропонує дивитися не тільки на те, як дрони змінюють стратегію ведення військових дій, але й на соціальні мережі та типи взаємодії людей навколо постачання безпілотних систем. Війна дронів —це феномен, довкола якого згуртувалися певні групи людей. Вони навчилися взаємодіяти по-новому ішвидко мобілізуватися. Саме в цьому і полягає найбільший вплив дронів як центру, навколо чого гуртуються українці, зазначає науковець. Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Тарасом Федірком про вплив дронів на формуваннянових еліт, як війна переформатувала владні відносини всередині країни, рух  України від олігархічної демократіїі морально-етичні виклики для подальшого використання дронів та штучного інтелекту під час збройних конфліктів.Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

У Молдові на парламентських виборах перемогу здобула партія чинної президентки країни Маї Санду «Дія та солідарність». Політична сила набрала понад 50% голосів виборців, що дозволить їй отримати більшість у парламенті. На другому місці із майже чвертю голосів виборців опинилася опозиційна до нинішньої влади партія «Патріотичний виборчий блок», одним із лідерів якої єколишній проросійський президент Молдови Ігор Додон. Серед нових членів парламенту будуть також представники блоку «Альтернатива», а також партії «Нашапартія» та «Демократія вдома». Вони подолали прохідний бар’єр.  Сенсацією нинішніх парламентських виборів стала партія «Демократія вдома», яка виступає за об’єднання Молдови із Румунією. Ще рік тому про неї мало хто чув і вона не була серед фаворитів передвиборчих перегонів. Однак політсила зробила ставку на критику чинної влади у соцмережах. Її лідер Васіле Костюк має підтверджені зв’язки із Росією, скептично ставиться до підтримки Молдовою України та захищає традиційні цінності. Ці парламентські вибори стали вже третіми визначальними виборами для майбутнього Молдови — після переобрання Маї Санду на посаду президента та референдуму щодо закріплення курсу на вступ до ЄС у конституції в 2024 році. Однак для нинішньої влади Молдови залишаються викликами внутрішньополітична стабільність та збереження російського впливу в державі. Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із директоркою газети журналістських розслідувань  Ziarul deGardă Аліною Раду про спроби Росії вплинути на парламентські вибори та зміну наративів під час передвиборчої кампанії у Молдові, чинники перемоги провладної партії «Дія та солідарність» та роль виборців із Придністров’я, українських біженців у Молдові та що чекає на країну у майбутньому. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

In Moldova’s parliamentary elections, the party of the incumbent president Maia Sandu, Action andSolidarity, claimed victory. The political force secured more than 50% of the vote, which will allow it to gain a majority in parliament. In second place, with almost a quarter of the vote, was the opposition party Patriotic Electoral Bloc, led in part by former pro-Russian president Igor Dodon. Among the new members of parliament will also be representatives of the Alternative bloc, as well as Our Party and Democracy at Home, which cleared the electoral threshold.The sensation of these parliamentaryelections was the party Democracy at Home, which advocates for Moldova’s unification with Romania. Just a year ago, it was little known and not among the frontrunners of the electoral race. However, the party focused its campaignon criticizing the authorities through social media. Its leader, Vasile Costiuc, has confirmed ties to Russia, takes a skeptical view of Moldova’s support for Ukraine, and defends traditional values.These parliamentary elections have become the third defining vote for Moldova’s future — following Maia Sandu’sre-election as president and the 2024 referendum enshrining the course toward EU accession in the constitution. However, the current government still faces challenges such as ensuring domestic political stability and curbing Russia’sinfluence in the country.Journalist Angelina Kariakina talk to Alina Radu, editor-in-chief of the investigative newspaper Ziarulde Gardă, about Russia’s attempts to influence the parliamentary elections and the shifts in narratives during the campaign in Moldova, the factors behindthe victory of the pro-government Action and Solidarity party, and the role of voters from Transnistria, Ukrainian refugees in Moldova, and what the future may hold for the country.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donationhttps://www.journlab.online/donations

Майже 190 тисяч воєнних злочинів та злочинів агресії зареєстрували правоохоронні органи в Україні з початку повномасштабного вторгнення. Жертви та свідки таких подій потребують допомоги. Волонтери та громадські організації точково намагаються закриватиїхні потреби. На початку 2024 року держава почала системно працювати з такими людьми  — при Офісі генерального прокурора запрацював Координаційний центр підтримки потерпілих та свідків. Розраховуватина допомогу можуть ті, хто вцілів після катувань та сексуального насильства, родини зниклих чи загиблих людей, які втратили житло або отримали серйознітравми. Координатори центру роз’яснюють таким людям їхні права, інформують про перебіг розслідування, допомагають отримати соціальні, медичні, юридичніпослуги від держави, а також громадського сектору, можуть супроводжувати у суді, допомагати із проїздом та тимчасовим житлом. Наразі спеціалісти центру ведуть три тисячі свідків та потерпілих. Журналістка Ангеліна Карякіна говорить із директоркою Координаційного центру підтримки потерпілих та свідків Веронікою Плотніковою про їхню роботу, алгоритми допомоги людям, найскладніші кейси, що вцілілі від воєнних злочинів називають справедливістю, необхідність повернення контролю над власним життям та запорукузцілення від травми для них.  Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Джен Стаут — шотландська журналістка-фрілансерка, яка висвітлює війну в Україні для британських медіа. Вона спеціалізується на великих репортажах. Кореспондентка робила матеріали з Харкова, Одеси, Києва, Краматорська,Костянтинівки, з передової, вагонів, шкіл, замінованих полів та гуманітарних конвоїв. У 2024 році вона видала свою дебютну книжку «Нічний потяг до Одеси: висвітлення людської вартості російської війни». В ній Стаут розповідає про роботу журналіста та фотографа під час війни. Повномасштабне вторгнення вона зустріла у Сибіру, куди приїхала за навчальною програмою. Після того, як вонаотримала повідомлення від своїх харківських друзів про те, що їх бомблять російські літаки, вона відразу залишила Росію. Жінка ніколи не була воєнною кореспонденткою, тому вирішила спочатку поїхати до прикордонних міст зУкраїною, щоб записувати інтерв’ю із українськими біженцями. Стаут не хотіла працювати поряд із великими іноземними медіа. Вона обрала невеличке румунськемісто Ісакча на березі Дунаю, куди приїздили біженці з півдня України та Маріуполя. Потім вона поїхала до Одеси. Хоча у назві книжки фігурує саме Одеса, але в книжці авторка більше пише про її улюблений Харків. Вперше вона туди приїхала у 2018 році. Від різноманітних архітектурних стилів міста, в яких проявляється вся історія містаі країни зокрема, її мозок вибухнув. З тих часів Стаут має світлину, на якій вона стоїть абсолютно щасливою під однією з арок Держпрома.   Журналістка Наталя Гуменюк говорить із Джен Стаут про її книжку, що її питають за кордоном про Україну, її любов до Харкова, як працюють іноземні журналісти-фрілансери, що її цікавить в український культурі та чому пацифістине тиснуть на Росію, щоб та вивела війська з України. Подобається подкаст? Підтримайте Лабораторію журналістики суспільного інтересу благодійним внеском на сторінці https://www.journlab.online/donations

Jen Stout is a Scottish freelance journalist covering the war inUkraine for British media. She specializes in long-form reporting. Stout has reported from Kharkiv, Odesa, Kyiv, Kramatorsk, Kostiantynivka, from the front line, train carriages, schools, minefields, and humanitarian convoys.In 2024, she published her debut book «Night Train to Odesa: Covering the Human Cost of Russia’s War». In it, Stout reflects on the work of journalists and photographers duringwartime.She found herself in Siberia when Russia launched its full-scale invasion of Ukraine, having arrived there as part of an academic program. After receiving messages from her friends in Kharkiv saying they were being bombed by Russianaircraft, she immediately left Russia.Stout had never been a war correspondent before. She decided to first travel to Ukrainian border towns to interview refugees. She deliberately avoided working alongside large international media outlets. Instead, she chose thesmall Romanian town of Isaccea, located on the Danube River, where refugees from southern Ukraine and Mariupol were arriving. Later, she went to Odesa.Although Odesa appears in the book’s title, Stout writes more about her beloved Kharkiv. She first visited the city in 2018 and was blown away by its diverse architectural styles, which embody the city’s — and Ukraine’s — layeredhistory. She still keeps a photo from that visit, in which she stands smiling happily under one of the arches of the Derzhprom building.Journalist Nataliya Gumenyuk talks with Jen Stout about her book, what people abroad ask her about Ukraine, her deep affection for Kharkiv, how foreign freelance journalists work, what draws her to Ukrainian culture, and why pacifists aren’t pressuring Russia to withdraw its troops from Ukraine.Do you like our podcast? Support the Public Interest Journalism Lab with a Donation https://www.journlab.online/donations