Вступне від авторки

Привіт!Я — Діана, авторка подкасту "Повернутися, не можна, виїхати". Тут разом з однодумцями ми ділимося реальними історіями із життя, буремність якого привела нас назад до України. Цей проект має три основні вектори дискурсу:1) про тяжкі випробування в еміграції,2) про вагання повернутися назад додому, 3) про виклики після повернення. Ми з вами росли під соусом багатопоколінних травм, які передавалися у спадок. Більше нашим предкам не було що дати: або совіти розікрали, або в колгосп віддали, або пропили — з горя. Нічого. Ми ж то з вами не з пальця роблені й самі ті статики вже собі надбали — розуму й кмітливості українцям ж не позичати! А от чого ми не вміємо —так от пропрацьовувати ті династійні травми і боронь-боже не передати їх нашим дітям. Їм ми передамо історію справжню, не замовчену, не розмальовану комунізмом чи то капіталізмом, чи то іншим матюкливим словом.Історія — це велика міріада особистих шляхів кожного українця. І на цьому подкасті ми будемо ті історії по ниточці проходити разом з оригінальними оповідачами.Так, ми говоритимемо про українців, котрі після 2-5-10-15 років життя поза межами України всупереч усім раціональним і не дуже застереженням зараз тут, в серці, в Києві. Що їм дало впевненості і відваги завершити епізод життя за кордоном і реемігрувати назад на батьківщину? А чи варто це робити тобі, слухаче? Можливо, більше користь для України, таки, якщо ти залишишся в своїй теперішній країні проживання, але продовжиш пропагувати нашу державу? Відповіді на ці питання ми почуємо у наступних епізодах, а висновки ти почуєш вже від свого серденька — воно ніколи не бреше! Ну що ж, сподіваюся, ти розумієш аспірації до нейтралітету. Але мушу тобі зізнатися щиросердечно в своєму упередженні: бо пишу це інтро з того ж таки серця Києва, рік після мого повернення додому. Тому: «Урочисто клянусь, що замишляю тільки капості».Запрошую до прослуховування наступних епізодів, де ми почуємо захопливі історії українців з різних країн і шляхів.