Радіо Перше

У студії Радіо «Перше» говорили про реабілітацію військових і ветеранів через водні види спорту. Гості ефіру — Володимир Рудковський, ветеран ЗСУ, ментор та амбасадор Національного реабілітаційного центру UNBROKEN, та Марія Табачин, представниця ГО «Простір 4.5.0» і керівниця Sirka Sport, яка розвиває водні види спорту на Львівщині. Говорили про те, як вейксерфінг, гідроцикли та інші водні активності допомагають відновлювати фізичний стан, повертатися до активного життя, соціалізуватися та долати психологічні наслідки війни, згадували кумедні випадки з катань на гідроциклах і обговорювали український бізнес, який підтримує реабілітацію військових і ветеранів.

Сьогодні продовжимо шукати українські відповідники до звичних іншомовних слів. А почнемо з важливого уточнення. Для пошуку найкращих альтернатив ми звернемося до ресурсу «Словотвір». Це онлайн-спільнота, де користувачі пропонують українські відповідники до запозичених слів і голосують за них. Тобто це не академічний словник і не установа, яка встановлює мовні норми. Тут є і дуже вдалі слова, і експерименти. І ви вже самі вирішуйте, чи брати ці слова у свою мовну скриню. От, наприклад, інфлуенсер — впливовець. Слово цілком зрозуміле: людина, яка впливає на свою аудиторію. А тьютор — наставник. Тут усе ще простіше: українське слово давно існує і добре передає значення в багатьох контекстах. Юзер — користувач.
Майндсет — світогляд.
Майндфулнес — усвідомленість.
Юзабіліті — зручність. А ось із деякими словами треба бути обережними. Наприклад, не кожен «інфлуенсер» — просто «впливовець», бо в різних сферах це слово може мати свої відтінки. Так само «майндсет» не завжди повністю дорівнює слову «світогляд». Тож головне правило нашої сьогоднішньої мовної вправи дуже просте: не міняємо слова механічно — перевіряємо, чи справді український відповідник передає потрібний зміст. А якщо передає — чому б не скористатися?

Сьогодні ми разом спробуємо замінити кілька звичних іншомовних слів українськими відповідниками. Почнемо з дедлайну. Слово настільки міцно оселилося в нашій мові, що дедлайн уже мало кого дивує. Але є чудове українське слово — реченець. Тобто визначений термін, до якого щось треба зробити. Наприклад: «Реченець подання документів — 15 вересня». А як вам вподобайка замість лайка? Це слово вже давно зрозуміле без пояснень. Натиснули сердечко чи пальчик угору — поставили вподобайку. А ще є самознимка — український відповідник до «селфі». Щоправда, тут я б не поспішала викидати слово «селфі» з нашого словника. Воно вже давно стало звичним запозиченням. А от «самознимка» може бути цікавим варіантом, особливо якщо хочеться погратися зі словом або уникнути іншомовності. І ще одне: пост — допис. Ось це, на мою думку, дуже вдалий приклад. «Написати допис», «опублікувати допис», «побачити допис у соцмережах» — звучить абсолютно природно. Але головне тут не в тому, щоб оголосити війну іншомовним словам. Запозичення — нормальна частина розвитку будь-якої мови. А українська має ще й величезний власний словотвірний ресурс. Тож іноді варто просто зупинитися і запитати себе: а чи є в українській своє влучне слово? Можливо, відповідь вас приємно здивує.

Сьогодні ми з’ясуємо, що відбувається зі старими словами, коли вони повертаються в нашу мову. Бо іноді слово повертається — і залишається таким самим. А іноді повертається, але вже трохи іншим. І, до речі, у мову може повернутися не лише саме слово, а й одне з його старих значень. Наприклад, слово «баталія» сьогодні ми добре знаємо як велику битву. Але в сучасному жартівливому мовленні ним можуть назвати й звичайну сварку чи бійку. Тобто слово ніби повернулося з минулого, але отримало ще один стилістичний відтінок — іронічний. І це абсолютно природний процес. Мова постійно перерозподіляє значення слів. Щось забувається, щось повертається, щось змінюється. Науковці називають повернення застарілої або рідковживаної лексики до активного вжитку актуалізацією. Тому не треба боятися, що давні слова «зіпсують» сучасну українську. Навпаки. Якщо слово повертається доречно, воно розширює наш мовний вибір. Можна сказати «битва», а в певному контексті — «баталія». Головне — розуміти, яке слово, де і навіщо ми використовуємо. Бо мова — це не склад старих речей. Це радше гардероб, у якому час від часу знаходиться щось добре забуте. І ми раптом розуміємо: о, це ще можна носити!

Сьогодні поговоримо про слова, які раптом повертаються з минулого — і чому це не завжди означає повернення самого минулого. Ви, мабуть, помічали: ще недавно якесь слово здавалося дивним або навіть смішним, а сьогодні його вже бачимо в соцмережах, чуємо від молоді, зустрічаємо в назвах одягу, ресторанів чи брендів. Так повертається лексика. Наприклад, «ланіти» — це щоки, «варґи» — губи, «відлога» — те, що ми сьогодні називаємо капюшоном. Колись це були звичайні слова, а потім вони відійшли на мовну периферію. Тепер частина таких слів знову стає помітною. Але тут є важливий нюанс. Повернення слова не означає, що ми повинні вживати його замість усіх звичних сучасних слів. «Ланіти» не зобов’язані витісняти «щоки». «Варґи» не мають оголосити війну «губам». Вони можуть просто додати нашій мові ще один відтінок — художній, образний, стилістичний. Іноді відбувається ще цікавіше: старе слово отримує нове значення. Саме так може статися з назвами одягу чи аксесуарів. Тому, коли ми бачимо модну річ із давньою українською назвою, не поспішаймо казати: «Ось таку річ носили наші предки». Можливо, предки справді мали таке слово. Але сам предмет міг виглядати зовсім інакше. Тож якщо вам подобається якесь давнє українське слово — використовуйте його. Але знайте, що саме воно означало, де його вживали і чи не змінилося його значення. Бо повернути слово — чудово. А от вигадати разом із ним цілу історію — вже зовсім інша справа.

Сьогодні поговоримо про слово, яке останнім часом раптом стало дуже модним. І це — «припинда». Звучить загадково, правда? А ще цікавіше те, що слово справді не нове. «Припинда» зафіксована в етнографічних та мовознавчих джерелах. Наприклад, у словнику Катерини Матейко «Український народний одяг» це слово має значення жіночого передника, а в іншому регіоні — запаски. Етимологічний словник української мови подає «припинду» як фартух. Тобто слово справжнє. Діалектне, давнє, українське. Але тут починається найцікавіше. Сьогодні «припиндою» часто називають плетений пояс або декоративний аксесуар із макраме, який носять поверх сукні, спідниці, вишиванки чи навіть джинсів. Чи можна так казати? У сучасному вжитку — так. Слово отримало нове життя і нове, сучасне застосування. А от називати такий макраме-пояс автентичним елементом давнього українського костюма — уже не варто без додаткових доказів. Бо давня «припинда» і сучасний аксесуар — це не обов’язково одна й та сама річ. І ось тут для мене є важливий мовний урок. Мова може повертати нам старі слова і давати їм нове життя. Але разом із цим не варто вигадувати минуле. Якщо сучасна річ отримала старовинну назву — це чудово. Просто назвімо її сучасним переосмисленням, а не автоматично «автентикою». Бо знати своє — це не означає домальовувати те, чого ми не знаємо.

Як досягнути глибокого ліфтингу без болю, розповіла косметологиня Анастасія Куценко by https://radiopershe.com

В ефірі «Радіо Перше» — Олег Паска, директор Департаменту освіти і науки ЛОВА. Говорили про стратегічні пріоритети розвитку освіти Львівщини на 2026/2027 навчальний рік, які об’єднані гаслом: «Трансформація освіти Львівщини в глобальному світі: інновації + ідентичність = стійкість». Обговорили, як сучасні технології та інноваційні підходи змінюють освіту, розвиток STEM і профільної старшої школи, підтримку обдарованих учнів та створення нових можливостей для молоді. Про те, якою має бути освіта, щоб одночасно відповідати викликам глобального світу й залишатися міцною основою української ідентичності, — слухайте в ефірі програми «Інший погляд».

В ефірі «Радіо Перше» — Христина Кавецька, засновниця Благодійного фонду «КАВА». Говорили про Панаїр — традиційне свято греків Приазов’я, яке цього року вперше відбулося у Львові. Формат Панаїру є унікальним, адже свято об’єднує грецьку громаду, допомагає зберігати мову, культуру, традиції та пам’ять про рідний край. Особливого значення воно набуває сьогодні, коли через війну багато греків Приазов’я були змушені залишити свої домівки. У Львові Панаїр відбувся завдяки Благодійному фонду «КАВА» за підтримки та участі Федерації грецьких товариств України. Це стало можливістю зібрати разом представників грецької спільноти з різних куточків України, познайомити львів’ян із культурою греків Приазов’я та вкотре нагадати: українські греки — невід’ємна частина нашої спільної історії та культури. Також говорили про роботу Благодійного фонду «КАВА», його проєкти та ініціативи, допомогу військовим і цивільним, а також про те, як благодійність може об’єднувати людей навколо важливих справ.

Гості студії на Радіо Перше: - Гандзя Гошко, завідувачка відділу розвитку Дому Франка, комунікаційниця проєкту «Великі уродини: 170 років з Франком»; - Анастасія Ковалишин, вчена секретар Дому Франка, комунікаційниця проєкту «Весь Франко: Post Scriptum. Рукописи». Говорили про «Великі уродини: 170 років з Франком» — масштабний проєкт, присвячений 170-річчю від дня народження Івана Франка, який у 2026 році відзначаємо в Україні. А також — про «Весь Франко. Post Scriptum. Рукописи» — лекторій, що відкриває Франка через його рукописну спадщину. Це можливість побачити тексти й сам процес їхнього створення: авторські записи, чернетки, виправлення та інші рукописні матеріали.

У гостях на Радіо Перше — Ольга Пужаковська, директорка-художня керівниця Львівського театру Лесі. Говорили про шоукейс «Вимір театру Лесі» — масштабну міжнародну подію, яка відбудеться у Львові 17–20 вересня 2026 року. Упродовж чотирьох днів Театр Лесі представить 8 вистав, створених у різні періоди його новітньої історії, а також проведе публічні розмови про театр і війну, роботу з травматичним досвідом, ветеранами та ветеранками. Про те, як війна змінює український театр, якою сьогодні є мова Театру Лесі та чому українському мистецтву важливо бути почутим у Європі — слухайте в розмові з Ольгою Пужаковською на Радіо Перше.

Виставку "Перехід" відомого українського художника Петра Сметани презентували у Львові. Репортаж Ольги Медведєвої. by https://radiopershe.com

Лінія втечі: Ольга Мовчан, директорка ГО «Форум видавців» , керівниця проєкту 33 BookForum

Гостем студії Радіо ПЕРШЕ став Олександр Куц — співзасновник і голос гурту VØVK. У розмові говорили про створення гурту, його розвиток і пошук власного звучання, написання пісень українською та англійською мовами, а також про виклики, з якими музиканти стикаються сьогодні. Олександр розповів про концерти та виступи гурту у 2026 році, роботу над новим альбомом й те, як змінюється VØVK із часом. А ще — про майбутній сольний концерт гурту 3 жовтня у Києві, де VØVK відзначатиме 10-річчя та готуватиме для слухачів особливу концертну програму.

Гостею Радіо ПЕРШЕ стала Ірина Ключковська — директорка Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Львівської політехніки. У розмові говорили про Третю міжнародну асамблею «Українка у світі: нові виклики — нове лідерство», роль українських жінок у світі та важливість їхнього лідерства й громадської діяльності. Також Ірина Ключковська розповіла про роботу української діаспори, збереження мови й культури та підтримку України за кордоном. Окремо йшлося про подію, що присвячені родині Данилишиних з Аргентини, їхню багаторічну працю для української громади та відзнаку «Золоте древо українства».

Штучний інтелект за секунди пише тексти та шукає ідеї. Проте усі ваші запити потрапляють до баз даних для навчання систем. Чому не варто надсилати чат-ботам особисті та робочі документи — пояснює IT-фахівець Нестор Думанський.

Дізнайся, на яку зірку ти схожий» або «Виграй новий смартфон за тест». Ви тиснете «почати» і самостійно віддаєте додатку свої дані.Чим небезпечні такі розважальні опитування у соцмережах — пояснює фахівчиня з медіабезпеки Наталія Павлишин

Ви витягаєте телефон із кишені, бо чітко відчули вібрацію. Проте екран темний і жодних сповіщень немає. Мозок знову зіграв із вами в хибну тривогу. Звідки береться синдром фантомних вібрацій — пояснює психологиня Лідія Орищин-Буждиган.

У студії «Радіо Перше» побували режисерки Світлана Федєшова та Ніна Захоженко — номінантки фестивалю-премії «ГРА». Під час ефіру говорили про поточну діяльність режисерок, їхні творчі проєкти та роботу в сучасному українському театрі. Обговорили вистави, з якими мисткині беруть участь у фестивалі-премії «ГРА», професійні виклики та особливості роботи режисера сьогодні.

У ефірі «Радіо Перше» побувала Ярослава Яковлєва — культорологиня, кураторка проєкту «Бієнале Шептицький: відповідальність бути» та амбасадорка збереження культурної спадщини. Говорили про «Бієнале Шептицький: відповідальність бути» — мистецько-просвітницький проєкт, який переосмислює постать митрополита Андрея Шептицького та його спадщину крізь призму сучасності. Ярослава розповіла про ідею та програму Бієнале, його учасників, мистецькі й культурні події, а також про те, чому сьогодні важливо по-новому говорити про Шептицького, його відповідальність, меценатство, культуротворення та служіння суспільству. Проєкт «Бієнале Шептицький: відповідальність бути» реалізовується за підтримки Українського культурного фонду та Львівської міської ради в межах програми «Партнерство задля розвитку».

Яким має бути правильний домашній догляд за шкірою обличчя, поділилась косметологиня Анастасія Куценко by https://radiopershe.com

У студії — Ганна Курцановська, журналістка Платформи пам’яті «Меморіал». Говорили про розділ «Пам’ять» у книзі «Оленівка. Злочин. Пам’ять. Поламана система» — виданні, присвяченому трагедії українських військовополонених в Оленівці та пам’яті про загиблих захисників Маріуполя. А також Ганна розповіла про роботу над текстами, історії бійців Маріупольського гарнізону та про те, як важливо зберігати пам’ять про кожного. Тексти про Маріупольський гарнізон, журналістику пам’яті та про рідний Донецьк — слухайте розмову з Ганною Курцановською у програмі «Інший погляд» на Радіо Перше.

У програмі «Інший погляд» на Радіо Перше — акторки Христя Люба та Євгенія М'якенька! Під час ефіру говорили про виставу «Поліандрія. Анатомія любові», прем’єрні покази якої відбудуться 10–11 вересня у Театрі Заньковецької. Христя Люба та Євгенія М'якенька розповіли про свою роботу над виставою та особливості постановки, а також про те, як через історію персонажів на сцені досліджуються любов, стосунки, вибір і складність людських почуттів. Що стоїть за назвою «Поліандрія. Анатомія любові»? Про що ця вистава змушує замислитися та чому її варто побачити наживо — слухайте в ефірі програми «Інший погляд» на Радіо Перше.

Сьогодні поговоримо про українську в школі — і з’ясуємо, чи закінчується мовний урок разом із дзвінком на перерву. А відповідь — ні. Напередодні нового навчального року освітянам нагадали про правила використання державної мови в закладах освіти. І тут є дуже важливий момент. Українська — це не лише мова, якою вчитель проводить урок. Державною мовою має відбуватися освітній процес, виховні та інші заходи, пов’язані з діяльністю школи. Але й це ще не все. Мовні вимоги стосуються також спілкування під час перерв, позакласних заходів, робочих чатів і комунікації з батьками. Тобто якщо після уроку вчитель заходить у батьківський чат, то це вже не зовсім його особисте спілкування. Якщо там обговорюють навчання, організацію шкільного заходу, домашнє завдання чи інші питання, пов’язані з освітнім процесом, — комунікація має відбуватися українською. І тут мені хочеться звернути увагу не стільки на правила, скільки на саме поняття мовного середовища. Дитина вивчає українську не тільки на уроці української мови. Вона чує її в коридорі. На перерві. У спортзалі. На гуртку. Від учителя. У спілкуванні з адміністрацією. У повідомленні від класного керівника. І саме з таких щоденних ситуацій складається звичка користуватися мовою. Тому школа — це не просто місце, де викладають українською. Це місце, де живуть українською. А ще в цій пам’ятці є важлива порада педагогам: мовні вимоги варто пояснювати учасникам освітнього процесу спокійно й аргументовано, особливо коли виникають запитання чи суперечки. Бо мова найкраще закріплюється не через сварку, а через щоденну практику. Тож нехай цього навчального року українська починається не з першого уроку — нехай вона починається щодня з «Доброго ранку!» біля шкільних дверей.

Сьогодні поговоримо про українські імена, які звучать так, ніби їх щойно привезли з Європи, хоча насправді вони мають дуже давнє слов’янське коріння. От, наприклад, Зоряна. Звучить сучасно, мелодійно і навіть трохи казково. Але ніякого імпортного походження тут немає. Ім’я пов’язане зі словом зоря — зірка, небесне світило. Або Сніжана. Нам може здаватися, що це просто красиве сучасне ім’я. Насправді воно утворене від слова сніг, буквально — «сніжна», «пов’язана зі снігом». Ще цікавіше — Рута. Це ім’я збігається з назвою рослини — рути. І тут мова переплітається з культурою: рослина рута давно присутня в українській традиції, фольклорі та піснях. А тепер — Міра. У сучасному вжитку це ім’я може сприйматися як самостійне. Але його також використовують як коротку форму імені Мирослава. А саме ім’я Мирослава складається з двох слов’янських основ — мир і слава. І ось що в цій історії мені подобається найбільше. Ми часто думаємо, що українські імена мають звучати неодмінно якось «по-старовинному». А потім зустрічаємо Міру, Руту чи Зоряну — і розуміємо: українське може звучати цілком сучасно, легко й органічно в будь-якому європейському середовищі. До речі, в українській традиції є ще безліч таких імен: Мирослава, Любомира, Ярослава, Весна, Лада, Богдана. І це хороший привід нагадати: ім’я — це не просто набір звуків. У ньому можуть зберігатися давні слова, значення, уявлення наших предків про світ і навіть пам’ять про те, що вони вважали красивим і важливим. Тож коли наступного разу почуєте ім’я, яке здається вам дуже сучасним, спробуйте запитати: а може, воно набагато старше за нас?

Сьогодні дістанемо з мовної скрині кілька слів, які майже зникли з повсякденного вжитку, але деякі з них просто зараз повертаються в українську. Почнімо з відлоги. Звучить так, ніби це якась складна деталь старовинного одягу. І справді — відлога — це те, що сьогодні ми називаємо капюшоном. А ось жижки нам уже трохи знайомі. Щоправда, здебільшого завдяки одному вислову — «жижки затремтіли». Жижками колись називали частину ноги під коліном. Саме слово майже вийшло з активного вжитку, але збереглося у фразеологізмі. І це прекрасний приклад того, як фразеологізми можуть зберігати слова, які ми вже перестали вживати окремо. А тепер — слово, яке хочеться повернути просто через його красу. Зорецвіт. Так колись називали айстру. Зоря і цвіт — і перед нами буквально квітка, схожа на зірку. Ще одне давнє слово — вертоград. Так називали сад. Сьогодні воно має переважно художнє, архаїчне звучання. А тепер — ланіти і варґи. Ланіти — це щоки, а варґи — губи. І, до речі, ланіти вже потроху повертаються не лише в літературу. Це слово можна почути й у сучасній музиці. Але тут важливо не впасти в іншу крайність. Повернення забутих слів не означає, що ми маємо замінити ними всю сучасну лексику й почати розмовляти так, ніби щойно вийшли зі старовинного літопису. Мова сама відбирає те, що їй потрібно. Якісь слова повертаються в повсякденне мовлення, якісь залишаються в літературі, фольклорі чи окремих регіонах. Але знати їх варто. Бо коли ми повертаємо слово з небуття, ми повертаємо не просто набір звуків. Ми повертаємо частинку мовної пам’яті.

Сьогодні з’ясуємо, чим відрізняються невинність і невинуватість — і чому в суді ці слова краще не плутати. На перший погляд, невинність і невинуватість — майже близнюки. Обидва слова говорять про те, що людина не винна. Але між ними є важлива різниця. Невинуватість — слово насамперед юридичне. Воно означає відсутність вини у скоєнні злочину, правопорушення чи проступку. Тому кажемо: презумпція невинуватості,
довести свою невинуватість,
юридична невинуватість. Наприклад: «Обвинувачений довів свою невинуватість у скоєнні злочину». А невинність — поняття значно ширше. Це моральна чистота, безгрішність, відсутність життєвого досвіду, а в певних контекстах — цнотливість. Тому можемо сказати: невинність дитини,
невинність погляду,
втратити невинність. І ось тут маємо дуже красивий приклад того, як два споріднені слова можуть розповідати про зовсім різні речі. Людина може довести свою невинуватість у злочині, але водночас втратити душевну невинність, зіткнувшись із суворою реальністю. Тож якщо говоримо мовою права — згадуємо невинуватість. Якщо йдеться про моральну чистоту, безпосередність чи відсутність життєвого досвіду — невинність. І запам’ятаймо просту підказку: невинуватість — про вину;
невинність — про душу.

Сьогодні розберемо дві пари схожих слів, які легко сплутати, хоча значення в них зовсім різні. Почнімо зі слів талант і талан. Талант — слово знайоме всім. Це природні здібності людини до певного виду діяльності. Наприклад: музичний талант, поетичний талант, талант до танців. Можна сказати: «Катерина з дитинства мала талант до танців». А от талан — зовсім інша історія. Талан — це удача, щаслива або нещаслива життєва доля. Наприклад: «Не мав він талану в житті». І ось тут виникає цікава річ: людина може мати великий талант, але не мати талану. Тобто здібності є, а от із життєвою удачею не склалося. А тепер друга пара — наразі і на часі. Вони звучать майже однаково, але значення різні. Наразі — це «зараз», «поки що», «на цей момент». Наприклад: «Наразі ми не маємо остаточної відповіді». А на часі — означає, що щось важливе, потрібне або актуальне саме тепер. Тож повернімося до нашого маленького тесту. «Питання деокупації українських земель зараз…» Що поставимо на місце крапок — наразі чи на часі? Правильна відповідь — на часі. «Питання деокупації українських земель зараз на часі». Бо йдеться не просто про те, що це питання існує зараз, а про його актуальність і важливість саме тепер. Отже, запам’ятаймо. Талант — це здібності. Талан — доля й удача. А наразі — це зараз, на часі — те, що актуальне й потрібне зараз. Ось так кілька літер можуть змінити не просто слово, а весь його зміст.

Лінія втечі: ІЛОНА ДЕМЧЕНКО, програмна директорка Jam Factory

Перший крок, дитячий садок чи грамота зі школи. Батьки викладають тисячі світлин своїх дітей, не замислюючись про наслідки. Чим небезпечний «шерентинг» та як захистити малечу — пояснює фахівчиня з медіабезпеки Наталія Павлишин.

Зайшли у соцмерЕжу на дві хвилини, а провели там дві години. Справа в алгоритмах, які за секунди підбирають контент під вашу поведінку. Як розумні стрічки утримують нашу увагу — пояснює IT-фахівець Нестор Думанський.

Квиток на літак, новий ноутбук чи геопозначка дому в мережі. Для вас це радість, а для злодіїв — ІДЕАЛЬНА ПІДКАЗКА. Чому надмірна відвертість у соцмережах загрожує майну — пояснює фахівчиня з медіабезпеки Наталія Павлишин.

Чужі фото з відпочинку або гучних подій викликають у вас смуток. Здається, що всі довкола живуть яскраво, а ви втрачаєте можливості. Це почуття змушує щохвилини перевіряти соцмережі - Як працює синдром втраченої вигоди — пояснює психологиня Лідія Орищин-Буждиган.

Тільки поговорили про поїздку в гори, а за годину бачите рекламу готелів у стрічці. Здається, смартфон підслуховує. Як це працює та як комп'ютерні технології обчислюють наші інтереси — пояснює Нестор Думанський.

«Проголосуй за племінницю у конкурсі», Підпиши петицію або «Отримай допомогу від держави». Тиснете на посилання у повідомленні від знайомого — і за хвилину втрачаєте доступ до акаунта, а від вашого імені вже просять позичити гроші. Знайомо? Як розпізнати фішинг за дві секунди та не потрапити на гачок — пояснює фахівчиня з медіабезпеки Наталія Павлишин.

Ви гортаєте стрічку новин і читаєте лише погані звістки. Почуття тривоги зростає, але ви не можете відкласти телефон. Пошук негативу перетворюється на нескінченне коло. Чому мозок липне до поганих новин — пояснює психологиня Лідія Орищин-Буждиган

До студії «Радіо Перше» завітали Софія Ліщинська, директорка Міського Палацу культури Гната Хоткевича, та Зірка Савка, художниця, керівниця Ветеранського Простору Хоткевича. Говорили про нове важливе місце, створене для ветеранів і ветеранок, військовослужбовців та військовослужбовиць яке має стати простором зустрічей, творчості, спілкування та відновлення. Особливе місце тут відводять мистецтву — через нього можна не лише розкривати власний творчий потенціал, а й знаходити нові способи взаємодії, підтримки та самовираження. У просторі планують проводити мистецькі заняття, майстер-класи та різноманітні творчі активності, де ветерани зможуть спробувати себе у нових напрямках, познайомитися з однодумцями та просто мати місце, куди хочеться повертатися. Ветеранський Простір Хоткевича — місце, де є простір для нового досвіду, творчості та своїх людей: https://www.instagram.com/khotkevych.veteran.space/

До студії «Радіо Перше» завітали Усеін Бекіров та Світлана Євдокименко! Говорили про особливий музичний проєкт — «Пори року», автором якого є український кримськотатарський композитор і піаніст, неодноразовий номінант на премію «Grammy» Усеін Бекіров. «Пори року» — це подорож у часі й водночас у себе. У творі поєднуються класична традиція, свобода джазової імпровізації та глибокі інтонації кримськотатарського фольклору. Саме це поєднання створює особливе звучання музики Бекірова — сучасні ритми переплітаються з давніми мелодіями, а імпровізація дозволяє кожному виконанню звучати по-новому. Світова прем’єра циклу відбулася 3 жовтня 2025 року у Львівській національній філармонії в межах фестивалю «Контрасти». Твір виконав Львівський камерний оркестр «Академія» під керівництвом Ігоря Пилатюка, а партію скрипки — народний артист України Назарій Пилатюк, якому композитор присвятив цей цикл. Зараз проєкт отримує нове продовження — планується створення повного студійного запису «Пори року» тривалістю близько 60 хвилин, відеоверсії циклу та окремого відеокліпу на композицію «Вересень». 🎧 Про те, як народився цей твір, що надихнуло композитора, як у ньому переплітаються джаз, класика та кримськотатарські музичні традиції, а також про подальший розвиток проєкту та інші ініціативи Усеін Бекіров та Світлана Євдокименко розповіли у студії «Радіо Перше».

Ведучі: Юліяна Вонсович та Марія Щур

Ведучі: Юліяна Вонсович та Марія Щур

Ведучі: Юліяна Вонсович та Марія Щур

Ведучі: Юліяна Вонсович та Марія Щур

Ведучі: Юліяна Вонсович та Марія Щур

Гостя студії «Радіо Перше» — Христина Король, театрознавиця та театральна фотографка. У розмові Христина розповіла про свій новий проєкт Theater Hunter Talks — подкаст про театральну фотографію та людей, які працюють у цій сфері. Театральна фотографія — це спосіб зафіксувати сценічну мить, яка більше ніколи не повториться, зберегти образ вистави, роботу акторів та атмосферу театрального процесу. Саме про це Христина говорить у своєму новому подкасті. У випусках Theater Hunter Talks йдеться про роботу театральних фотографів, особливості зйомки вистав, взаємодію фотографа з акторами та режисерами, а також про те, як театральні фотографії стають частиною культурної пам’яті та архіву українського театру. Слухати Theater Hunter Talks: https://open.spotify.com/show/0340NPc6djcblkOOwh4AHn

До студії «Радіо Перше» завітала Марта Серветник — архітекторка, онука відомого львівського художника-монументаліста Станіслава Серветника. У розмові говорили про відновлення у Львові унікальної мозаїки, яку свого часу створив Станіслав Серветник. Панно з’явилося понад 60 років тому в універмазі «Барвінок» на площі Міцкевича. Згодом, під час ремонтів, мозаїку закрили, а з часом вона була втрачена. Відновити роботу в теперішньому супермаркеті «Сільпо» вдалося завдяки родинному архіву художника. Марта Серветник розповіла, як вдалося відшукати старі фотографії та кольорові слайди 1960-х років, які допомогли відтворити композицію та кольори оригінальної мозаїки. Панно особливе не лише своєю історією. На ньому зображений Львів середини ХХ століття — його архітектура, вулиці та міське життя. Серед зображених споруд можна побачити Ратушу, Оперний театр, університет та інші впізнавані місця міста. А ще цікаво, що мозаїка виконана не зі смальти, як багато монументальних робіт того часу, а з керамічної плитки. У ефірі Марта Серветник також розповіла про свого дідуся, його творчість і значення цієї роботи для родини. Поговорили про те, як вдалося повернути в міський простір твір, який багато років вважали втраченим, і чому збереження таких мозаїк є важливою частиною культурної пам’яті Львова.

Сьогодні розберемо дві пари слів, які часто плутають: поширювати й розповсюджувати, а також нагода й пригода. Почнімо з першої пари. Якщо йдеться про інформацію, чутки, плітки, знання, українською правильно казати поширювати. Можна поширювати інформацію, поширювати чутки, поширювати знання. А от розповсюджувати — коли йдеться про конкретні предмети, які можна буквально роздати, рознести чи передати. Наприклад: розповсюджувати листівки, рекламні проспекти, книжки. Тож хлопець біля метро може розповсюджувати листівки, а ми у соцмережах поширюємо допис. Просто: листівки розповсюджуємо, плітки поширюємо. А тепер — ще одна цікава пара: нагода і пригода. Часто можна почути: «Ця річ мені стане в нагоді». Але якщо ви хочете сказати, що річ буде корисною, то правильніше — стане в пригоді. Бо нагода — це сприятливі обставини для чогось. Наприклад: «Маю нагоду зустрітися з вами». А пригода в цьому вислові — це те, що може бути потрібним, корисним, що пригодиться. Тож запам’ятаймо. Поширюємо інформацію, але розповсюджуємо листівки. А нагода — це можливість, тоді як у пригоді — те, що буде корисним. Іноді одна літера — а різниця ціла мовна історія.

Сьогодні поговоримо про поїзди й біблійні сюжети — і розберемо два слова, навколо яких виникає чимало мовних суперечок. Почнімо із залізниці. Часом можна почути: «Не кажіть поїзд, правильно — потяг. Бо поїзд — це чужомовна калька». А ось і ні. Поїзд — цілком українське слово, ще й праслов’янського походження. Більше того, саме поїзд є основним терміном у сучасних документах транспортної галузі. А потяг? Це теж нормативне українське слово. І воно має щонайменше два значення. Перше — прагнення, внутрішня потреба. Наприклад: «Потяг до знань». А друге — поїзд, тобто транспортний засіб. Тому абсолютно нормально сказати: швидкісний поїзд, пасажирський поїзд, порожній потяг. Обидва слова нормативні. Тож не треба сварити поїзд і насильно відправляти його з української мови. А тепер — інша мовна суперечка. Біблейський чи біблійний? Правильно — біблійний. Кажемо: біблійний сюжет, біблійний пророк, біблійна мудрість. Чому саме так? В українській мові є модель творення прикметників із компонентом -ійний. Порівняйте: емоція — емоційний,
традиція — традиційний,
сесія — сесійний,
фракція — фракційний. Тож Біблія — біблійний. Форма «біблейський» з’явилася під чужомовним впливом, тому в нормативній українській літературній мові надаємо перевагу біблійний. Отже, сьогодні маємо два маленькі мовні уроки. Поїзд — не чужомовна калька. Потяг — теж правильне слово. І не біблейський, а біблійний. Іноді, щоб добре говорити українською, важливо не тільки знати правила, а й не створювати собі зайвих заборон там, де їх немає.

Сьогодні поговоримо про те, як правильно називати жителів різних країн. Бо іноді одна зайва літера може перетворити цілий народ… на працівника готелю. Під час одного футбольного матчу коментатор кілька разів назвав гравців швейцарами. Звучить логічно: Швейцарія — швейцар… Але ні. Швейцар — це не житель Швейцарії. Швейцар — працівник, який чергує біля входу до готелю, ресторану чи іншого закладу, зустрічає відвідувачів і стежить за порядком. А жителі Швейцарії — швейцарці. Тому кажемо: перемога швейцарців,
швейцарські футболісти,
а форма швейцара — це вже зовсім інша історія. Є й інша поширена пастка — голландці. Якщо ми говоримо про жителів усієї країни, правильніше — нідерландці. Бо Голландія — це не вся Нідерланди, а історична назва двох провінцій цієї країни. А тепер — ще одна трійця, яку часто плутають: індієць, індіанець та індус. Індієць — житель Індії. Індіанець — корінний житель Америки. А індус — передусім послідовник індуїзму. Тож ці слова не є взаємозамінними. І ось що цікаво: назви жителів — це не просто питання мовної правильності. За кожним словом стоїть конкретне значення, а іноді й ціла історія. Тому наступного разу добре подумайте, перш ніж називати футболістів швейцарами.

Сьогодні поговоримо про прізвища, які українська мова відмінювати не хоче. І з’ясуємо: творчість Дюма чи Дюми? Здавалося б, усе просто. Більшість українських прізвищ ми відмінюємо. Шевченко — Шевченка, Франко — Франка, Коцюбинський — Коцюбинського. Але з деякими іншомовними прізвищами працює інше правило. Є група власних назв, які зберігають свою форму в усіх відмінках. Зокрема, це прізвища, що закінчуються на -а після голосного, а також на наголошене -а, і на -е, -є, -і, -ї, -о, -у. Тому правильно: романи Александра Дюма, а не «Дюми»; твори Еміля Золя, а не «Золі»; опери Джоаккіно Россіні, а не «Россінія» чи якось інакше. Так само кажемо: реванш із Дюбуа, твори Андре Моруа. А тепер маленький тест. Як правильно сказати: «Я захоплююся романами Александра Дюма» чи «романами Александра Дюми»? Звичайно, Дюма. І тут важливо не намагатися «допомогти» українській мові там, де вона вже сама все вирішила. Бо іноді ми думаємо: якщо слово не відмінюється — це, мабуть, калька або помилка. Ні. Невідмінюваність теж може бути граматичною нормою. До речі, саме тому в текстах варто бути уважними не лише до самого прізвища, а й до всього словосполучення. Роман Александра Дюма, творчість Еміля Золя, картини Клода Моне, твори Андре Моруа. Прізвище залишається незмінним, а ім’я чи ім’я та по батькові — якщо вони відмінюються — змінюються за правилами української мови. Тож запам’ятаймо: не Дюми, а Дюма;
не Золі, а Золя;
не Моруа́ — Моруа́. Українська мова відмінює багато іншомовних прізвищ, але має свої винятки. Іноді найкращий спосіб говорити грамотно — просто не чіпати те, що змінювати не треба.

Сьогодні поговоримо про демоніми. І не лякайтеся: демоніми — це зовсім не про демонів. Насправді слово походить від грецьких demos — «народ» та onyma — «ім’я». Демоніми — це назви жителів певної місцевості. Наприклад, людина з України — українець або українка. Із Києва — киянин, киянка. Зі Львова — львів’янин, львів’янка. З Одеси — одесит, одеситка. А мешканець Полісся — поліщук. І тут починається найцікавіше: українська мова має чимало способів утворювати такі назви. Допомагають нам суфікси -ян-, -чан-, -ець-, -ит- та інші. Тому маємо харків’янина, чернівчанина, канівця, одесита. І запам’ятайте ще одну дрібницю: назви жителів в українській мові пишемо з малої літери. Тобто українець, львів’янин, одесит, а не з великої, як це часто буває в англійській. А тепер — мовна пастка, в яку потрапляють навіть дорослі. Індієць, індіанець та індус — це не одне й те саме. Індієць — житель Індії. Індіанець — корінний житель Америки. А індус — це передусім послідовник індуїзму. Тому ці слова не можна механічно замінювати одне одним. І ось тут демоніми стають особливо цікавими. Бо вони не просто називають, звідки людина. Вони показують, як мова розрізняє територію, походження, культуру й навіть історію народів. Тож наступного разу, коли хтось скаже, що він киянин, львів’янин, полтавець чи поліщук, знайте: перед вами людина, а в мові — демонім. І жодного демона.