Ми з України

В програмі «Ми з України»: представниця благодійної організації  «Tavi draugi» Ренате Грундштока  розповідає про нові ініціативи допомоги Україні та українцям. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень Уже майже три роки благодійна організація «Tavi draugi»  («Твої друзі») є одним із головних центрів підтримки українських біженців у Латвії. Тут не лише надають гуманітарну допомогу, а й створюють середовище, у якому люди знаходять підтримку, спілкування і віру в майбутнє. Про нові ініціативи, волонтерів розповідає представниця організації Ренате Ґрундштока.   Підтримка через інформацію і спільноту Один із нових напрямів роботи «Tavi draugi» - інформаційна допомога українцям та психоемоційна підтримка матерів дітей з особливими потребами. «Ми хотіли охопити найважливіше, що бачимо зараз. Людям постійно потрібна інформація - усе змінюється: пільги, соціальні виплати, правила проживання. Ми намагаємося пояснити, спрямувати, дати відповіді», - каже Ґрундштока. Інформацію можна отримати телефоном, електронною поштою чи особисто в офісі.Окрема частина проєкту - група підтримки для мам дітей з інвалідністю, де жінки тричі на місяць зустрічаються з психотерапевткою та соціальною асистенткою. «Це місце, де мами можуть відчути, що не самі. Поки вони спілкуються, з дітьми займаються викладачі та арттерапевтки. Це допомагає і дітям, і самим матерям - просто перевести подих», — ділиться Ренате.   2000 відвідувачів на місяць і все менше пожертв Організація приймає в середньому до двох тисяч звернень щомісяця. Люди приходять за консультаціями, продуктами, одягом, іноді й меблями чи побутовими речами. «На жаль, пожертв стає менше, не більше. Ми щиро вдячні кожному, хто ще допомагає. Особливо важливо зараз підтримувати наші відправки в Україну - для військових на фронті ми надсилаємо одяг, продукти, спорядження, засоби гігієни», — наголошує Ґрундштока.   «Шкарпетки для фронту»: теплі руки всієї Латвії Однією з найзворушливіших ініціатив став спільний проект «Tavi draugi»  із Latvijas Pasts - акція «Шкарпетки для фронту». Люди з усієї Латвії в’яжуть теплі речі для українських захисників — шкарпетки, рукавички, шарфи, шапки - і надсилають їх поштою безкоштовно до Риги, де «Tavi draugi» сортують і передають далі в Україну. «Це чудова акція, яка об’єднала всю Латвію. Люди, які люблять рукоділля, через це можуть допомогти і відчути свою участь. Пошта безкоштовно доставляє посилки, і ми все перепаковуємо та відправляємо на фронт», - розповідає Ренате. За останні кампанії, а таких було вже п’ять,  вдалося зібрати понад п’ять тонн теплих речей. Тепер команда планує створити клуб в’язальниць, до якого запрошують приєднуватися і українських жінок.   Майстерні маскувальних сіток: робота, яка об’єднує покоління Велика частина діяльності «Tavi draugi» - плетіння маскувальних сіток для фронту. Такі майстерні працюють у Ризі (на вулицях Лапеню та Уніяс) і ще кількох містах Латвії. «У нас переважають латвійські волонтери, багато з них - старшого віку. Українців менше, і ми б дуже хотіли, щоб вони активніше долучалися. Але ті, хто приходять, справжні герої тилу», — зазначає Ґрундштока.   Натхнення - у людях: історії «золотих волонтерів» Рената розповідає про людей, які щодня надихають її продовжувати роботу. «Мене надихає одна бабуся - їй за 80, і вона щодня приходить допомагати у «вільній крамниці», де люди отримують одяг. Є колега, який після виходу на пенсію створив цілу мережу майстерень із маскувальних сіток по всій країні. Вони - наші «золоті волонтери». Серед таких людей і українець Володимир, який щодня допомагає на складі: «Його завдання – пресувати коробки, але він завжди знайде хвилину, щоб подбати про інших. Якщо йде дощ - накриє мій велосипед пакетом. Це здається дрібницею, але саме з таких дрібниць складається людяність».   Різдвяний експрес: від дитини до дитини Попереду в «Tavi draugi» - щорічна акція «Ziemassvētku ekspresis Latvija–Ukraina» (Різдвяний експрес). Діти з України вже пишуть листи святому Миколаю, а латвійські родини готують для них подарунки. «Ми вже отримали перші листи, зараз їх перекладають. Скоро латвійці зможуть обрати дитину і стати для неї «різдвяним янголом». Подарунки збиратимемо до середини грудня, а потім наші волонтери відвезуть їх в Україну», - каже Ренате.   «Не здавайтеся і вірте» На завершення Рената Ґрундштока звертається до українців: «Не здавайтеся і вірте, що війна закінчиться. Ми поруч, ми тут, щоб допомагати. І ми віримо, що перемога буде». Її власне джерело мотивації - людська вдячність: «Коли бачиш людину, якій допоміг, і чуєш «дякую» - це додає сил. Тоді розумієш, що все, що робиш, не дарма. Це і є наше паливо, щоб рухатися далі». «Tavi draugi» - благодійна організація, заснована в Латвії у 2022 році. Основні напрямки роботи: гуманітарна допомога українським біженцям і військовим, соціальна підтримка, організація волонтерських ініціатив, плетіння маскувальних сіток, збір і доставка подарунків дітям з України. Офіційний сайт https://www.tavidraugi.lv/  і Telegram-канал Venstpils50 містять актуальну інформацію про можливості допомоги та участі у проєктах.   «За що я люблю поле соняхів і небо?». Благодійний вечір української культури в Ризі 13 листопада у Tallinas ielas angārs (Tante pagalmā) відбудеться благодійний культурний вечір, присвячений українській культурі, її глибині та красі. Організаторка заходу Емілія Мія Кундрате розповідає, що ідея народилася з бажання показати Україну не лише через призму війни: «Часто зараз, у зв’язку з геополітичною ситуацією, українців сприймають тільки як жертв війни. Але Україна має надзвичайно багату культуру - і саме це я хочу показати». — каже Емілія Мія Кундрате. У програмі заплановані музичні та танцювальні виступи, українські народні пісні, гра на бандурі, виставка народних костюмів, а також жива сесія живопису української художниці. Гості зможуть долучитися до інтерактивних активностей і ближче пізнати українські традиції. Назва події - «За що я люблю поле соняхів і небо?» - символічно відображає жовтий і синій кольори, що єднають небо й землю, Україну й Латвію. «Ми хочемо, щоб люди бачили не лише війну, а й життя, мистецтво, тепло, яке Україна несе світові!, - додає організаторка. Захід має благодійний характер - зібрані кошти буде спрямовано на підтримку українських дітей та родин, які постраждали від війни. Дата: 13 листопада Час початку: 18:00 Місце: Tallinas ielas angārs (Tante pagalmā, Рига) Вхід: благодійний внесок   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна» *В докладній ексклюзивній розмові адвокат Микола Полозов розповів про діяльність гуманітарної ініціативи «Пошук. Полон», співзасновником якої він є – разом із низкою українських і російських правозахисників. Ця організація надзвичайно важлива, оскільки в умовах повномасштабної війни РФ фактично відмовилась від дотримання норм міжнародного гуманітарного права, закріплених у Женевській конвенції. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="418466" layoutid="0" layout="" static=""} Країна-агресор засекречує інформацію про захоплених нею українців. Це 6-8 тис. військовополонених та ще більше цивільних осіб, взятих у заручники, – їх не менше 10 тис. Особливо складна ситуація у тих, кого РФ утримує у «втаємничених тюрмах» або ж в СІЗО, але секретно, для чого ведеться спеціальна подвійна звітність. «Пошук. Полон» настирливо веде пошук захоплених українців. Знаходження, виведення в інформаційне поле, «на світло» важливе для збереження життя та здоров'я цих людей. *Цього тижня в Латвії розпочалась і триватиме до 10 листопада активна фаза навчань НАТО «Resolute Warrior / Рішучий воїн». Мета навчань – перевірка навичок швидкого, скоординованого переміщення бойової техніки з постійного місця дислокації в Адажі до різних регіонів країни. Також багатонаціональна бригада Альянсу в Латвії удосконалює здатність тримати оборону по всій території країни, як у населених пунктах, так і за їх межами. *Цього ж тижня в Ризі проходили кілька важливих українських візитів. Зокрема міністр оборони Денис Шмигаль зустрівся зі своїм латвійським колегою Андрісом Спрудсом і підписав Меморандум щодо оборонно-промислового співробітництва двох країн. *Показовим і при тому незвичним був візит керівництва Херсонської Обласної військової адміністрації. Українці взяли участь у спільному засіданні комітетів латвійського Сейму з питань оборони та внутрішніх справ, а також національної безпеки. Латвійські парламентарії знайомились із досвідом фронтової області у протистоянні агресору. Це теж серйозний елемент підготовки до можливого розширення війни. *В російсько-українській війні тривають бої. Як і раніше, особливо напружена ситуація в агломерації Покровськ-Мирноград і навколо неї. Відпрацьовує і далекобійна зброя. Обстріли з боку Росії просто варварські. Є свідчення відвертого, неприкритого, цинічного вбивство мирного населення. *З несподіваного боку сталося продовження херсонської теми. До міста, яке знаходиться під регулярними обстрілами, завітала голлівудська зірка Анджеліна Джолі. Вона відвідала медичні установи, розважила дітей в укритті, обладнаному під ігрову кімнату. Поспілкувалась із представниками громадських організацій. Голова Міської військової адміністрації Херсона Ярослав Шанько вручив зворушеній акторці пам'ятну медаль, присвячену цьому фронтовому місту. *Такий візит «посла доброї волі» корисний як свідчення того, що світ не забуваю про російсько-українську війну, котра триває так довго. Крім того, він важливий для подолання післясмаку фейків, ніби ліквідоване в США Агентство з міжнародного розвитку (USAID) сплачувало Шону Пенну, Бену Стіллеру, тій же Анджеліні Джолі за відвідування України. Ці фейки неодноразово спростовувались – українським Центром протидії дезінформації, BBC, France-Presse. Але інформаційний слід від них залишається.  

В програмі «Ми з України»: Катерина Шумаріна - переселенка з Києва, яка разом із донькою знайшла прихисток у Латвії на початку повномасштабної війни. Сьогодні вона поступово будує нове життя: долає труднощі, інтегрується, змінює професії та шукає себе на місцевому ринку праці. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень Коли війна змусила тисячі українців шукати безпечне місце, бухгалтерка з Києва Катерина Шумаріна разом із донькою Мариною опинилася в Латвії. Вибір зупинитися саме в Ризі зробила донька - дівчинка одразу відчула тепло міста.«Вона сказала: мамо, тут я хочу жити, і я не пожалкувала. Рига тепла - і містом, і людьми», - каже Катерина. Новий шлях у новій країні У перші місяці було складно: нове середовище, мова, невідоме майбутнє. Але Катерина вирішила інтегруватися повністю. Вона залишила дистанційну роботу бухгалтером і почала працювати з літніми людьми. «У мене донька з інвалідністю, тому я вже мала досвід догляду. Але я зрозуміла, що хочу рости. Пішла вчитися на масажиста, потім - на спа-спеціаліста міжнародного рівня. І це мені дуже близько - через дотик, через тепло допомагати людям», - розповідає жінка. Її історія - це шлях постійного зростання, навіть через біль. «Труднощі — це лакмусовий папір для кожного. Вони показують, хто ми є насправді. Українці зроблені з металу - міцного, але гнучкого».   Сила любові і гумору Попри нелегку долю, Катерина зберігає почуття гумору. Вона навіть бере участь у стендап-виступах разом з українським коміком Дмитром, який живе в Ризі. «Я просто йому написала - мені було цікаво спробувати. Це перший раз, коли я виступатиму. Але все колись буває вперше», - усміхається вона. Гумор, каже Катерина, - це її захист і її спосіб не зламатися: «Коли розумієш, що падати вже нікуди, - треба підніматися. Іноді саме сміх дає сили встати»   Натхнення - донька Марина Найбільше Катерину надихає донька. Марина, незважаючи на хворобу, щодня творить, малює: «Вона може почуватися погано, але все одно встає й каже: Мені треба зробити це. І робить. Для мене вона - приклад. Якщо я здамся, що чекає на неї?» Марині сьогодні 17. Вона навчається онлайн у європейській школі, вивчає англійську, латиську та іспанську, мріє вступити до університету в Іспанії й розвивати свій талант художниці. Її роботи вже прикрашають ретрит-центр, який відкриває Катерина в Ризі - простір, де люди зможуть відновити внутрішню рівновагу. «Ми допомагаємо через енергетичні практики, дихальну і звукову терапію, йогу. Бачити, як біль відпускає, - це найцінніше», - каже вона.     Мрія - великий благодійний центр Катерина не зупиняється. Вона готує новий проєкт, який поєднає благодійність і психологічну підтримку українців у Латвії. «Я хочу великий ретритний центр і команду людей, які теж допомагатимуть іншим. Ми будемо створювати програми для тих, кому складно інтегруватися, хто не може знайти себе. Життя не чекає. Якщо ти відкладаєш його на три роки - ти вже втратив цей час». У своїх соцмережах Катерина написала слова, які стали її кредо: «Весь світ хоче, щоб ви розвивалися. Іноді через біль, іноді через любов. Але зростання має відбуватися постійно».   Інтеграція без рожевих окулярів Попри вдячність до Латвії, Катерина не приховує: трапляються і болючі ситуації. «Була історія, коли Марина малювала просто на вулиці. До неї підійшла літня жінка, заговорила латиською. Коли дізналася, що Марина з України, - почала кричати, що вона «фашистка». Так, це боляче. Але я розумію: багато літніх людей живуть спогадами про радянську молодість, і їм важко сприймати нову реальність». Втім, такі випадки не змінюють загальної картини - у Латвії Катерина зустріла багато добрих, співчутливих людей. Вона продовжує працювати, допомагати, варити борщ для благодійних зборів і підтримувати українських військових - разом із мамою, яка залишилася у Києві.   «По тобі судять про всіх українців» «Почуття гумору, сила і гідність — це те, що допомагає вижити», - каже Катерина. – «Я бачу, як українці навіть у біді знаходять слова підтримки. І завжди пам’ятаю: по мені судять про всіх українців. Це велика відповідальність». {module widgetid="4" id="media" action="galleryitem" galleryid="1505" layoutid="49" layout="singlegallery" static=""} Діти війни Коли Катерину запитують, про що вона мріє, вона відповідає просто: «Я хочу жити в мирі. Не перевіряти щодня, чи жива моя мама, моя кішка, які залишилися в Києві. Не турбуватися, що донька не бачить бабусю. Мені боляче, що ми не вдома» Її роздуми торкаються ще однієї болючої теми - дітей, які виросли у війні:«Наші діти не бачать світ без війни. І це страшно. Навіть ті, хто виїхав, залишаються дітьми війни. Марина виносить біль у свої картини. Дитячих малюнків у неї, мабуть, більше не буде - занадто багато пережила».   Світло всередині Попри все, у кожному слові Катерини - віра. «Темрява рано чи пізно закінчується. Найбільш темно перед світлом. Тримайтесь. Все буде гарно. Може, не у світі, але у вас — обов’язково». Вона живе з посмішкою, з гумором і з вірою у краще. І коли дивишся на неї - справді здається, що перед тобою жінка, в якої все добре. Бо навіть після найважчої темряви вона навчилася бачити світло - і ділитися ним з іншими.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна» *Молода письменниця Євгенія Кузнєцова назвала свій резонансний текст для Радіодиктанту національної єдності «Треба жити!». Ці слова справді є девізом України в умовах, коли ворог цілеспрямовано обстрілює цивільну теплоенергетичну інфраструктуру, що вже викликає блекаути; коли ускладнюється ситуація на Покровському та Куп’янському напрямках… Україна живе і бореться – вже скоро 4 роки великої війни. В такі терміни колись ламалися могутні імперії – Германська, Російська. А демократична Україна живе і житиме. *Європа, світ все більше усвідомлюють, що нині Україна – головна фортеця проти нового імперського варварства. Відбувся і розворот США щодо Росії, підтвердженням чого стали оголошені масштабні санкції. Кремль почав погрожувати «ядеркою». Дональд Трамп у відповідь доручив Пентагону негайно відновити ядерні випробування. Загалом риторика нової адміністрації Штатів у бік агресора системно змінилась. Зокрема глава Мінфіну США Скотт Бессент уже прямо глузує з російської економіки та пропаганди. *Під час тихоокеанського турне Президента США символічною була його зустріч із главою Китаю Сі Цзіньпіном. Схоже, світ іде до такої моделі: західна цивілізація проти китайсько-російського блоку, стосунки та переговори з яким будуть складними. Як сказав Трамп про товариша Сі: «Він дуже важкий переговорник, і це погано». *На честь Дня української писемності та мови ми поговорили з письменником, лауреатом багатьох літературних премій, викладачем курсів письменницької та журналістської майстерності Володимиром Аренєвим. Він пише наукову фантастику і фентезі, як для дорослих, так і для дітей, підлітків. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="417693" layoutid="0" layout="" static=""} Ми дізналися думку письменника та викладача на різні теми щодо української мови: про її сучасний стан та те, як на неї вплинула повномасштабна війна; про ставлення творчих людей, письменників до суржика, тощо. Кілька книг Аренєва є в латвійських бібліотеках, це фантастика для дітей і підлітків. Зверніть увагу. *Нещодавно Служба зовнішньої розвідки України пояснювала, як Москва розвиває свою шпигунську мережу в Європі, особливо активно в Польщі та Балтії. Днями ж Deutsche Welle розповіло про посилення пильності у новенького балтійського члена НАТО, Швеції. Який час тому міська влада міста Вестерос, що неподалік Стокгольма, дозволила побудувати храм РПЦ поблизу місцевого стратегічного аеропорту. Після оцінки загроз шведською поліцією безпеки та активної роботи дослідника гібридних воєн Патріка Оксанена ситуація, схоже, буде виправлена. Міська адміністрація Вестероса звернулася до уряду країни з проханням закрити російську церкву чи перенести її далі від стратегічного об’єкта. *Українська документальна стрічка Олексія Радинського «Спеціальна операція» змагалась у головному конкурсі художніх фільмів Ризького міжнародного кінофестивалю. Фільм складений із записів камер спостереження у дні тимчасової російської окупації Чорнобильської АЕС навесні 2022 року. Кінокартина отримала Спеціальну відзнаку журі Riga IFF з таким формулюванням: «Відсторонений погляд фіксує повільне розгортання насильства, розкриваючи банальність зла».        

В програмі «Ми з України»: У Ризі вручили Орден Святого Пантелеймона латвійським друзям України . Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень На знак визнання видатного внеску у підтримку України під час повномасштабної війни, розв’язаної Росією, престижну українську громадську нагороду  Орден Святого Пантелеймона вручено керівниці Фонду дитячої лікарні Лієне Дамбині та руху «Twitter-konvojs». День вшанування та нагородження лауреатів «Ордену Св. Пантелеймона» в Ризі розпочався в каплиці при церкві Страждальної Божої Матері з молебню до св.Пантелеймона. Молитву провів настоятель парафії о. Роман Сапужак Наразі  нагородження латвійських активістів відбулося в будівлі Саейму Латвії. Заступниця голови Сейму Латвії Занда Калниня-Лукашевіца наголосила на важливості міжнародної солідарності та віри в незламність українського народу: «Росія здавалася непереможною, і лише небагато хто насмілювався вірити в незламну волю, мужність і силу українського народу. Але ті, хто повірив і побачив, як українці без вагань повстали проти переважаючої сили й увійшли в історію XXI століття золотими літерами, - ті простягли один одному руки. Підтримуючи одне одного, багато людей у Латвії та по всьому світу знайшли спосіб допомогти й підсилити український народ». {module widgetid="4" id="media" action="galleryitem" galleryid="1503" layoutid="49" layout="singlegallery" static=""} Голова Ради Ордена Святого Пантелеймона, колишній міністр охорони здоров’я України Василь Князевич, вручаючи нагороди латвійським активістам, висловив щиру подяку за підтримку та солідарність Латвії з українським народом: «Латвійці - одні з перших, хто нас зрозумів і одразу почав допомагати всім, чим міг. Ви прихистили наших дітей, жінок, лікували поранених військових, збирали кошти, щоб підтримати й урятувати. А деякі - одягли амуніцію й пішли разом з нами боронити Україну. Під час молебню я попросив священика помолитися за ваш народ і вашу землю - щоб у вас ніколи не було того, що довелося пережити нам. І якщо ми вистоїмо - у вас точно не буде цієї біди».   Про Орден Святого Пантелеймона Орден Святого Пантелеймона — українська громадська нагорода, заснована з ініціативи Міністерства охорони здоров’я України у 2009 році для вшанування видатних досягнень у сфері медицини. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="416951" layoutid="0" layout="" static=""}   З 2017 року нагороду також почали вручати громадським активістам, з 2022 року - військовим медикам, а з 2024 року - іноземним громадянам за підтримку України. Вже другий рік поспіль Орден Святого Пентелеймона  отримують представники Латвії. Минулого року лауреатами стали військова медикиня Сарміте Цируле та організація «Tavi draugi».   Сарміте Цируле: «Це - рани, що залишаються назавжди» Сарміте Цируле, чий самовідданий внесок у допомогу Україні став символом сили й відваги, спеціально приїхала з передової до Риги, щоб особисто привітати нових лауреатів/ {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="416952" layoutid="0" layout="" static=""} «Дякую Лієне Дамбінє за те, що вона продовжує працювати з дітьми, адже діти - це наше майбутнє. Я бачу, що відбувається в Україні і запитую себе: що ж буде далі? Фізичні, емоційні й сексуальні травми, які переживають діти - це рани, що залишаються на все життя. Також хочу подякувати агентству AGENDUM за надані автомобілі. На фронті вони життєво важливі. Якщо ти поранений і знаходишся в зоні евакуації, але немає транспорту -трагедія. Це не теорія, це моя реальність. Я була поранена саме тому, що поряд не виявилося відповідного авто».  Сарміта Цируле розповіла, що перебуваючи в Україні, вона вчить українську мову.   Допомога дітям - місія Лієне Дамбині Робота з дітьми, які постраждали від війни, - одне з найскладніших, але й найважливіших напрямів гуманітарної допомоги. Лієне Дамбиня, засновниця та керівниця Фонду дитячої лікарні, присвятила себе саме цьому. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="416959" layoutid="0" layout="" static=""}   Завдяки її зусиллям були організовані спеціалізовані реабілітаційні табори, у яких вже сотні українських дітей, які пережили втрати, обстріли й евакуації, отримали необхідну допомогу. «Таких дітей дуже багато. За майже чотири роки наші табори відвідали 310 дітей, і кожному з них була потрібна підтримка. Досвід останніх змін показує: до нас приїжджають діти, які втратили одного з батьків. Були й ті, хто втратив всю родину. Такі історії особливо запам’ятовуються - і ти розумієш, наскільки важко цій дитині. Саме це дає нам величезну мотивацію продовжувати, шукати фінансування, щоб знову й знову проводити ці табори. Наразі ми вже провели 16 таборів, 17-й відбудеться в грудні», - говорить Лієне Дамбінє.   «Twitter konvojs» - допомога на передовій Поки Лієне Дамбіня піклується про найвразливіше - дітей, - рух «Twitter konvojs», що діє під егідою фонду AGENDUM, направляє допомогу на фронт. З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ініціатива надає всебічну гуманітарну та технічну підтримку українській армії та цивільному населенню. Було доставлено понад 1 000 автомобілів, медичне обладнання, генератори, медикаменти та інші життєво необхідні ресурси.   Имантс Шкерстенс: «Нам не байдуже» Один із волонтерів «Twitter konvojs», Імантс Шкерстенс, наразі перебуває в Україні. У своєму аудіозверненні до присутніх він сказав: «Як і відомі рок-гурти, цей проєкт теж починався в гаражі одного з приватних будинків. Ми на власні кошти купували автомобілі через оголошення у соцмережах, а потім за фотографіями намагалися зробити їх схожими на військові. Переобладнували машини так, щоб можна було евакуювати людей. Ми — не держава з великим бюджетом, не фонд з мільйонами — ми організація, яка об’єднує волонтерів. І ми своїми силами не зможемо зупинити цю криваву м’ясорубку в Україні. Але за ці роки наша команда подвоїлася, і коли багато хто з вас у вихідні буде відпочивати — ми будемо в гаражах, готуючи машини для України. Бо нам не байдуже. Якщо матимете вільний час - поїдьте в Київ і подивіться на Майдан Незалежності, всіяний прапорами в пам’ять про загиблих. І в цей момент ви зрозумієте - такого не повинно бути в XXI столітті». {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="416960" layoutid="0" layout="" static=""} Тимчасовий Повірений України в Латвії Юрій Захарчук  наголосив, що такі події сприяють ще більшому порозуміння та розвитку зв’язків між Латвією та Україною. «Такі події сприяють ще глибшому порозумінню та розвитку зв’язків між нашими народами. Ми вдячні латвійцям за те, що вони не лише підтримують Україну словами, а й діями — щодня, без пафосу, але з великою любов’ю і вірою в нашу спільну перемогу». Оксана Січко - керівник Закордонної ради Ордену Святого Пантелеймона в Латвії та голова  організації «Січ» зазначила програмі «Ми з України»: «Для нас велика честь, що вже другий рік поспіль Орден Святого Пантелеймона вручається саме тут, у Латвії - країні, яка з перших днів війни стала справжнім другом України. Ми бачимо, як латвійське суспільство не втомлюється допомагати - від медичних проєктів і підтримки дітей до доставки автомобілів на передову. Ця нагорода — це не лише символ вдячності, а й визнання того, що добро не має кордонів. Кожен латвійський волонтер, кожен громадянин, який не залишився осторонь, робить свій внесок у нашу спільну перемогу над злом..Закордонна рада Ордену в Латвії працює вже не перший рік, і ми бачимо, наскільки щирим є це партнерство. Українці та латвійці сьогодні стоять пліч-о-пліч - і це справжнє свідчення єдності сердець та християнської любові до ближнього Під час заходу були яскраві концертні номери. Найбільше виступав Хор хлопчиків 1-ї Ризької музичної школи ім Язепа Мединя. Марта Корнелюс виконала a cappella «Ave Maria». Співачка та бандуристка Дар’я Лелеко заспівала улюблену багатьма пісню «Чорнобривці».   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна» *Адміністрація Білого дому нарешті запровадила санкції проти РФ, під них потрапили дві найбільші нафтові компанії, що годують воєнну машину агресора – «Роснєфть» і «Лукойл» та їхні дочірні фірми. Своєю чергою Євросоюз прийняв 19-й пакет санкцій, досить вагомий щодо нафтогазового сектору Росію. І вже до кінця року, «під ялинку», почнеться обговорення 20-го пакету.  *На такому тлі особливо важливою є дипломатична активність українського президента на європейському трекові. Це – візити Володимира Зеленського нонстоп – у Норвегію, Швецію, на саміт Євросоюзу в Брюссель та на п’ятничне засідання Коаліції охочих у Лондоні.  *Росія цілеспрямовано б’є по цивільній, перш за все енергетичній українській інфраструктурі. Аби максимально ускладнити життя населення, і в умовах зими призвести до гуманітарного колапсу. Варто нагадати світові, що це підпадає під визначення геноциду. Водночас дитячий омбудсмен РФ Марія Львова-Бєлова, на яку МКС у Гаазі вже виписав ордер на затримання, днями розповіла, як особисто «перевиховувала» українського підлітка, котрий щиро любив Україну. Це – теж підпадає під визначення геноциду!  *Напередодні в Ризі відбулася видатна подія – вручення відзнаки за професіоналізм та милосердя «Орден Святого Пантелеймона» латвійським лауреатам. Цьогоріч орден отримали – у будинку Сейму Латвії – засновниця Фонду «Дитяча лікарня» та Ресурсного центру для дітей і підлітків Лієне Дамбиня, а також волонтерський рух Twitter Konvojs Фонду «Aģendum». {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="416965" layoutid="0" layout="" static=""} Засновник і голова Поважної ради «Ордену» Василь Князевич, який прибув у Латвію спеціально на цю подію, розповів нам про діяльність цієї громадської ініціативи, заснованої 2009 року. Як на неї вплинув початок повномасштабного вторгнення, бо «війна потребує взагалі іншої філософії»? Як і чому виникла ідея створення закордонних рад «Орден Святого Пантелеймона»? Так як пан Князевич оцінює роботу Закордонної ради в Латвії.  *Екс-мер Риги, а нині євродепутат Мартіньш Стакіс записав відеоролик, в якому закликав усіх готуватися до можливих надзвичайних ситуацій: «Пожежа, повінь, вибух газу. Але це може бути і удар дрону. Діють одні правила. У цей час ти маєш сам подбати про себе, родину та сусідів». Далі він показав, як збирати «тривожний рюкзак», в якому має бути все необхідне щонайменше на 72 години – їжа, ліки, power-bank, засоби зв’язку тощо.  *15-19 жовтня відбувся найбільший у світі книжковий ярмарок – Франкфуртський. Експерти відзначили, як якісно була представлена на ньому Україна – наші видавництва, автори. Зокрема, на заході презентували переклади Андрія Любки, Олександра Ірванця, Максима Еріставі, книгу-комікс «Коротка історія довгої війни» Маріам Найєм, вірші Ярини Чорногуз та загиблого Максима Кривцова, книги загиблої Вікторії Амеліної. Письменниця Таня Малярчук представила перші два томи перекладів української класики, видані німецьким Wallstein Verlag. В культурологічно-політичних дискусіях брали участь Юрій Андрухович, Андрій Курков, інші. Це все – теж війна, не тільки за ідентичність, але й адекватне розуміння України партнерами.    

В програмі «Ми з України»: інтерв’ю з викладачкою центру Центу  підтримки інновацій Діаною Резиною. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  Серед латвійців зростає зацікавленість у вивченні української мови. До вашої уваги - історія латвійської психологині Марини Данко та її вчительки – української поетеси Маргарити Черненко. «Новинна хата Олега Кудріна» *Напередодні, 15 жовтня, в Латвії відзначили День державної мови. Це свято було встановлено лише у 2021 році, але з кожним роком воно займає все більше місця в думках і в житті країни. На честь цього Дня ми завітали до однієї з організацій, яка активно допомагає у вивченні латиської саме українцям. Це Inovāciju atbalsta centrs / Центр підтримки інновацій. Наша співрозмовниця – викладачка центру Діана Резина. Вона вже четвертий рік працює з українцями, з самого 2022-го. За її словами українці відрізняються від інших учнів тим, що їм «не треба пояснювати, навіщо вивчати латиську мову, живучи в Латвії». Також Диана пригадала для нас цікаві історії зі своєї вже багатої педагогічної практики з українцями. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="416195" layoutid="0" layout="" static=""}   *Важливо було поспілкуватися і з кимось тих, хто навчається. Нашою співрозмовницею стала Ірина, яка переїхала з родиною в Латвію з Маріуполя, вже оточеного окупантами. 18 березня 2022 року їм пощастило скористатися першим же «зеленим коридором». Два з половиною роки Ірина була волонтеркою в Церкві «Армії спасіння», яка допомагає українцям. Нині вони працює там на постійній основі. Ірина вже добре розуміє латиську, але поки що їй важкувато самій говорити. Втім вона продовжує навчання. Ірина встигла помандрувати всією Латвією і після цього може сказати, що латиська культура їй дуже подобається. *Щодо політичних новин. Увага не тільки України, а мабуть й усього світу зараз прикута до візиту Володимира Зеленського до Вашингтона, що відбувається саме зараз, у п’ятницю. Є надія, що Дональд Трамп ухвалить рішення про передачу Україні далекобійної зброї, «Томагавків». *Водночас Трамп продовжує дипломатично говорити, що в нього залишаються «хороші стосунки з Путіним». Чому так? Після хиткого, але все ж замирення на Близькому Сході американський президент хоче досягти того ж, подібним чином і в російсько-українській війні, через тиск – на обидві сторони. Раніше Білий дім пропонував Путіну надзвичайно комфортні умови виходу з війни. Той не погодився. Тепер настав час тиску – і «Томагавки» є хорошим інструментом для цього. *Далекобійна зброя коштує дорого, а потрібно її багато. Трамп хизується тим, що не дає, а продає, тому голова Пентагону Піт Гегсет прибув на черговий Рамштайн, вимагаючи в партнерів ще більше вкладатися в купівлю зброї для України. Але фінансові можливості європейців не безмежні. Тому важливо, щоб і Вашингтон трохи розщедрився, пропорційно тому, як це робили європейці на черговій зустрічі щодо підтримки України у формату «Рамштайн» у середу. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""}   *Якщо Україна отримає таку зброю в достатній кількості, Путін може піти на мир. Втім треба розуміти, шо умови такого миру не будуть для нас простими. Можливий й інший варіант – Кремль посилити ескалацію, в тому числі, в бік НАТО. *Після Нобелівського тижня за традицією найбільше обговорюється літературний лауреат. Це 71-річний угорський письменник Ласло Краснагоркаї, автор химерних, вишукано виписаних романів з передчуттям апокаліпсису. Для нас важливо, що він рішуче засуджує російську агресію та позицію Віктора Орбана щодо неї. *Ще до оголошення лавреата видавництво «Комора» заявило про перший в Україні переклад роману Краснагоркаї «Меланхолія опору» (1989). Ним займається досвідчений перекладач Олександр Вешелені. Ми запросили знану українську літературну критикиню Ганну Улюру розповісти читачам про цю книгу, її сюжет та автора. Особливо корисною здалася порада співрозмовниці тим, хто візьметься за роман… Краснагоркаї пише книгу так, ніби це вірші в прозі – важливі ритм, інтонація. Тому якщо в певний момент у вас з’явиться враження, що ви «випали з тексту», почніть читати вголос. Ви відчуєте музику цього твору і повернете собі сприйняття написаного слова. «Читати цей роман буде непросто, але задоволення в фіналі – гарантоване»,- резюмує Улюра.  

В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна» *Провідник «Пласту в Латвії» Володимир Іваницький розповів про дві важливі події в житті молодіжної української організації. По-перше, 4 жовтня відбулося відкриття пластової домівки. Вона знаходиться в Українському домі, розташованому в Ризі за адресою Strūgu iela 4. Це стало можливим завдяки спільним зусиллям, в тому числі – волонтерській роботі батьків пластунів. «Вони приходили, хтось частіше, хтось рідше, але всі долучилися своїми руками і своїми головами до того, щоб зробити ті приміщення гарними і придатними для занять», - поділився співрозмовник. *Тепер найближча важлива подія в житті українських скаутів у Латвії – відкриття «нового пластового року». Воно відбудеться в неділю, 12 жовтня, за традицією на острові Доле, біля «Музею Даугави». Запрошуються не тільки дійсні учасники, але й усі бажаючі – батьки з дітьми від 6 до 15 років. *Важливо знати історію «Пласту». Його назва є українським відповідником англійському «скаут», оскільки в Україні були знамениті козаки-розвідники – пластуни. Перші гуртки «Пласту» були створені у 1911 році. Потім різні влади забороняли його, побоюючись патріотичного виховання української молоді. Пласт зберігався в еміграції. Але вже у часи перебудови, наприкінці 1980-х, почалося його відродження і в Україні… Раніше вважалося, що в Латвії «Пласт» був започаткований у 2019 році. Але виявилося, що в 1990-і роки «Пластом у Латвії» займалася активістка Людмила Бублик. Вона проводила регулярні сходини, організовувала табори – до 1995-го року (коли виїхала до Польщі). *Щодо політичних новин. Україна і тією зброєю, що має, продовжує наносити дошкульні удари по інфраструктурі агресора, але наявність союзницької більш далекобійної зброї була би бажаною. Тому такий розголос мала заява Трампа – що він вже майже вирішив надати «Томагавки». Хороший вектор, який позитивно впливаю на всю Європу: обговорення не заборони зброї для України, а її надання. *Своєю чергою Європа повільно, але усвідомлює нові реалії. Постійний доповідач щодо України в Європарламенті Міхаель Ґалер попередив усіх європейців, що довготривала підтримка нашої держави принципово важливою: «Якщо Україна не витримає і не вдарить сильно по Росії, це ляже на наші плечі». * Під час дебатів у Європарламенті в Страсбурзі про реакцію на російську військову ескалацію голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн чітко заявила: «Настав час називати все своїми іменами. Це гібридна війна, і ми повинні ставитися до неї з усією серйозністю. Європа має відповісти». Йдеться про план «Готовність-2030», який передбачає покрокову карту підготовки Європи до будь-якого зовнішнього вторгнення, але – через 5 років. А до того часу надії ЄС – на спільну роботу з Трампом, США та Україною, ЗСУ. *Наостанок нагадуємо, що в Ризі триває фестиваль «Дні українського кіно». В суботу, 11 жовтня о 17.00 в кінотеатрі «K. Suns» на вулиці Елізабетес можна буде подивитися художній фільм видатного українського актора та режисера Івана Миколайчука «Така пізня, така тепла осінь» (1981). Там же о 19.00 покажуть фільм Дениса Тарасова про радянську каральну психіатрію «БожеВільні» (2023). В неділю, 12 жовтня, показ відбудеться в Українському домі в Латвії о 14:00 – документальний альманах, зібраний Іваном Тимшиним «Поразки Російської імперії» (2024). Запрошуйте на покази латвійських друзів – стрічки титровані латиською мовою.    

В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна» *Цього тижня в Ризі побувала з об’ємною програмою українська письменниця, Оксана Забужко. Останніми роками латиською мовою перекладені аж чотири її книги. В нашій розмові ми зачепили багато тем: література цих часів, вибори в Молдові і Чехії, війни XXI сторіччя. Але перше запитання – про найсвіжішу книгу Оксани Стефанівни – «Наша Європа», присвячену спільній долі, попри різність історичного досвіду, двох частин Європи – Східної та Західної. Авторка зазначила, що ця книга, перш за все, про майбутнє, яким вона його бачить «після нашої перемоги, після кінця загарбницьких імперій, який ми маємо пережити в найближчі десятиліття; ми – як цивілізація, як людство». *Розмова із Забужко відбулася, коли в Європі підбивали підсумки виборів у Молдові, що закінчилися перемогою проєвропейських сил. Але вже третього-четвертого жовтня – парламентські вибори в Чехії, на яких мають високі шанси перемогти популісти з неоднозначним ставленням до України, Росії та поточної російсько-української війни. Наша співрозмовниця визначила подібну ситуацію однозначно: «Це – війна. Це війни 21-го століття, ось ці самі гібридні, когнітивні, які завгодно…». Письменниця нагадала, що ще з 2014 року переконувала західних, європейських партнерів – дії сучасної Москви подібні до дій Берліна 1930-х. А у відповідь тільки чула, що треба розвивати «взаємовигідну співпрацю», вести переговори. І те, що зараз починаються якесь «пробудження і гуртування Європи на адекватні реакції, то прекрасно, але це треба було робити 10 років тому». *Попри історіософські роздуми та політологічні оцінки Забужко – перш за все творець, письменниця, поетеса. Тому наостанок – запитання, чи приходить в часи великої війни до неї поезія, чи вдається писати сюжетну прозу? Виявилося, що у 2021 році вона майже написала роман з автобіографічними елементами. Але 24 лютого все зупинило. З’явилося відчуття, що в нових умовах неможливо писати сюжетну прозу. Залишається публіцистика, нонфікшн. Проте зараз письменницю гріє думка, що вона все ж повернеться до рукопису і закінчить той роман. *Щодо поточних новин – продовжуються воєнні дії, ситуація на лінії фронту стабілізувалася. Українські удари по російським НПЗ вивели з ладу близько 40% потужностей нафтопереробки РФ. *За океаном стався безпрецедентний збір американського генералітету, на якому виступав і Дональд Трамп. Серед іншого було мовлено й кілька слів про російсько-українську війну. Про те що Вашингтон воліє діяти з позиції сили. Сформульовано дещо туманно, тому треба більше слідкувати за діями. Риторика Білого дому щодо Кремля стала більш жорстокою, США даватимуть Україні розвіддані для ударів по енергетичній інфраструктурі Росії. Крім того, Штати розглядають можливість передачі Україні ракет Tomahawk і Barracuda, що дозволить уражати цілі в глибокому тилу Росії. Але тут ще чекаємо на рішення. *Цього тижня в Європі проходило два вагомих заходи. В четвер – 7-й Саміт Європейської політичної спільноти, на якому президент Володимир Зеленський мав можливість оновити прямі контакти з усіма європейськими лідерами. До того, в понеділок-вівторок, у Польщі проходив Варшавський безпековий форум. Найбільшу увагу там викликав розвиток ідеї «Стіни дронів» вздовж східних кордонів НАТО, в тому числі в Балтії. Ця новація, «Стіна дронів», стала б надзвичайно важливою для України. Завдяки їй ми підключилися б до ешелонованої системи ППО НАТО. Причому Україна мала б грати провідну роль в консультуванні та організації такої оборони. Своєю чергою, це дозволило би посилити й українську систему захисту. *Кілька слів про громадське життя української діаспори в Латвії. В суботу, 4 жовтня, в Українському домі в Латвії о 17:00 розпочнеться тематичний вечір присвячений річниці створення УПА (посеред цього тижня, 1 жовтня, світове українство відсвяткувало День захисників і захисниць України). В програмі –лекція про діяльність Повстанської армії, дискусія, виступ церковного хору. *Там же, в Українському домі, 4 жовтня, але вже з 18:00 почнеться урочисте відкриття першої Пластової домівки у Латвії. Гостей чекає зустріч-презентація Пласту для дітей семи – шістнадцяти років та їхніх батьків. *Увага! Через тиждень, наступної п’ятниці, розпочнеться триденний фестиваль «Дні українського кіно в Ризі». В перший день, 10 жовтня, будуть показані два фільми. Документальний «Ми були рекрутами» (2024) Любомира Левицького – про бійців 3-ї окремої штурмової бригади. А також «Чому я живий» (2021) Віллена Новака – історія кохання часів Другої світової війни в окупованому Маріуполі. Слідкуйте за подальшою програмою фестивалю.  

В програмі «Ми з України»: інтерв’ю з засновником неурядової організації «Eiropa: būt kopā!» Олексієм Заричанським про проведення конкурсу есе українських школярів «Paldies, Tev Latvija!» . Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  Олексій Заричанський - журналіст з Одеси, який згодом став засновником неурядової організації «Eiropa:būt kopā!», що реалізує культурно-освітні ініціативи для українців за межами України.  Однією з головних частин цього напрямку стало проведення конкурсу есе «Paldies, Tev Latvija!» («Дякуємо тобі, Латвіє!») для українських школярів, які живуть у Латвії. Мотивація проста, але сильна: подякувати латвійському суспільству за теплий прийом і водночас дати дітям можливість розповісти про власний досвід адаптації та інтеграції. Проєкт, у рамках якого організований конкурс для школярів, має назву «Спільний горизонт». Він реалізується за підтримки Фонду інтеграції суспільства і дозволяє залучати дітей до творчих завдань і водночас поєднувати культурні ініціативи з практичною підтримкою інтеграції. За словами Олексія Заричанського, для дітей найбільш складним є пройти шлях інтеграції, адже вони часто стикаються з новими обставинами, мовними бар’єрами та адаптаційними викликами. Конкурс есе став не лише творчим завданням, а й платформою для того, щоб почути голос молодшого покоління. Взяти участь у конкурсі запрошуються діти українських переселенців, які проживають зараз у Латвії.   Як формується та оцінюється конкурс У розробці положення та механізму конкурсу взяли участь педагоги українських освітніх центрів у Ризі «Воля»  та «Перлина». Вони допомогли сформувати критерії оцінювання, завдання та, головне, мотивацію для учасників. «Ми зрозуміли, що ми нічого не розуміємо у педагогічній діяльності, як це правильно робити. І без їхньої допомоги ми б це положення не зробили», — підкреслює Заричанський. Партнерство з педагогами стало не формальністю, а запорукою того, щоб діти не просто виконували завдання, а прагнули висловити свої думки та досвід.   Чому есе  це не просто  шкільне завдання За словами ініціатора, есе дозволяє дітям виразити думки, відчути себе частиною ширшого культурного та соціального контексту. Це не лише про навчання чи мовні вправи; це про розкриття особистості, розуміння того, як українці адаптуються у Латвії, як вони зберігають дружні зв’язки з українською культурою та як інтегрують свої зусилля у латвійське суспільство. Умови подачі передбачають паперовий формат з можливістю відправити фото твору, що полегшує участь учасників з різних шкіл і з різними технічними можливостями. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="413979" layoutid="0" layout="" static=""}   Хто оцінює  - як зберігається об’єктивність У журі конкурсу - українці, які проживають у Латвії та мають високий рівень знання латиської мови.  Також до складу  журі входять викладачі латиської мови та професіонали з педагогічної галузі, які забезпечують прозорість і об’єктивність оцінювання. Паралельно з цим, організатори дбають про анонімність творів: роботи засекречені, журі оцінює їх за заздалегідь визначеними критеріями, щоб уникати будь-якого впливу з боку авторства чи школи.   Зміст та теми конкурсу Тематика есе охоплює досвід життя українців у Латвії та їхній вклад у місцеву спільноту. У старших та молодших групах педагоги пропонують різні напрямки, що дозволяють дітям з різних культурних та освітніх середовищ знайти те, що їм найбільше близьке до власного досвіду.     Дати, локації та аудиторія Подача творів триває до 30 жовтня. Роботи подаються з різних міст Латвії. У рамках проєкту також передбачено залучення різних шкіл та українських організацій для поширення інформації та залучення школярів до участі.   Нагороди, події фіналу та онлайн-активність Фінал конкурсу запланований на 25 листопада в Українському домі в Ризі  з урочистою церемонією і невеликим концертом. Важливо, що роботи учасників можуть бути представлені в цифровому форматі та публічно розповсюджені через соціальні мережі, щоб якомога більша аудиторія могла познайомитися з голосами української молоді. Водночас організатори обіцяють продовжувати інтеграцію та підтримку тих, хто бере участь у конкурсі, з огляду на потреби громади та фінансові можливості проекту. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="413980" layoutid="0" layout="" static=""}   Чому це важливо для Латвії і України Проєкт дозволяє не лише підтримати українців під час адаптації, але й посилити міжкультурний діалог між українцями та латвійцями. Це створює платформи для обміну досвідом, розвитку мовних та соціальних навичок, а також формує позитивний образ українців у європейському просторі. Подяка та відкриті розповіді дітей допомагають будувати міст між двома народами. Положення Конкурсу: https://drive.google.com/.../1v0oopPIOxcY0U0kad.../view... У разі виникнення питань, пишіть на електронну пошту [email protected], на WhatsApp +37127024322.   Діяльність «Eiropa:būt kopā» Серед напрямків роботи «Eiropa:būt kopā» - виставки, лекції та серії подій, які зближують українців, латвійців та іншу європейську спільноту. Вражаючий приклад  -  виставка «Мости культури» в Музеї Ризького Гето та Голокосту в Латвії, де відвідувачі розглядали паралелі між минулим та сучасністю, обговорювали спільні історичні травми та обмінювалися досвідом. Організація також проводить семінари з працевлаштування та психоемоційної підтримки, зміцнюючи довіру між громадами та владою.   Як війна змінила сприйняття українців в Європі Олексій Заричанський говорить, що війна змінила образ українців у Європі: від характерних наративів: «одесити», «западенці», «східняки» до розуміння, що українці - це одна спільна нація,  частина європейської спільноти. Він наголошує: «Україна - це Європа, українці повинні бути з Європою, бо вони  європейці за духом». Такі цінності є в основі «Спільного горизонту» - відкритий діалог між українцями та латвійцями, взаємна повага та підтримка.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Головна подія останніх днів – тиждень високого рівня на Генасамблеї ООН. Попри заслужену критику Генасамблея залишається зручним майданчиком для щільної політико-дипломатичної роботи, спресованої в один тиждень. Окрім виступів з високої трибуни, Україна провела такі масштабні заходи, як 5-й саміт Кримської платформи, конференція з участю Першої леді про поєднання міжнародних зусиль задля повернення українських дітей, вкрадених агресором. *Важливою стала зустріч Дональда Трампа з Володимиром Зеленським. Після неї Трамп підтримав думку, що реакцією на порушення літаками РФ повітряного простору країн НАТО має бути збиття. Також він хвалив ЗСУ та вперше різко сказав про військову потугу Росії, як «паперового тигра». І додав що з огляду на ситуацію, в якій перебуває РФ, Україна здатна повернути всі території, захоплені агресором. Загалом, оонівський тиждень проходить успішно для нас. *Втім по багатьох напрямках ситуація є тривожною. У ФРН зростає популярність проросійської «Альтернативи для Німеччини». У Франції мають шанси прийти до влади сили, не налаштовані на допомогу Україні. На парламентських виборах у Молдові, що відбудуться в неділю, Кремль також плекає надії на перемогу своїх підопічних… Варто звернути увагу і на статтю в «Дзеркалі тижня» посла України в Лондоні Валерія Залужного. Він описує ризиковані тенденції на лінії фронту, які полягають у безжальному задіянні живої сили агресором в поєднання з усе більш масованим використанням ударних БПЛА. Це потребує негайної технологічної інноваційної відповіді з боку України. Час і можливості для цього є. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} *Наступного тижня до Риги приїде письменниця, публіцистка Оксана Забужко. Її книги перекладені, більше ніж 20 мовами світу, в тому числі латиською. В Ризі в Забужко буде три заходи. Для української авдиторії найбільш цікава – зустріч із читачами в «Українському домі в Латвії» (Strūgu iela, 4). Вона почнеться в середу, 1 жовтня, о 18:00. Авторка розповість про свої книги, в тому числі нещодавно перекладені латиською мовою – їх 4. Дві з них видані просто цього року – «Музей покинутих секретів» та «Польові дослідження з українського сексу», обидві – у перекладі Мари Полякової. Забужко також сама прочитає свої поезії. *В середині вересня відбулося нагородження переможців Української національної кінопремії «Золота дзиґа». Воно буде показане на TV за два тижні, 11 жовтня в ефірі телеканалу «Твоє кіно. Relax». *Найбільш зворушливими моментами церемонії стали нагороди, отримані посмертно. Монтажеру Віктору Ониську присудили «Дзиґу» за витончений монтаж документального фільму «Фрагменти льоду». На фронті молодшого лейтенанта Ониська відразу поставили командувати взводом, згодом – ротою. Позивний – Тарантіно. Восени 2021 року Віктор був на зйомках «Редакції» в херсонських степах, а рік по тому – «редагував» лінію фронту, звільняючи ті ж степи від окупації. Український Тарантіно загинув 30 грудня 22 року під Соледаром. *Актор Василь Кухарський грав у тому ж фільмі «Редакція». Йому присудили «Дзиґу» за роль другого плану – Бджоляра. Це був актор із сильною харизмою та міцною статурою. Але в кліпі до пісні «Тримай» групи «Океан Ельзи» він став також і уособленням чоловічої ніжності… Кухарського важко поранили у вересні 23 року. Лікування не допомогло, він помер у київській лікарні. З ним попрощалися 10 грудня у рідному Театрі на Подолі… Світла пам’ять йому та всім загиблим за Батьківщину.

В програмі «Ми з України»: інтерв’ю з засновником молодіжного соціально-культурного центру «Gaisma» Іварсом Мещансом. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  У Латвії зростає нова хвиля культурної взаємодії: українська та латиська культури знаходять спільну мову не лише в змісті, а й у людях, які обирають шлях інтеграції. Гість програми «Ми з України» Іварс Мещанс розповідає про своє подвійне коріння, шлях до латиської культури та роль молодіжного центру GAISMA у з’єднанні двох світів. Іварс Мещанс – засновник молодіжного соціально-культурного центру Gaisma, студент медичного факультету Ризького університету. Мати Іварса - латишка, тато - українець, тож його життя стало містком між двома культурами. Він розповідає, як латиське середовище вплинуло на його формування та як бачить інтеграцію українців та латишів у Латвії. Ким я себе саме відчуваю в Латвії більше латишем чи українцем? Відчуття подвійності - воно тут, і зараз важко сказати, де саме я відчуваю себе сильніше, бо обидва світи присутні одночасно». За його словами, він з дитинства виростав із двома культурними кодами. «Дійсно, зараз  багато часу я провожу в латвійському суспільстві, але живу також у в українському середовищі», - додає Іварс, підкреслюючи, що в Латвії у нього  фактично існують два відчуття, які потрібно об’єднати. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="413300" layoutid="0" layout="" static=""} Розповідь Іварса охоплює сімейні корені: «мама - латишка, але більшу частину життя провела в Україні, здобула вищу освіту також в Україні». Він розповідає про своє дитинство в Запоріжжі та переїзд до Києва, де з’явилася можливість контактувати з латвійською діаспорою. Іварс згадує свій перший візит до Латвії у 2018 році на Свято пісні і танцю. «Колектив «Каштани» - це група друзів, яка зібралася в Києві і в 2018 році вирушила до Латвії, щоб там виступити». Цей досвід, за його словами, став початком любові до латвійської культури та міцним фундаментом для майбутньої інтеграції. Також Іварс розповідає про вплив подій 2022 року на його життя: «Другий приїзд до Латвії був пов’язаний із набагато серйознішими обставинами, але з’явилися нові можливості для взаємодії через музейні та культурні ініціативи». Він згадує зустрічі у музеї К. Барона, де його зацікавила латвійська мова й культура, а також можливість волонтерства та організована діяльність для занурення в локальну культурну сцену. Першим кроком до оволодіння латиської мови була потреба спілкуватися з місцевими та інтегруватися. «Я опанував  латиську мову тут, в Латвії», Іварс акцентує увагу на ролі культури як основи інтеграції: «Латвія - це країна культури, і саме через культуру можна інтегрувати людей». Він називає одну з головних цілей для себе та своїх однодумців - створення молодіжного соціально-культурного  центру GAISMA, що зосереджується на українсько-латиських взаємодіях. «У наших заходах ми намагаємось об’єднати українців та латишів через культуру», — підсумовує він. Іварс підкреслює, що інтеграція між культурами - це не просто злиття двох мов, а спроба створити спільноту, де кожна культура звучить голосніше, ніж окремо. «Латвія - це країна культури, де важливе місце займають народні традиції, музейні та освітні ініціативи. Саме це дозволяє українцям і латишам будувати спільний простір», - резюмує він, називаючи музейне середовище ключовими майданчиками для подальших контактів та взаємопроникнення.   У  центрі GAISMA народжується новий формат культурної взаємодії: українське та латиське середовище не лише обмінюються культурними практиками, а й творять спільні ініціативи. Іварс Мещанс розкриває, як музейні та освітні проєкти переосмислюють інтеграцію та взаєморозуміння між двома культурами. За словами Іварса, завдання молодіжного центру GAISMA - пропонувати не лише культурні події, а й майданчик для інтеграції. Він пояснює, що українці, які прибувають до Латвії, часто мають потребу дізнатись про місцеву культуру через знайомство з її різними формами - від свят та традицій до сучасного мистецтва. Українська культура має багато спільного з латиською, але водночас відрізняється своїм ритмом та підходами до традицій. Наприклад, календар народних свят - це такий місток, який допомагає людям з України, які приїхали сюди, відчути себе ближчими до Латвії. Вони можуть відвідувати ярмарки, фестивалі - це не просто події, а способи знайти спільні точки дотику». Іварс  згадує про роль української  мови та освіти: «Українська культура - це моя мова і моє дитинство. В Латвії ми намагаємося доводити, що українці можуть розповідати про свою культуру латвійцям так само зрозуміло та цікаво, як і латиську». Про діяльність GAISMA він говорить детальніше: «Ми маємо такі основні напрямки: культура Латвії, інтеграція через культуру, медицина як освітня складова, та проєкти, які з’єднують людей через знання та спілкування. Один із ключових проєктів — «MOZOKCIŅA» (мозок битва): інтерактивна гра з елементами вікторини, що поєднує історію Європи з локаціями Латвії та України, але з акцентом на командну роботу та ерудованість учасників. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="413298" layoutid="0" layout="" static=""} «Напрямок медицини - це не просто медичні знання; це розповіді про здоров’я й освіту людей, щоб вони могли краще піклуватися собою та іншими», - додає Іварс. Він пояснює, що головна ідея - дати людям інструменти розуміти медичні аспекти через доступний та інтерактивний формат, використовуючи знання студентів-активістів з медичного факультету Ризького університету і.. Страдиня. Динаміка цього проєкту з кожним тижнем стає все більш живою: «Часто люди різні, але часто приходять ті, хто вже знає про наш проект; але кожен має свої обставини - хтось не встигає, хтось приводить друзів. Ми пояснюємо ідею з самого початку кожного разу». Ця постійна адаптація дає змогу залучати нових учасників та підтримувати лояльність старих. За його словами, він розраховує продовжувати  проект і надалі: «100% я продовжуватиму, бо результати гарні: базові учасники вже знають багато через попередні проєкти, але кожного разу можемо дати щось нове». Формат гри MOZOKCIŅA дозволяє поглиблювати проєкт та залучати молодь Наша ідея — зробити щось більш інтерактивне, щоб заохотити молодь. Гра - не просто розвага, а спосіб зібрати людей з різними інтересами та відкрити для них нові знання Мова гри - українська та латиська, іноді англійська - робить події доступними для різних аудиторій. Для Іварса головна мета - показати, що Латвія може бути країною культури, де різні традиції та мови знаходять спільний голос. Іварс зізнається, що його підхід до вивчення мови та інтеграції ґрунтується на особистому досвіді і бажанні ділитися знаннями: «Я така людина, якщо щось дізнався - хочу одразу комусь розповісти, поділитися. І це лежить в основі нашої організації: я знаю, як цікаво розповісти про це, як пояснити мову латвійську».   Практичні поради  Іварса Мещанса для вивчення латиської Перша порада: занурюйтеся в мовне середовище - відвідуйте кав’ярні в Ризі та починайте замовляти латиською. Це дозволяє одразу використати нові слова в реальному контексті. Друга порада: запам’ятовуйте слово в контексті — шукайте коріння, приставки та споріднені слова. Якщо ви дізналися одне слово, ви швидко зрозумієте пов’язані з ним терміни та дієслова. Третя порада: приходьте в музей К.Барона або долучайтеся до подій GAISMA - так ви знайдете однодумців, а також реальні теми для спілкування та практики. За його словами, мова - це не лише засіб комунікації, але і система, яка допомагає людям відчувати себе частиною спільноти. Він радить не боятися після першого ознайомлення - почати практикувати, а потім рухатися далі. Коротке побажання радіослухачам: «Життя триває тут і зараз, у цю секунду, і кожен може зробити його краще через спілкування, дружбу та інтерес до культури. Познайомтеся з латвійським суспільством, знайдіть того, з ким можна обмінюватися ідеями. І найголовніше - зберігайте цікавість, адже саме це допомагає опановувати мову та культуру швидше», - радить Іварс Мещанс.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна» *В Ризі три тижні проходили матчі Чемпіонату Європи з баскетболу, Євробаскету-2025. Причому не тільки ігри групової стадії, а всі вирішальні матчі плей-оф, аж до фіналу. Враженнями від цього турніру поділилася українська спортивна журналістка Анна Полегенько.  {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="413295" layoutid="0" layout="" static=""} Попри молодість, вона має великий досвід – цей Євробаскет для неї вже шостим. До того ж Полегенько працювала в оргкомітеті Євробаскету-2015, який мав проходити в Україні, але був перенесений через початок гібридної агресії Росії. Журналістка розповіла також про збірну України з баскетболу, яка зараз бореться за місце Чемпіонаті світу-2027, та про наших суперників: Іспанію, Грузію, Данію. Домашні матчі збірної України проходитимуть на ризькій арені, найближчий 30 листопада – з Данією. *Днями в Латвії Україні була передана чергова партія БТР «Patria» 6х6 латвійського виробництва. Важливо також, що запрацювала міжнародна програма PURL (розшифровується, як «Перелік пріоритетних потреб України»), були виділені перші пакети військової допомоги в її межах. І все це – на тлі реакції Європи на російську дронова атака на Польщу: навчання, закупівля зброї, перекидання підрозділів НАТО. *У середу до Києва прибула президентка Європарламенту Роберта Мецола. Вона мала низку важливих зустрічей. І під час виступу у Верховній Раді заявила про відкриття постійного представництва Європарламенту в Києві, що допоможе щоденно працювати для просування України до ЄС. *17 вересня в Ризі відбулася презентація антології, яка підбила підсумки трирічної діяльності Форуму вільних націй Постросії. Книга, яку редагував відомий американський політолог польського походження Януш Бугайський, має назву «Free Nations, New States: The End Stage of Russian Colonialism / Вільні нації, нові країни: Кінцева стадія Російського колоніалізму». В ній зібрано понад 150 текстів із заходів Форуму. *Цими вихідними відбулася церемонія нагородження переможців IX Національної кінопремії «Золота Дзиґа». Найбільше нагород, 6, отримала стрічка Тараса Томенка «Будинок “Слово”. Нескінчений роман». Це історична картина про будинок, зведений, якщо дивитися зверху, у формі літери «С». Його побудували для письменників у Харкові, столиці Української РСР. Але симпатичне житло стало пасткою, в якій сталінським чекістам було простіше споглядати за нашими творцями… Найбільше з церемонії запам’яталися зворушливі моменти – кілька нагород отримані посмертно. Актор Василь Кухарський та монтажер Віктор Онисько загинули на фронті. *12-го вересня світове українство відсвяткувало 150-ліття українського хорового диригента, композитора, етнографа Олександра Кошиця. А за два дні, 21 вересня, буде 81 річниця його смерті. Кошиць – це титан українського хорового співу. Йому аплодував весь світ. Його робота з Українською республіканською капелою була революційною для свого часу. Долучаймося до спадку творця спадку, як у текстовому варіанті, так і звуковому – адже зберіглися аудіозаписи.  

В програмі «Ми з України»: Український стендап-комік Дмитро Тетерушенко розповідає про життя у Латвії, про те, як змінюється творчий підхід під впливом подій в Україні, як гумор допомагає людям під час війни. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудрінa» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень. У Латвії, де українська діаспора творить нові зв’язки та нові історії, з’являється ім’я, яке звучить як міст між двома світами: Дмитро Тетерущенко, український стендап-комік, який переїжджає  з однієї країни в іншу, з однієї мови в іншу, з одного ритму життя в інший. Його шлях  це не лише кар’єра на сцені, а цілий спектр зустрічей та ініціатив: від імпровізаційних занять для дітей в українському домі до того, як адаптуватися, коли все навколо змінюється. Це історія про те, як мистецтво допомагає вистояти, коли навколо все змінюється.   Переїзд та адаптація Дмитро розповідає про переїзд з України до Латвії разом із сім’єю. За його словами, адаптація триває і досі: « Це доля емігранта: починаючи з буденних простих справ і з проблем, з якими ти зустрічаєшся кожного дня, ці уроки продовжуються навіть сьогодні, не дивлячись, що я там майже рік уже в Ризі. Інша країна, інший менталітет, інші закони, інші люди навколо, чужі люди». Він підкреслює, що переїзд - це не тимчасова історія, а глобальний досвід.   Гумор, як інструмент виживання Про роль гумору Дмитро говорить із щирістю: « Чесно кажучи, з дитинства в мене є потреба в гуморі, яка щось заповнює всередині. Мені сьогодні 30 років і я не планую з гумором зав’язувати, а навпаки - адаптувати його в своє життя. За його словами, гумор для нього - не тільки розвага, він хоче, щоб це стало його професією: «щоб творчість почала акумулюватися в кошти, щоб ці кошти забезпечували мене, мою сім’ю, щоб можна було виділяти щось на донати українській армії.» Він також наголошує на важливості для українців підтримувати своє: «Ходіть на все українське, де б ви не були, там в Україні, в інших містах Європи або навіть на інших континентах, якщо бачите щось українське, перший раз прийдіть заради підтримки.»   Виступи в Латвії та цілі Дмитро зараз виступає в Ризі та планує розширюватися по Латвії, створюючи гумористичний клуб. «.Я виступаю поки в Ризі. Ми з дружиною створили такий проект, де організовуємо гумористичні заходи, як українською, так і російською мовою, бо хочемо також, щоб і місцеві люди побачили, що українці проактивні, вони можуть щось створювати і вони можуть створювати щось якісне і на це варто ходити.» Він додає, що під час україномовних форматів не забувають про донати: «коли ми збираємося українцями на україномовні формати, не забуваємо про донати». {module widgetid="4" id="media" action="galleryitem" galleryid="1499" layoutid="49" layout="singlegallery" static=""}   Латвійська аудиторія та культурні відмінності Коли мова заходить про сприйняття гумору місцевими, Дмитро відповідає: «Необхідно знати місцеві теми та чутливість.» Він зізнається, що деякі стереотипи існують, але їх не завжди підтверджують: «Латвійці можуть сміятися над собою» Стендап під час війни: межі тем та відповідальність. Говорячи про можливість обговорювати гострі теми, Дмитро зазначив: «Я вважаю, що жартувати можна про все абсолютно, але з однією поправкою: якщо у тебе досвід того, над чим жартуєш. Ось у мене в дитинстві були проблеми і я пережив цей досвід, тому можу жартувати над тим, що мій батько в дитинстві пив.» За його словами, такий досвід дозволяє уникати травмування аудиторії, але зберігати чутливість до контексту: «людина має розуміти, що найгірший досвід може травмувати інших; тому найкраще обирати теми з урахуванням контексту та слухачів» За його словами, гумор у час війни може бути терапією для багатьох, але відповідальність лишається на плечах кожного коміка: «аудиторія має відчувати правду, але не відчувати травми» Дмитро пояснює, чи війна змінила його техніку написання матеріалу: «Напевно, що ні. У моєму гуморі війна, як мені здається, нічого не змінила; . Але мінилося інше - оточення, країна. Я пишу про те, що мене оточує, про події, які навколо мене відбуваються.» Він додає, що головне - відшукати теми, які резонують із життям глядачів, але не знецінювати чужий біль: «війна змінює мене як людину, але гумор повинен залишатися мостиком, який допомагає людям зберегти гідність»   Гумор як терапія та навчання для дітей Особливе місце зайняла роль гумору як інструменту терапії та соціалізації дітей у Латвії. Дмитро розповів про Український дім у Латвії та свою роботу з дітьми: «Я проводжу гумористично-імпровізаційні курси для дітей... Там дві групи: малеча і підлітки. Ми працюємо з психологом Наталією, щоб процес був безпечним з професійного боку». За його словами, гра стає формою навчання і соціалізації: «гра допомагає відволіктися, соціалізуватися та зменшити страх перед новим середовищем.» Зміни, які приносить війна, торкнулися не лише географії: вони змінюють стиль мислення, підхід до творчості та відповідальність перед глядачами. Гумор у виконанні Дмитра — це спосіб знайти баланс між сміхом і серйозністю, між домом та чужиною. Він вірить, що діти, які зараз займаються імпровізацією, зростуть у більш впевнених та креативних дорослих, які зможуть з легкістю обходитись у різних культурних контекстах. І хоча шлях адаптації триває, його історія підтверджує: сміх має силу з’єднувати людей, навіть коли вони розділені кордонами та відстанями.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна» *Точиться війна, йдуть масштабні бойові дії. Продовжуються жорстокі обстріли, такі, як в Яровій на Донеччині, де ворог вбив 25 людей, що стояли в черзі за пенсією… Втім і на такому тлі варто поговорити про російську дронову атаку на Польщу. Вона вдарило і по Україні, загалом це знаменує новий етап війни. Як сказав польський прем’єр Дональд Туск: «Це війна, конфронтація, яку Росія оголосила всьому вільному світу». Польща активувала 4 статтю НАТО про консультації між країнами-членами через загрози її цілісності, безпеці та незалежності. *Дроновим актом агресії РФ вирішила щонайменше п’ять завдань. 1. Тестування реакції НАТО. 2. Сіяння страху в Європі, що має привести до влади проросійські партії. 3. Акцент на посилення "обороноздатності Європи", причому в протиріччі з допомогою Україні.4. Посилення антимігрантських-антиукраїнських настроїв. 5. В підсумку – підготовка до подальших агресивних кроків. *Воєнна ескалація наростає, ситуація стає ще більш загрозливою. Але не варто впадати в надмірний алармізм. Росія тестує НАТО, але й НАТО тестує саме себе, залишаючи Україну в центрі уваги. Діє «Рамштайн», створюються нові формати. Якраз в ті ж дні у Лондоні проходила зустріч глав міноборони європейської «Групи 5» (країни, які мають найбільший оборонний комплекс). Британський міністр оборони Джон Гілі там так описав наслідки атаки дронів на країну НАТО: «Ваша агресія лише зміцнює нашу рішучість стати пліч опліч з Україною. Ваша агресія нагадує нам, що для безпеки Європи потрібна сильна Україна і що безпека Європи починається в Україні». *12-16 вересня триватимуть стратегічні російсько-білоруські навчання «Захід-2025». Україна уважно слідкує за ними. Стривожені та приймають особливі заходи безпеки і країни північно-східного флангу НАТО. Ми запросили прокоментувати ситуацію кандидата політичних наук Ганну Палій. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="412514" layoutid="0" layout="" static=""} Вона – провідний науковий співробітник Національного інституту стратегічних досліджень, крім того, вже майже три роки працює запрошеним дослідником Латвійського університету. Ми почали розмову до атаки на Польщу. А після того як вона сталася – продовжили. Пані Палій системно описала безпекову ситуацію в Балтійському регіоні, Європі на тлі сьогоднішніх подій. * Наприкінці тижня у Латвії збіглися кілька важливих візитів, які по-різному продовжують попередню тему. По-перше, це прибуття до Риги головнокомандувача об’єднаних збройних сил НАТО в Європі Алексуса Гринкевича. В нього заплановані зустрічі з латвійськими високопосадовцями, починаючи з президента країни Едгарса Рінкевичса. (А за два тижні, 26-27 вересня, в Ризі відбудеться конференція Військового комітету НАТО). *12-13 вересня в Ризі перебуватиме з офіційним візитом – на запрошення президента Латвії – Вселенський патріарх Константинопольський Варфоломій. В суботу він візьме участь в ранковому екуменічному богослужінні в Домському соборі. Візит Варфоломія до Риги виглядає обнадійливою новиною. З’являється надія на те, що і в Латвії постане православна церква Константинопольського патріархату.

В програмі «Ми з України»: ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  Цього тижня світ культури й політики переплівся: українські документальні фільми «2000 метрів до Андріївки» та «DIVIA» гучно заявили про себе на міжнародній арені, тоді як політичні події - від саміту ШОС у Пекіні до зустрічі «коаліції охочих» у Парижі - окреслили нові контури глобального протистояння. Водночас Україна продовжує тримати оборону, втрачаючи своїх героїв, але зміцнюючи союзників і віру в перемогу. Також до вашої уваги інтерв’ю  з  Тетяною Чирковою  -  членкинею Товариства «Tavi draugi», яка надає  інформаційну підтримку та допомогу українським переселенцям в Латвії.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна» *Напередодні Український Оскарівський комітет обрав документальний фільм «2000 метрів до Андріївки» оскароносця 2024 року Мстислава Чернова для представлення на Оскара-2026 в категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм». Крім того ця картина номінуватиметься і як краща документальна стрічка. Вона розповідає про звільнення села Андріївки під Бахмутом. «2000 метрів» – це відстань, яку воїни 3-ї окремої штурмової бригади ЗСУ мають пройти в укріпленому лісі, щоб звільнити село Андріївка під Бахмутом. Ціною численних втрат бійці відвойовують кожен метр української землі. Режисер Чернов і фотограф Associated Press Олексій Бабенко проходять цей шлях разом з бійцями. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="411712" layoutid="0" layout="" static=""} Своїми роздумами про фільм з нами поділився Геннадій Кофман, досвідчений український режисер, продюсер, один із засновників Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA. На його думку «цей фільм став абсолютним проривом в історії світової документалістики». Кофман також нагадав, що на кращих представників покоління 30-40-річних українців припав головний тягар війни. «Їм судилося тримати Україну, виборювати її волю. І саме це покоління формує сучасне європейське кіно. Не тільки українське, а саме європейське кіно», - вважає один із засновників Docudays UA. *Цього тижня в Ризі проходить Форум документального кіно Baltic Sea Docs. Він відкрився у вівторок іншим потужним українським фільмом – «DIVIA» режисера Дмитра Грешка. Це про те, як війна калічить землю, природу, перетворюючи донедавна ідилічні пейзажі в попелясті ліси, розбомблені поля з іржавими скелетами бронетехніки. Та попри все природа бере своє: навесні з випаленої землі крізь іржу проростає нова зелень. А головна загроза тепер – не хижаки, а простір, замінований хижим агресором. У суботу буде ще один сеанс фільму Дмитра Гришка «DIVIA» – о 19.00 у кінотеатрі Splendid Palace. *Політична вісь цього тижня була між двома столицями – Пекіном і Парижем. У Пекіні проходив саміт ШОС і помпезний парад, що в сумі мало засвідчувало провідну роль китайського лідера Сі Цзіньпіна у союзі автократій, диктатур. Путін, попри те, що аляськінський саміт підвищив його рейтинг, все одно виглядав тут завідомо меншим партнером. Цікаву репліку з цього приводу дав екс-голова МЗС України Володимир Огризко: «Не треба боятися говорити правду: Китай є центральним ланцюгом в такій коаліції зла. Сі зібрав цю показуху для того, щоб сказати демократичному світу: ось я великий, навколо мене мої васали, ось з ким вам – і Америці, і Європі – потрібно буде рахуватися». {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="409451" layoutid="0" layout="" static=""} *Своєрідною відповіддю цьому став саміт «коаліції охочих» у Парижі. Він, зі свого боку, гуртується навколо допомоги Україні. Після спілкування з Емманюелем Макроном Володимир Зеленський заявив, що вірить у «коаліцію охочих» і в те, що вона зможе напрацювати надійні гарантії безпеки для України, головною з яких є сильна українська армія. *Перед тим, у середу Президент України завітав у Копенгаген, де взяв участь у засіданні очільників Північно-Балтійської вісімки (Латвію на ньому представляла прем'єр-міністерка Евіка Сіліня). Країни NB8 є чи не самими принциповими у підтримці України. Крім того, вони й самі мають спільний кордон із Росією та Білоруссю у більше ніж 2000 кілометрів. Відтак на зустрічі скоординували позиції щодо оборони та майбутніх гарантій безпеки України. Також розглядали конкретні плани співробітництва у сфері ВПК. *Країна агресор продовжує чинити терор проти Україну, як масовий, ракетно-дроновий, так і персональний. У Львові було підступно вбито екс-спікера Верховної Ради України, депутата Андрія Парубія. На цьому тлі пригадуються вбивства Ірини Фаріон, Дем'яна Ганула, замах на Сергія Стерненка. Це все діячі зі Львова та Одеси з яскраво вираженою патріотичною лінією. Відразу після здійснення злочину ворог починає інформаційні атаки, аби внести розкол, поляризувати українське суспільство. Тому варто уважно і з холодною головою ставитись до обговорення таких подій. Не можна піддаватися на надемоційні провокативні хвилі, які розганяє наш ворог… 2 вересня Андрія Парубія поховали на Личаківському цвинтарі Львова. Світла пам’ять.   Інформаційна передова Тетяни Чиркової В Латвії працюють благодійні та громадські організації, які намагаються максимально підтримати тих, хто змушений починати нове життя далеко від рідної домівки. Одна з таких  організацій – товариство «Tavi draugi».   {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="408239" layoutid="0" layout="" static=""} Тетяна Чиркова  вже понад трьох років координує волонтерські ініціативи в цієї організації. «Tavi draugi»   допомагає  українським переселенцям з пошуком житла, продуктами, гігієнічними засобами, а також надає інформаційну підтримку щодо оформлення документів, пошуку роботи і соціальних послуг.

 В програмі «Ми з України»: ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень. В інтерв’ю з головою громадського об’єднання «Батьки SOS» Альоною Парфьоновою мова йтиме про зміни в системі освіти, що торкаються навчання українських дітей за кордоном. Наразі керівник освітнього центру «VOLIA.LV» Людмила Вокало розповість про готовність освітнього закладу, де навчають  діти українських переселенців, до 1 вересня. Також до вашої уваги інтерв’ю з українською активісткою Марією Непоп про важливість міжнародної солідарності та роль української громади в боротьбі проти російської агресії.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Скоро 1 вересня – не тільки початок нового навчального року, але й старт нового політичного сезону. Втім він є прямим продовженням попереднього: тісна зв’язка війни та дипломатії. У п’ятницю в Нью-Йорку українська делегація зустрічається з командою президента США на чолі зі Стівом Віткоффом. І це продовження все тієї ж гри. Росіяни затягують час, аби продовжувати війну та не підпадати під санкції. Трамп бачить, що в нього немає важелів впливу для швидкого результату, і також, наскільки можливо, тягне час. Україна ж разом з партнерами веде обережну лінію, аби не відштовхнути Трампа і привести його до ситуації, коли йому буде політично невигідно далі бавитись із Путіним та доведеться приймати якісь інші кроки. *Україна останнім часом заявила про свою власну далекобійну зброю «Довгий Нептун» до (до 1000 км) та «Фламінго» (до 3 тис. км). На черзі – доведення її до стадії масового виробництва. Хороший приклад – термінове зведення концерном Rheinmetall найбільшого в Європі заводу артилерійських снарядів у німецькому місті Унтерлюс. На його відкритті генсек НАТО Марк Рютте зазначив, що Європа зможе зараз виробляти до 2 млн снарядів щорічно, але темпи роботи ВПК треба ще прискорити. *Дням уряд України вніс уточнення до відповідних правил перетину українського кордону: тепер дозволений виїзд чоловікам віком від 18 до 22 років включно. Речник Державної прикордонної служби Андрій Демченко пояснив, що для цього під час перетину кордону потрібно мати дійсний закордонний паспорт і обов’язково - військово-обліковий документ. При цьому є виключення. Не можуть вільно перетинати кордон особи, які займають якісь посади в державних органах, органах місцевого самоврядування. {module widgetid="4" id="media" action="galleryitem" galleryid="1498" layoutid="49" layout="singlegallery" static=""} *Напередодні першого вересня поговорили з головою Громадського об’єднання «Батьки SOS» Альоною Парфьоновою. Вона розповіла, які зміни сталися в системі освіти, що торкаються навчання українських дітей за кордоном. Якщо узагальнено, це «хороша систематизація того всього, що ми розпочали в 2022 році. «Тоді ми ще не мали ні досвіду, ні розуміння, як допомогти українським дітям за кордоном. А сьогодні вже маємо певні системні продукти, системні речі, а не якісь хаотичні рухи в різні боки… 1 вересня вже дуже скоро, відтак продовжуємо працювати далі». – зазначила голова ГО «Батьки SOS». *Другою співрозмовницею на початку нового навчального року стала директорка освітнього центру «ВОЛЯ» Людмила Вакало. Вона розповіла, як справи в цій ризькій школі, які в ній зміни, який стан готовності до 1 вересня. «Ми готуємось до справжнього українського навчального року. Хотілося, щоби був мир, щоб ми знали, що там у нас тихо, спокійно – і ми можемо зі своїми знаннями повернутися додому», - підсумувала пані Вакало.   Голоси підтримки України: протестна активність в Оттаві Щодня в столиці Канади  Оттаві проходять акції протесту біля російського посольства з 12:30 до 13:30 та з 17:30 до 18:30. Організатори кажуть, що ці акції триватимуть без перерви, поки буде війна в Україні. Про важливість цих протестів та активізацію української громади в Канаді розповідає Марія Непоп, яка брала участь у цих акціях, коли проживала в Канаді. Зараз вона мешкає в Чорногорії.        

В програмі «Ми з України»: у переддень 34-ї річниці Незалежності України Посол України в Латвії Анатолій Куцевол розповідає про те, як змінюється світогляд українців у відповідь на нинішні виклики, чому Європі потрібна сила дії,  як прагнення до спільної справи перетікає в конкретні кроки підтримки з боку Латвії та ширше - міжнародної спільноти. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень. Посол України в Латвії  Анатолій Куцевол зазначив у своєї інтерв’ю програмі «Ми з України», що Латвія й Україна продовжують будувати безпекові й гуманітарні траєкторії, з підтримкою культурних ініціатив, освіти та інтеграції. Мінлива міжнародна обстановка вимагає гнучких рішень: від реабілітації військових до освітніх програм і культурних проєктів. Україна не просто захищає свою незалежність - вона формує нові правила взаємодії на європейському та світовому рівнях. І Латвія залишає за собою роль близького партнера, який допомагає українцям адаптуватися та інтегруватися за принципом взаємної поваги.   Коаліція рішучих і новий світогляд Анатолій Куцевол зауважує: коаліція рішучих з’явилася не випадково. Вона відповідає на серйозні безпекові виклики для Європи. «Європа має бути силою, а не сподіватися на інші моделі підтримки. Коли поруч ворог, треба бути готовим і не розраховувати, що допомога прийде з іншого напрямку або ти її замовчуватимеш» - говорить він. І додає: «Після розпаду Радянського Союзу Європа часто обирала шлях пацифікації агресорів, що й створило глибокі виклики сьогодні». За його словами, світогляд змінився: «не варто очікувати миттєвих перемог: потрібні  системні та послідовні дії, кроки на перспективу», але ці кроки вже дають результати - зокрема посилюють українську позицію в світовій системі безпеки.   Війна та пам’ять Виклики війни для українців не зменшуються з часом: вони переростають із суто військових у глибинні питання ідентичності та історичної пам’яті. «Одинадцять років протистояння Росії з моменту анексії Криму змінили свідомість багатьох: від розуміння масштабу травм до повноцінного усвідомлення реальності Голодомору як геноциду. З 2022 року загроза стала більш прямою, але разом із нею виріс дух опору: «українці демонструють волю, креативність та розуміння технологій, а також науковий потенціал, який раніше приховувався». Міграційні процеси збагатили як культуру, так і дипломатію: багато співвітчизників стали громадянами різних країн, але їхня ідентичність лишається незмінною. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="392621" layoutid="0" layout="" static=""}   Сучасна підтримка: що потрібне Україні зараз «Україна може виступати гарантом міжнародної безпеки, але це потребує тривалої взаємодії з США та іншими країнами», - підкреслює Посол. Він наголошує, що сучасна підтримка - це не лише зброя, але й дипломатія, економічна стійкість та активна соціальна інтеграція біженців. Підкреслюється, що світова підтримка змінюється відповідно до реальних потреб і фронтових реалій: «необхідна обґрунтована, реалістична та багатогранна стратегія, яка поєднуватиме оборону з іншими аспектами».   Латвія як близький партнер Латвія відіграє ключову роль у підтримці України та її переселенців з 24 лютого 2022 року. Латвія підтримує українців та біженців, але кожна країна має свої умови. Тимчасовий захист у ЄС залишається базовим механізмом, але підходи до інтеграції різняться. «Чим швидше переселенці інтегруються, тим швидше отримують вигоди від системи», - говорить Посол. Обговорюють також питання множинного громадянства: Латвія розглядає розширення прав українців для легального проживання й скорочення бар’єрів між країнами. В освітній сфері особливу увагу приділяють інтеграції українських дітей; латвійське суспільство демонструє готовність підтримати та адаптуватися.   Освіта, культура та спільна відповідальність Важливим є розвиток культурної та мовної інтеграції: багато латвійських громадських організацій стали проукраїнськими, вивчають українську мову та реалізують спільні культурні ініціативи. Українське життя у Латвії - це не лише «стара» діаспора», а й вимушені переселенці, які є вагомим ресурсом для України та латвійських громадських структур. Різноманітність підходів дозволяє кожній організації діяти за своїми принципами, але спільна мета - збереження багатокультурності та повага до латвійських норм.   Реабілітація та підтримка  українських військовослужбовців Майже 650 українських військових пройшли реабілітацію в Латвії. Нині щомісяця приїжджає автобус із понад 30 ветеранів; розпочалася нова ера підходів до реабілітації - від первинної до триваліших програм. Важливий акцент ставиться на психологічному стані ветеранів та їхній адаптації до мирного життя. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="326176" layoutid="0" layout="" static=""}   Виклики переселенців і майбутнє інтеграції Переселенці стикаються з питаннями житла, працевлаштування та доступу до охорони здоров’я. Працюють також нюанси документальних формальностей, але суспільство Латвії підтримує українців: люди прагнуть не лише отримати допомогу, але й взяти участь у житті країни. У розмові з Послом згодом підкреслено: повага до суверенітету Латвії та рівні права українців мають взаємно забезпечуватись.   Меседж напередодні свята «Ми - народ із давньою історією. Наша сила - у здатності об’єднуватися в потрібний момент, але ми також повинні цінувати зовнішній імідж країни», - підсумовує Посол. Він закликає до збереження багатокультурності та поваги до різних мов, підкреслює важливість розповіді сімейних історій та відкриття історій окупації, як шлях до розуміння того, чому не варто повертатися до концепції «русского мира». Він заохочує підтримувати молодь і вшановувати старшого покоління.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Розглянемо наслідки переговорів Трампа з Путіним на Алясці та наступної зустрічі 8 європейських лідерів у Білому домі. Друге стало прямим наслідком першого. Сценарій, тло та перебіг аляскінських перемовин викликали щільну критику в бік президента США. Тому до зустрічі з європейцями американська сторона готувалася в стилістиці «ми йдемо від успіху до успіху». Європейські лідери не сперечалися з цим, водночас вони майстерно розіграли свій сценарій – єднання демократичного світу задля підтримки України. Відтак ризик потурання побажанням російського агресора було відсунуто. *Після вашингтонської зустрічі президент Франції Емманюель Макрон перелічив основні пункти спільної європейської позиції щодо України. 1. Найнадійніші гарантії безпеки – створенні потужної української армії. 2. Спільна підготовка двосторонніх або багатосторонніх мирних переговорів. 3. Наголошування, попри зміну позиції Трампа, на необхідності припинення вогню. Окремо варто наголосити на тому, як Макрон описав нинішню Росію: «Це хижак, це людожер біля наших воріт. Я не кажу, що завтра на Францію нападуть, але, врешті-решт, це загроза для європейців. Ми не повинні бути наївними». *У травні пішов з життя видатний письменник-шестидесятник Валерій Шевчук. 20 серпня був його день народження: 86-й і перший – без нього. А ще за два дні, 24 серпня, буде День Незалежності України. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="410160" layoutid="0" layout="" static=""} Ми вирішили об’єднати ці дві теми в розмові з дочкою знаного автора – Юліанною Шевчук. Вона розповіла цікаві деталі про постать свого батька, для якого любов до книги та служіння українській культурі було головним. Також наша співрозмовниця пригадала часи проголошення незалежності у 1991 році, чим жила тоді їхня родина. *Наприкінці програми – про святкування Дня Незалежності в Ризі та всій Латвії. Одна з його організаторок керівниця Центру українських студій Вікторія Притуляк розповіла про насичену програму 24 серпня. Тут будуть традиційні заходи –хвилина мовчання на вшанування пам’яті захисників України та жертв російської агресії, Божественна Літургія, «Соняшникова хода» від меморіалу Свободи до пам’ятника Шевченку. Але головним центром подій стане сквер біля Українського дому (Strūgu iela 4). З 11 ранку тут працюватимуть фудкорти та святкові намети, де до 3-ї години дня проводитимуться майстер-класи, різні активності. А о 15:00-17:00 на тому ж майданчику проходитиме Святковий концерт… Крім того, Вікторія нагадала про цілу мережу благодійності, розгорнуту в Латвії до Дня Незалежності. Її загальний девіз: «Domās un darbos kopā ar Ukrainu / Думками та справами разом з Україною». Пожертву можна зробити як за посиланнями на радіо, ТБ, так і просто на сайті Ziedot.lv.

В програмі «Ми з України»: інтерв’ю з керівником центру «Українці в Тукумсі»,  Жінкою-лідером 2025 у Латвії Анною Бережною.  Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень У світі, де кожен день приносить нові виклики і випробування, українці, що знайшли прихисток  у Тукумсі, демонструють неймовірну силу духу та незламну віру у майбутнє . Програма «Ми з України» поспілкувалася з Анною Бережною - керівницею Центру «Українці в Тукумсі» та володаркою нагороди «Жінка-лідер 2025» у Латвії. «Приїхали ми  Тукумс у травні 2022 року, - розповідає Анна. - Це місто побратим нашого рідного Ізюму. А активна моя діяльність розпочалася з грудня 2022-го, а вже у лютому 2023-го ми заснували центр українців тут, у Тукумсі» За короткий час українська громада у Тукумсі стала дуже активною. «Ми намагаємося допомагати людям у всіх сферах», -  говорить Анна.  «Центр надає практичну допомогу - одяг, взуття, меблі, техніку. Крім того, ми активно співпрацюємо з місцевою владою та благодійниками. Щомісяця кожна родина з дітьми отримує пакунок з молочними продуктами, також отримують такий набір пенсіонери або люди з інвалідністю». Зараз у громаді приблизно 250 українців, з них близько 180 - це активні учасники. «Це - дружна спільнота, - додає Анна. - Вони беруть участь у наших заходах, навчаннях і волонтерській роботі». Особливий акцент у роботі центру - підтримка дітей з України, створення для них таборів відпочинку. «Ми організуємо програму дозвілля для дітей із Ізюму, які приїхали до Тукумса, - пояснює Анна. Це  діти з пільгових категорій - багатодітних сімей, родин, де батьки захищають Україну або загинули. Вони мають можливість відпочивати в таборі, ознайомлюватися з Латвією та брати участь у культурних заходах. З ними зустрічався мер Тукумса, були в посольстві України» Анна підкреслює важливість створення для дітей безпечного середовища: « Ми намагаємося створити для них комфорт і безпеку, щоб вони знову почувались дітьми і могли насолоджуватися дитинством». Обговорюючи питання підтримки із боку місцевої влади, Анна зазначає: «Тукумська влада нам дуже допомагає. Міська рада та мешканці активно збирають гуманітарну допомогу, продукти й теплі речі. Ми з радістю стаємо хабом, що збирає та відправляє допомогу в Ізюм. Це - наша спільна справа» Про побратимські зв’язки з українським Ізюмом вона говорить з гордістю: «Ми вже не перший рік співпрацюємо. Вже відправляли кілька автобусів із гуманітарною допомогою, хотіли б ще більше, але логістичні витрати дуже значні. Наразі – це наша підтримка українців, що залишилися там, і знак солідарності».   {module widgetid="4" id="media" action="galleryitem" galleryid="1496" layoutid="49" layout="singlegallery" static=""}   Мовна й культурна підтримка: нові проекти і плани Крім активної гуманітарної роботи, Анна розповідає про цілеспрямовану мовну та культурну підтримку українців. «Ми організуємо для наших українців курси латиської мови і постійно розвиваємо наші програми», - каже вона. «Регулярно впроваджуємо нові проекти. Зараз, наприклад, стартує школа виживання: діти та дорослі разом з місцевими бойскаутами ходитимуть до лісу, ставитимуть намети, палитимуть ватри - це дуже важливо у сучасних умовах». Наступний сезон планується насиченим: арттерапія, мовні кафе, де можна не лише вчитися говорити, а й практикувати навички у реальній життєвій ситуації. «Ми будемо вчитися на латиській мові конкретно, як піти до магазину, як спілкуватися з лікарями, - пояснює Анна. - Це дуже корисно, адже коли ти вивчаєш мову, важливо знати, як застосовувати її у реальних ситуаціях». Команда центру «Українці у Тукумсі»  має власне приміщення, яке надає безкоштовно місцева влада. «У нас велике приміщення з усім обладнанням - кухнею, партами, проектором. Тут проходять заняття, кінопокази і просто спільне спілкування. Є склад», - додає Анна.   Плани і мрії на майбутнє Анна переконана, що українці мають зберігати свою мову і культуру. «Ми плануємо продовжувати курси для дорослих і дітей, шукати фінансування для недільної української школи та культурних заходів. Ми хочемо зробити мовний клуб для дорослих, щоб вони могли підтримувати свої традиції і спілкуватися рідною мовою» Вона закликає усіх українців цінувати своє коріння і пам’ятати, що разом ми зможемо подолати всі труднощі. «Ми всі - одна велика родина. Важливо, щоб українці зберігали свою культуру, але й активно інтегрувалися у місцеве життя. Ми повинні допомагати один одному, а також Латвії, яка нам так багато допомагає та дала прилисток у важкий момент»   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *8 серпня мав закінчитись термін ультиматуму Дональда Трампа – Путіну. Тому напередодні американський спецпосланник Віткофф відправився до Москви на чергові розмови у Кремлі. Після чого з Білого дому знову пішли суперечливі сигнали. З одного боку президент США заявив, що то були «дуже гарні, дуже продуктивні переговори». З іншого боку – «ніякого прориву». І все це на тлі підготовки до зустрічі Трамп-Путін з обіцянками перетворити саміт на тристоронній з участю Володимира Зеленського. Пробуємо розібратись у цих хитросплетіннях. *До Білорусі почали прибувати перші ешелони з російськими військовослужбовцями – на спільні стратегічні навчання «Захід-2025», які відбудуться у вересні. Сусідні держави уважно слідкують за цією небезпечною ситуацією. Україна, а також Литва і Польща посилюють безпекові заходи на білоруському напрямку. *В середу в Польщі відбулася інавгурація новообраного президента Кароля Навроцького. У своїй першій промові він говорив про безпеку, модернізацію війська, суверенність Польщі та принципи співпраці з ЄС і НАТО, які з цього витікають. Шкода, що Навроцький практично оминув тему війни в Україні, але сподіватимемось, що це не заважатиме спільній політичній роботі. Також вже відбулася певна риторична пікіровка між президентом Польщі та урядом країни. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} *Напередодні був оприлюднений лонглист британської літературної премії Booker Prize. До списку 13 кращих творів увійшов роман канадської письменниці українського походження (четверта хвиля еміграції) Марії Реви “Endling”. Назва книги у перекладі означає – «Останець», тобто «Останній з виду». Головна героїня науковиця Єва, возиться в Україні з рідкісним равликом на ім’я Lefty / Лівша, і хоче поновити його популяцію. Паралельно і поруч йде сюжет про двох сестер та їхню зниклу маму, яка намагалася зірвати роботу весільних агентств, для чого викрадалися чоловіки, що шукали наречених в Україні. І от посеред цієї фантасмагорії починається велика війна. Тут в дію роману входить сама авторка зі своїми роздумами та листуваннями. Рева зазначила, що при цьому гумор для неї, як і для багатьох українців, стає життєвою зброєю. *Згадуємо також про те, що 20 років тому в лонглист Booker Prize входила інша авторка українського походження, британка Марина Левицька (еміграційна хвиля після Другої світової війни). Так був відзначений її роман «Коротка історія тракторів по-українськи», який став міжнародним бестселером. Книга зокрема отримала премію Вудгауза (автора знаменитої комічної пари «Дживс і Вустер»). *А в премії International Booker Prize, де номінуються перекладні твори, два роки поспіль в лонглист потрапляв інший український письменник Андрій Курков. З містичною львівською історією «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» (2023) та історичним детективом «Самсон і Надія» (2024). Поговоримо і про ці книги. Відтак слідкуємо далі за успіхами українських авторів на міжнародній арені – і читаємо їх.  

В програмі «Ми з України»: серед латвійців зростає зацікавленість у вивченні українською мови. Історія психолога Марини Данко та її вчительки – української поетеси Маргарити Черненко.  Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.    У Латвії спостерігається цікава тенденція - все більше латвійців цікавляться українською мовою і культурою. Це не дивно, адже після початку повномасштабної війни в Україні багато людей прагнуть краще зрозуміти українців, підтримати їх та укріпити міжкультурний діалог. Вони вивчають українську, співають українські пісні, читають українську літературу. Це підтверджують історії тих, хто вже давно, або зовсім недавно, долучився до вивчення української мови. Однією з тих, хто активно долучається до українського руху, є Марина Данго - філолог, психолог, яка з дитинства любила Україну. Вона народилася у Латвії, у містечку Талси, але її серце належить Маріуполю, де мешкала її бабуся. Вона згадує: «Я народилася в Латвії, але часто їздила до бабусі у Маріуполь. Ми часто їздили туди, купалися в Азовському морі,  їли кавуни, полуницю, черешню. Я пам’ятаю, як бабусі співали українські пісні у воді, у морі. Це було таке зворушливе та важливе для мене дитяче враження» Батько Марини латиш, а мама - українка з Маріуполя, вона закінчила педагогічний університет в Латвії, зараз їй уже 90 років. Вона написала книгу про своє дитинство в Маріуполі. В назві книги адреса дому  в Маріуполі : «Домаха 24» -  це  була адреса бабусі у Маріуполі», - розповідає Марина Майже півроку тому Марина вирішила вивчати українську мову. Вона каже, що це стало для неї природним бажанням - зрозуміти історію та підтримати український народ у важкий час. Вона розповідає: Я давно хотіла вивчити українську, і коли з’явилася можливість, я не вагалася. Це - моя мрія і спосіб зберегти пам’ять про бабусю, про дитинство». Ще одна важлива частина історії - це дружба і спільна творчість між українською поетесою Маргаритою Черненко та Мариною Данго. Саме Маргарита й стала її вчителькою українською мови  Марини. Маргарита Черненко - відома українська поетеса, драматург і кандидат філологічних наук. Протягом багатьох років вона викладала історію всесвітньої літератури у вищих навчальних закладах Києва, а останні 25 років працювала в Київському національному університеті театру, кіно та телебачення імені Карпенка-Карого. Її творчий доробок налічує сім книг, чотири поетичні збірки, книгу прози та збірку літературознавчих статей «Ми познайомилися на курсах латиської мови, де Марина була психологом,  і одразу відчула, що вона - дуже близька мені людина. Ми почали читати поезію, співати, обмінюватися думками і разом писати книжки», - розповідає Маргарита Черненко. Зараз Марина ще тільки навчається української, але вже з задоволенням співає та говорить українською. Вона ділиться: «Я дуже стараюся, і мені здається, що я вже дуже багато зробила за півроку. Це для мене - не просто мова, а частина моєї ідентичності , Це - моя українська струна» Історія Марини Данго - це приклад того, як особисті переживання і любов до культури можуть перетворити в активну підтримку і взаєморозуміння. Вона зазначає, що українська мова для неї — це не лише спосіб спілкування, а й символ пам’яті про бабусю, дитинство і ті теплі моменти, які вона зберігає у серці. «Мова — це наше коріння, і я дуже рада, що можу вчитися українською, адже це - моє серце і моя історія», - підсумовує вона. Така історія надихає і показує - через любов до мови і культуру можна з’єднувати народи, навіть якщо вони розділені географією і обставинами. І в цьому нелегкому часі важливо цінувати та підтримувати такі ініціативи, адже кожна людина, яка вивчає українську, — це крок до більшого порозуміння і миру.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Поки в Україні триває жорстока війна, обстріл мирних міст, включаючи столицю, у швейцарській Женеві відбуваються заходи всесвітнього Міжпарламентського союзу. Туди прибула делегація з Росії на чолі з главою Ради Федерації Валентиною Матвієнко. Швейцарія прийняла їх, а Франція та Італія пропустили літак із Москви. Втім українській делегації на чолі з віцеспікеркою Верховної Ради Оленою Кондратюк вдалось організувати масовий бойкот виступу Матвієнко з боку демократичних країн. *Тим часом в Києві, у Верховній Раді відбувається «ліквідація негативних наслідків» прийняття закону 12414, що обмежував незалежність українських антикорупційних органів САП і НАБУ. В четвер був ухвалений «за основу та в цілому» внесений Президентом України законопроєкт про відновлення самостійності названих структур. *Президент США Дональд Трамп поставив кремлівському диктатору новий ультимативний дедлайн щодо припинення війни – до 7 серпня, погрожуючи новими санкційними мірами. Нема сумнівів, що Путін проігнорує цей заклик. Відтак принципово важливою стане реакція Трампа: наскільки жорсткою буде його поведінка і чи не поведеться він на якийсь черговий дипломатичний манівець кремлівця. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="408700" layoutid="0" layout="" static=""} *28 липня вся Латвії відсвяткувала сторіччя унікальної людини, живої легенди – Лідії Дороніної-Ласмане, правозахисниці і політв’язня, зворушливого оберігу Латвії. Автору пощастило бути знайомим з нею та робити матеріали про її близьку дружбу в ув’язненні та на свободі з подружжям українських політичних в’язнів – Раїсою та Миколою Руденками (на фото). *Наприкінці минулого тижня український поет, письменник, військовослужбовець бригади Нацгвардії «Хартія» Сергій Жадан отримав Австрійську державну премію з європейської літератури. Це – видатна подія для нашої культури, літератури, ідентичності. Названу премію, яка вручається з 1965 року, отримували, зокрема, Вістен Ґ’ю Оден, Ежен Іонеско, Гарольд Пінтер, Фрідріх Дюрренматт, Станіслав Лем, Мілан Кундера, Салман Рушді, Умберто Еко і от тепер – Сергій Жадан. Перелік, що вражає. Дізнаємось, як оцінює цю подію – у воєнному контексті – сам поет.  

В програмі «Ми з України»:   інтерв'ю з  Тетяною Чирковою  -  членкинею Товариства «Tavi draugi», яка надає  інформаційну підтримку та допомогу українським переселенцям в Латвії. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень. З початку повномасштабної  війни в Україні багато українських громадян опинилися у складних життєвих ситуаціях, шукаючи прихисток у країнах Європи. Лише цього року через зовнішній кордон у Латвію в’їхало 8298 громадян України. У реєстрі фізичних осіб зареєстровано 31 932 громадянина України, яким у Латвії встановлено статус тимчасового захисту. Щомісяця реєструється приблизно 500 нових українських біженців. В Латвії працюють благодійні та громадські організації, які намагаються максимально підтримати тих, хто змушений починати нове життя далеко від рідної домівки. Одна з таких  організацій – товариство «Tavi draugi».   Тетяна Чиркова  вже понад трьох років координує волонтерські ініціативи в цієї організації . «Tavi draugi»   допомагає  українським переселенцям з пошуком житла, продуктами, гігієнічними засобами, а також надає інформаційну підтримку щодо оформлення документів, пошуку роботи і соціальних послуг. «З перших днів війни ми активно працюємо, - розповідає Тетяна. — Наша діяльність не зупиняється і після переїзду з Вентспілс, 50 до нової локації на вулиці Лапеню, 23, де зберігається весь наш запас допомоги. Ми продовжуємо працювати, щоб люди могли отримати необхідні речі у зручний для них час». Основний напрямок роботи  «Tavi draugi»   -  гуманітарна допомога. Тут можна отримати продуктові набори, гігієнічні засоби, побутові речі та іграшки для дітей. Всі ці послуги  безкоштовні і фінансуються за підтримки спонсорів, таких як магазини Maxima, Rimi, Lidl, а також інших організацій. «Якщо у нас є в наявності потрібні речі, ми їх видаємо. Якщо ні - залишаємо запити і зв’язуємося, коли з’являється необхідне», - додає Тетяна. Вона підкреслює, що зворотний зв’язок з латвійськими жителями, які допомагають і підтримують українців, зберігся, але вже у вигляді меншого потоку. «Зараз люди приносять харчі або допомагають військовим, але кількість такої допомоги, на жаль, зменшилася», — каже вона. Водночас, підтримка з боку спонсорів і волонтерів залишаються важливими. Окрім матеріальної підтримки, «Tavi draugi»  активно займаються інформаційною діяльністю. Саме Тетяна Чиркова координує цю роботу , зокрема надає консультації щодо оформлення документів, пошуку роботи, оформлення інвалідності, отримання юридичної допомоги. Вона розповіла, що багато переселенців потребують допомоги у вирішенні побутових та юридичних питань, а також у психологічній підтримці, оскільки стрес і невизначеність залишаються актуальними. За її словами, запити переселенців змінюються з часом. Спочатку вони здебільшого цікавилися побутовими питаннями, житлом і продуктами, а тепер більше  юридичними питаннями, оформленням документів та працевлаштуванням. Особливо актуальними залишаються питання щодо соціального забезпечення, отримання допомоги, оформлення пенсій, допомоги при втраті роботи, а також питання, що стосуються сімейних та особистих прав. Тетяна підкреслює, що українські переселенці часто стикаються з нерозумінням місцевого законодавства. Вони не завжди знають, до яких органів звертатися і які права мають. Саме тому «Tavi draugi» планують створювати інформаційні буклети з алгоритмами дій у різних ситуаціях - наприклад, що робити при втраті роботи, як оформити допомогу, або які послуги можна отримати за кордоном «Ми не надаємо юридичних послуг напряму, але направляємо людей до відповідних державних органів, - каже вона. Ми плануємо підготувати інформаційні буклети з алгоритмами дій у різних ситуаціях, щоб люди знали, куди звертатися і що робити». Зі слів Тетяни, сьогодні до їхньої організації звертаються переважно українські переселенці  з прифронтових регіонів України, таких як Сумська, Дніпропетровська, Запорізька, Одеська, Харківська області. « Щодня звертається майже 80 новоприбулих людей. Багато з них мають інвалідність або хронічні хвороби. Більшість - пенсіонери, яким важко самостійно справлятися з побутом або здобути необхідну інформації у чужій країні». Вона відзначає, що у багатьох  переселенок залишилися чоловіки в Україні або зв’язки з колишніми сім’ями порвалися через стрес і культурні розбіжності. «Багато жінок - одинокі мами, вони працюють на мінімальній зарплаті, а все зароблене йде на оренду та комунальні платежі. Вони потребують допомоги і у матеріальних речах, і у юридичних питаннях». Тетяна звертається до українців і каже, що найголовніше - зберігати внутрішній світ і позитивний настрій. «Гуманітарна допомога й юридична підтримка - це важливо, але ще важливіше - зберігати віру і доброту всередині. Це допомагає витримати найважчі часи», — каже вона. Зі слів Тетяни Чиркової, навіть у найскладніші часи українці демонструють неабиякий дух і прагнення наповнити своє життя новим змістом. Організації та волонтери в Латвії роблять усе можливе, щоб цей шлях був більш легким. В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Підбили з президентом Аналітичного центру «Політика» Олегом Лісним проміжні підсумки 5-місячного існування в новому форматі Контактної групи з питань оборони України («Рамштайну»). Вони позитивні: Європа на чолі з Британією та Німеччиною бере на себе відповідальність. США не відсторонюються, хоча й переводять співпрацю на бізнес-модель. Важливо, щоб у пакети допомоги «зайшли наступальна зброя і весь спектр ППО». Крім того пріоритет – на закупівлю дронів. * В середу відбувся черговий раунд українсько-російських переговорів у Стамбулі – все ті ж дипломатичні ігри, політичний спектакль спеціально для президента Трампа. Російська сторона, підвішена на 50-денний ультиматум, імітує конструктивність. Фактично агресор погоджується обговорювати лише гуманітарний трек. Добре, що хоч так: це дає змогу повертати наших полонених. Напередодні якраз повернулася чергова група наших воїнів. *На тлі важких бойових дій і обстрілів, є тривожна політична новина. Прийнятий з блискавичною швидкістю закон про зменшення повноважень антикорупційних органів викликав в Україні хвилю протестів, першу – після повномасштабного вторгнення. Не забарилась і негативна реакція з боку Заходу, що також важливо, оскільки без підтримки нам буде важко. Президент Зеленський уже заявив, що запропонує новий законопроєкт, у якому будуть усі норми для незалежності антикорупційних інституцій. Отже маємо надію на оперативне позитивне завершення сюжету. *Завершуємо ознайомлення з Українською національною кінопремією «Золота дзиґа». На початку – віддамо шану загиблим кінематографістам. Наприклад, Віктор Онисько отримав у поточному 9-му сезоні дві номінації як співмонтажер фільмів «Фрагменти льоду» та «Редакція». Але… посмертно, оскільки він загинув під Соледаром. Мав позивний «Тарантіно». Також був важко поранений та пішов з життя у лікарні Василь Кухарський, виконавець ролі бджоляра у тій же трагікомедії «Редакція». У нього був позивний «Актор». *По тому розглянемо номінацію «Золотої дзиги» «Найкращий телесеріал». Тут чотири роботи, міні-серіали з 4 серій. Всі вони про війну і всі викладені в ютубі, можна переглянути просто зараз. Один із серіалів – документальний, знятий Сашою Лідаговським. Його назва «Homo amans» в перекладі з латинської означає «Людина любляча». Це добра розповідь про роботу зооволонтерів в умовах війни. Самим пам’ятним місцем для них стала Херсонщина, затоплена після підриву агресором Каховськкої греблі. *Телесеріали «Потяг» Володимира Янощука, «Евакуація» та «Шлях» Дениса Тарасова розкривають з різних боків тему перших місяців чи навіть днів векликої війни. Головна героїня «Потяга» – провідниця, поїзд якої потрапив у надскладні евакуаційні умови. «Евакуація» – про те, як вчитель інформатики з Польщі вирушив на пошуки 12-річної доньки, що опинилася в окупованому Маріуполі. «Шлях» – про ризикований шлях волонтера Олексія на лінії зіткнення та за нею.  

В програмі «Ми з України»: інтерв'ю з бандуристкою Одаркою Лелеко про важливість збереження українською ідентичності і традицій, перебуваючи за кордоном. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні політичні, економічні та культурні події в Україні та навколо неї за минулий тиждень У сучасному світі, де культура та мистецтво стають важливими елементами ідентичності, бандура займає особливе місце. Цей музичний інструмент, що часто асоціюється з кобзарством та українською традицією, є справжнім символом надії та стійкості. В ефірі Латвійського радіо 4 у нас є унікальна можливість почути історію бандуристки Одарки Лелеко та її донечок Марії та Уляни. Одарка Лелеко прибула до Латвії с донечками під час війни в Україні, долаючи численні труднощі. «Бандура стала для мене не лише інструментом, а й рідною піснею, душевним пориванням», – ділиться вона. Це відчуття рідності допомогло їй адаптуватися до нових умов життя, зберігаючи зв'язок з культурою, яку вона представляє. Одарка активно популяризує українську культуру через свою музику. «Перший рік в Латвії я провела з дуже багато концертів. Це було неймовірно!, - згадує вона з гордістю. Її виступи не лише дарують радість слухачам, але й слугують важливим елементом збереження культурної спадщини. Марія та Уляна, доньки Одарки, активно долучаються до музичного процесу. «Мені сподобалось, як мама грає»,- ділиться Марія. Уляна також зацікавлена у музиці – вона скрипалька. Одарка сподівається на створення сімейного ансамблю, що стане продовженням їхньої музичної традиції. Для Одарки бандура – це не просто музика. «Це моя зброя – пісня і мій інструмент. Я хочу, щоб більше людей дізналися про бандуру», -– наголошує вона. Її місія полягає в тому, щоб навчити інших грати на цьому інструменті та поширювати любов до української музики. Одарка Лелеко, активно працює над відновленням українського фольклору, зокрема через збирання і популяризацію традиційних народних пісень. У цьому контексті вона ділиться своїм досвідом та планами на майбутнє. {module widgetid="4" id="media" action="galleryitem" galleryid="1494" layoutid="49" layout="singlegallery" static=""} Після трагедії, коли бібліотека в Херсоні згоріла, Одарка згадавала про свого вчителя, який збирав фольклор Херсонщини. «Мені захотілося знайти його записи», - розповідає вона. І це бажання привело її до значного відкриття – чотирьох зошитів, що містять фольклор з її рідного краю. «Це для мене справжній скарб» , - ділиться Одарка, підкреслюючи важливість збереження культурної спадщини. Одарка разом з українською художницею Марією Зеньковою працюють над проектом «Колисанки України і Латвії». Цей проект не лише про музику, а й про зв'язок поколінь. Я хочу, щоб колискові пісні стали частиною життя нових поколінь». Музика для Одарки – це не просто звуки, це спосіб зберегти традиції та передати їх далі. В рамках цього проекту Одарка та Марія працюють над створенням збірки колискових пісень, що поєднує українські та латвійські традиції. «Ми плануємо записати музику, а також створити книгу з QR-кодами, щоб люди могли слухати пісні онлайн», - розповідає вона. Це сучасний підхід до популяризації фольклору, який допоможе зберегти традиції для майбутніх поколінь. Одарка закликає усіх українців, незалежно від їхнього місця проживання, робити все можливе для збереження своєї культури. «Кожен українець має робити те, що може. Якщо ви в Україні чи за її межами, важливо не забувати про свої корені», - наголошує вона. Її діяльність у Українському домі в Ризі стала не лише місцем для навчання, а й платформою для обміну культурними цінностями. Одарка Лелеко є яскравим прикладом того, як можна зберігати та популяризувати українську культуру навіть в умовах викликів. Її ініціативи в збиранні фольклору та навчанні нових поколінь грати на бандурі підтверджують, що музика може стати потужним інструментом для збереження ідентичності та культури.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Продовжується розворот Дональда Трампа в бік від Росії та в напрямку України. При цьому сама зміна вектору більш важлива ніж його хаотичні, ситуативні, піарівські заяви. Наприклад про ППО та іншу зброю – адже й досі продовжуються суперечки, скільки саме установок Patriot прибуде в Україну та коли? І хто за це платитиме? Аналогічно з черговим «останнім попередженням» президента США – Путіну, відтермінованим на 50 днів. *Тим часом в Україні тривають гарячі бої на багатьох напрямках. Але під час тижневого перебування в країні спецпредставника президента США Кіта Келлога кількість повітряних атак помітно знизилась. *Загострилась внутрішньополітична політична боротьба в Україні. Аж до штовханини у парламенті через голосування за мита на сою та ріпак. Також – багато суперечок у суспільстві викликають судові перипетії щодо керівника «Центру протидії корупції» Віталія Шабуніна. Та головна увага нині: на переформатування уряду Дениса Шмигаля – на уряд Юлії Свириденко. Якщо ж згадувати римську Конференцію з відновлення України, що проходила напередодні, то на ній Свириденко було забезпечено плавне входження у функціонал очільниці кабміну. Вона там була «тіньовою прем’єркою», контактувала з іншими учасниками на найвищому рівні і постфактум звітувала про успіхи України на цьому заході.   {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="407725" layoutid="0" layout="" static=""} Ми зв’язалися з людиною, яка теж була в Римі і може поділитися власними враженнями про Конференції з відновлення. Це виконавчий директор Канадсько-української Фундації Валерій Костюк. Він розповів про свої загальні, так би мовити, репортерські враження. А також – про конкретну роботу його Фундації та близьких, дотичних діаспорних структур щодо допомоги Україні. *Продовжуємо знайомити вас із Українською національною кінопремією «Золота дзиґа». Мова про кращі стрічки сезону 2024-2025 рр. Цього разу говоримо про ще п’ять, номінованих як «Найкращі фільми року» (вони також мають багато інших номінацій). Це три документальних стрічки. Серед них «Мирні люди» Олени Карпович, яка складається з перехоплень українськими спецслужбами розмов російських окупантів із родичами: це дає вражаючу картину країни, що здійснює агресію. Українсько-американська картина Брендана Белломо та Слави Леонтьєва «Порцелянова війна» (шорт-лист Оскара-2025) – про те, як художник, той самий Леонтьєв, в часи великої війни стає інструктором бойової підготовки. В картині «Фрагменти льоду» режисерка Марія Стоянова переосмислює родинний відеоархів свого батька 1980-90-х років. Гротескний ігровий фільм «Редакція» Романа Бондарчука показує розслідування підпалів херсонських лісів на тлі трагіфарсової боротьби за посаду мера міста. Стрічка «Я, „Побєда“ і Берлін» Ольги Ряшиної, знята за мотивами однойменної повісті музиканта та композитора Кузьми Скрябіна. З цього вийшло карколомне пригодницьке роуд-муві, в якому багато музики. І не тільки від Кузьми.    

В програмі «Ми з України»:  нтерв'ю з Оксаною Січко та Тетяною Васечко про нагородження відзнакою «Орден Святого Пантелеймона» латвійців, які підтримують Україну під час війни. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень. В Україні існує Орден Святого Пантелеймона, який щорічно відзначає видатних медичних працівників за їхній внесок у лікування та відновлення здоров'я людей. Минулого року лауреаткою стала Сарміта Цируле - військовий медик, чий самовідданий внесок у допомогу Україні під час війни став символом сили та відваги. Цього року на отримання нагороди претендують інші видатні кандидати, серед яких засновниця й керівниця Фонду «Дитяча лікарня» та Ресурсного центру для дітей і підлітків Лієне Дамбиня, а також Рух латвійського народу «Twitter Convoy» («Twitterkonvojs»), що діє під егідою фонду «AGENDUM». Україна цінує тих, хто підтримує її в цей важкий час, і Орден Святого Пантелеймона є яскравим прикладом визнання тих, хто допомагає  країні у важкий для неї час. Програма «Ми з України» поговорила  з Оксаною Січко - керівником Закордонної ради Ордену Святого Пантелеймона в Латвії та головою  організації «Січ». Вона підкреслила, що назва «Січ» символізує силу та єдність, що допомагає подолати труднощі. «Ця назва  є даниною пам’яті моїх батьків, які боролися за свободу України», - зазначила Оксана. Оксана  також керує Товариством українських лікарів в Латвії.  Це нова організація, яка активно формується та розвивається після початку повномасштабного вторгнення. Вона покликана об'єднати українських медиків, щоб створити потужну спільноту. Оксана зазначила, що їхня організація відкриває двері не лише для лікарів, але й для медсестер і інших медичних працівників. Це важливо, адже в Латвії з'явилося багато нових лікарів, які підтвердили свої спеціальності. Наприклад, є офтальмологи, кардіологи та інші фахівці. Оксана також наголосила на важливості обміну досвідом та підтримки між членами організації, щоб разом працювати над спільними планами. В інтерв'ю йшлося про значення Ордену Святого Пантелеймона, який відзначає медичних працівників за їхній внесок. Оксана пояснила, що нагорода була заснована у 2009 році і з 2017 року отримала новий статус - вона стала відома як «Медичний Оскар України». Щороку Латвійська закордонна рада висуває номінантів, які отримують визнання за свій внесок. У розмові також брала участь Тетяна Васечко, член ради та організації «Січ». Вона розповіла про свою дружбу з Оксаною та про те, як її донька, також медик, залучена до діяльності ради. Тетяна підкреслила, що організація активно працює над підтримкою українських медиків, особливо в умовах повномасштабного вторгнення. Оксана і Тетяна обговорили важливість нагородження відзнакою «Орден  Святого Пантелеймона»  військового медика з Латвії Сарміти Цируле. Вона отримала нагороду за свій внесок у боротьбу за свободу України. «Сарміте є прикладом безстрашного служіння та самовідданості», - зазначила Оксана, підкреслюючи захоплення членів ради її подвигами. Важливим аспектом розмови стало обговорення  кандидатури Лиєне Дамбені - голови фонду «Дитяча лікарня», що вже 16 років забезпечує психологічну підтримку українським дітям. Лиєне має особисту історію, пов'язану з Україною: її дідусь у дитинстві був висланий до Сибіру, де йому допомогли вижити українські родини - також заслані до Сибіру. «Допомога українським дітям, постраждалим від нинішньої повномасштабної війни – це, свого роду, подяка  за допомогу, яку отримала її родина», - зазначила Оксана. Фонд «Дитяча лікарня» організовує табори для українських дітей і надає допомогу не лише їм, а й їхнім батькам, адже щасливі матері позитивно впливають на дітей. Оксана також повідомила про результати голосування: « Латвійські домінанти - Лиєне Дамбиня та «Twitter Convoy»  отримали  під час голосування Почесної ради Ордена Святого Пантелеймона 39 балів, що свідчить про сильну підтримку». Вона зазначила, що номінанти заслуговують на визнання, адже їхня праця має величезне значення для України. Оксана і Тетяна висловили намір продовжувати підтримувати українців через надання гуманітарної допомоги та організацію заходів. «Ми готові долати всі труднощі, щоб забезпечити необхідну підтримку для тих, хто цього потребує», - підкреслила Тетяна. Вони активно займаються доставкою медичних засобів і автомобілів на фронт, незважаючи на всі труднощі, і не вагаються сідати за кермо, долаючи тисячі кілометрів для доставки вантажів. « Ми не просто відправляємо будь-які медичні засоби, ми намагаємося надавати найефективніші і надійні», — зазначила Тетяна. Організація «Січ» співпрацює з 50-м полком Національної гвардії України, який виконує завдання на передовій. Оксана і Тетяна підкреслили, що роботи багато, але фінансів завжди бракує. «Тому ми залучаємо кошти самостійно», — розповіла Тетяна. «Кожен внесок - це частина великої допомоги Україні», - додала вона, підкреслюючи важливість продовження своєї діяльності. Оксана, як лікар, відчуває обов'язок допомагати, адже її діти народилися в Латвії, але вона завжди підтримувала зв'язок з рідною Україною. Оксана і Тетяна висловили вдячність латвійському народу за підтримку, яку отримує Україна, і підкреслили, що навіть маленькі зусилля можуть мати великий вплив. «Я вкладаю душу в цю роботу, вважаючи це частиною своєї місії», -сказала Оксана. Вони продовжують працювати над збором коштів і організацією доставок, щоб забезпечити українських воїнів необхідним. Незважаючи на труднощі, їхня рішучість і бажання допомагати залишаються незмінними. За словами Тетяни, «Ми не зупиняємося і будемо продовжувати нашу справу, поки це потрібно». В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *В Римі проходить щорічна IV Конференція з питань відновлення України (URC2025, 10-11 липня). Цьогоріч вона концентрується на конкретних проєктах у нашій державі, навіть під обстрілами агресора: будівництво житла для переміщених осіб, відновлення інфраструктури (водопостачання, транспорт, медицина) тощо; все – з підписанням фінансових угод на місці. Мета – продемонструвати, що навіть під час війни можна втілювати проєкти, залучати інвесторів, інтегрувати реформи та безпеку. *Конференція з відновлення відбувається на тлі посилення повітряних атак на українські міста, включаючи столицю. Тому символічною є одна річниця: 8 липня 2024-го росіяни поцілили крилатою ракетою Х-101 в «Охматдит». Це був показовий перехід на нову якість терористичного характеру атак на цивільне населення. Причому удар по дитячій лікарні був нанесений саме тоді, коли в Москві перебував з візитом прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді. Кремль хотів якомога більше замазати його в українській крові, зробити співучасником злочинів. Відтак індійський лідер скоротив програму російського візиту і за півтора місяці прибув до Києва з першим в історії офіційним візитом. *Спілкування з кремлівським диктатором на тлі посилання обстрілів України, що допомагає відкрити очі на путінську природу. І образитись на Путіна… Щось подібне сталося і з Дональдом Трампом, який щодалі більше критикує московського правителя. Паралельно відновлено постачання зброї Україні. Можливо, такий розвиток подій відкриє Україні більше «вікно можливостей» щодо протистояння російській агресії. *В середу Європейський суд з прав людини у Страсбурзі визнав Росію відповідальною за численні порушення цих прав у справі «Україна та Нідерланди проти Росії». Це рішення не призведе до швидкого притягнення до відповідальності організаторів війни, починаючи ще зі збиття нідерландського рейсу МН-17. Але важливим є накопичення юридичних засад і прецедентів проти країни-агресора – для її ізоляції та покарання. *Знайомимо слухачів з Українською національною кінопремією «Золота дзиґа». Вона існує лише з 2017 року, але вже встигла стати визнаною та авторитетною. У травні-червні проходило голосування членів української кіноакадемії. Тому переможці вже визначені, але ще не оприлюднені. Можливо це станеться у вересні, як було попередні роки після початку великою війни. Рекордну кількість номінацій зібрав фільм «Будинок „Слово“: Нескінчений роман» Тараса Томенка – 16 у 19 існуючих (в «Найкращій чоловічій ролі» – дві номінації). Це історична драма з елементами детективу, яка розповідає про трагедію «Будинку „Слово“», зведеного в першій столиці Української РСР Харкові. В ній ми побачимо український класиків Хвильового, Йогансена, Курбаса, інших ще живими. 11 номінацій отримав фільм «БожеВільні» Дениса Тарасова. Під час творчого вечора в Ризі сценаристка Ксенія Заставська трошки розповідала, з чого починався задум цього сюжету про каральну психіатрію в СРСР. І сім номінацій виборола українсько-шведська психологічна драма «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової – про дорослішання 16-річної Кіри на тлі бурхливих 90-х років.

Щодня в столиці Канади  Оттаві проходять акції протесту біля російського посольства з 12:30 до 13:30 та з 17:30 до 18:30. Організатори кажуть, що ці акції триватимуть без перерви, поки буде війна в Україні. Про важливість цих протестів та активізацію української громади в Канаді розповідає Марія Непоп, яка брала участь у цих акціях, коли проживала в Канаді. Зараз вона мешкає в Чорногорії. «Я провела шість років у Канаді, але моє активне залучення в українське життя почалося саме після повномасштабного вторгнення агресора в Україну». До цього діаспора була досить розпорошеною, здебільшого об'єднаної навколо релігійних чи формалізованих організацій", - згадує Марія. Після початку війни багато українців Канади відкрили свої домівки для українських біженців, що сприяло формуванню більш активної громади. «Канада - це країна мігрантів, і канадці дуже відкриті до нових людей. Я не стикалася з проблемами, пов'язаними з моїм українським походженням, але інтеграція до нового суспільства, в умовах пандемії COVID-19, була викликом», - говорить Марія. Вона зауважила, що канадці мають інший менталітет, що додає складнощів у спілкуванні та адаптації. Позитивні моменти також є: «Канадці дуже ввічливі та щирі. Завжди готові допомогти, якщо виникають якісь труднощі», - зазначила вона. Вразило Марію також вміння канадців планувати своє життя, що, на її думку, є важливим уроком для українців. Марія пам’ятає, як українці Канади відреагували на початок війни в Україні: «Я пам'ятаю, як побачила у соціальних мережах відео з вибухами. Всі українці з роботи зв'язалися один з одним, і ми зрозуміли, що почалася війна», - розповідає вона. Спільно з іншими українцями вони почали організовуватися, щоб допомогти Батьківщині у важкий час. Канада швидко відреагувала на кризу, пропонуючи різні форми допомоги. «На момент війни Канада також запропонувала фінансові виплати для переселенців, але цих коштів недостатньо для покриття витрат на життя. Місцева громада активно підтримувала новоприбулих», - говорить Марія. Протести, які проходять в Канаді, стали важливим елементом підтримки України, адже українці та їхні друзі об’єдналися, щоб не лише висловити свій протест, а й допомогти тим, хто постраждав від війни. «Ця підтримка важлива, адже кожен голос у цій боротьбі має значення», - підсумувала Марія. Марія пригадує,  коли вона переїхала жити неподалік російського посольства в Оттаві,  і випадково  почула звуки пісні «Байрактар». Коли прийшла туди, то побачила, що жінка , яка протестувала проти війни, була з гучномовцем і включала цю пісню, коли якийсь дипломат входив чи виходив з посольства а. «Ми почали регулярно відвідувати це місце. Ми просто приходили, щоб висловити свій протест проти дій, які чинить Росія», - говорить вона. Спочатку акції проходили спонтанно, але з часом Марія познайомилася з групою активістів – канадців. «На початку більшість учасників акцій протесту були канадцями. Це неймовірно мотивувало, адже вони показали, що їм небайдужа наша ситуація» Згодом, спілкуючись з цими активістами, Марія усвідомила, що багато з них не розуміють нюансів української історії та пропаганди Росії. «Багато хто не знав, що Крим - це не просто референдум, а результат багаторічної російської пропаганди», - зазначає вона. Це стало приводом для обговорення важливих тем, зокрема інформаційної політики України. Марія підкреслює, що українські організації в Канаді не завжди звертали увагу на ці аспекти. «Інформаційні кампанії, які б детально пояснювали ситуацію в Україні, були вкрай необхідні"», - додає вона. Марія розповідає про інші акції, присвячені значущим подіям в Україні, зокрема, про Бучу та Маріуполь. «Ініціатива канадців була вражаючою. Вони звернули увагу на День Росії, коли до посольства приїжджає багато машин с дипломатичними номерами інших країн. Це стало символом їхнього протесту , бо агресора не можна підтримувати, а окремі країни це роблять», - говорить Марія. Однією з ключових акцій стало створення «Безсмертного полку» з табличками, що містили імена дітей, загиблих під час війни. «Це був емоційно вражаючий проект, який привернув увагу до жахливих наслідків війни», - підкреслює вона. Марія розповіла, як канадці реагують на її українську ідентичність: «Коли я носила футболки з підтримкою України, мені часто казали: 'I am with you, I agree'». Однак, на її думку, в Чорногорії реакція на її українську ідентичність поки що не настільки активна. Серед акцій, що запам’яталися, була одна, яку Марія допомогла організувати, але не могла бути присутньою – акція щодо « анексії російського посольства в Оттаві». «Ми провели референдум, де могли голосувати навіть домашні тварини. Це була весела і водночас символічна акція, яка привернула увагу до того, що відбувається в Україні, які методами користується Росія, щоб привласнити собі території України»", - розповідає вона з гордістю. Марія впевнена, що такі акції є ефективними: «Кожен має робити те, що може. Якщо ви видимі, ваша діяльність помітно - це важливо», - каже вона. Члени парламенту Канади підтверджували, що протестна активність українців допомагає їм у їхній роботі: «Під час обговорень про продовження підтримки України вони згадують, що люди все ще протестують, а це означає, що підтримка потрібна». Також Марія підняла важливу тему втоми людей від війни. «Так, всі втомилися від війни. Але ми маємо розуміти, що це частина дійсності», - зазначає вона. Марія закликала українців у Латвії зберігати зв'язок зі своєю Батьківщиною і бути вдячними за отриману підтримку: "Важливо робити все можливе, щоб підтримувати один одного". Ця історія та досвід Марії демонструють, як важливо мати підтримку з боку міжнародної спільноти та як солідарність може допомогти подолати труднощі. Активність української громади в Канаді є яскравим прикладом того, як важливо об'єднуватися в часи кризи. В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна» *В середині тижня стався інформаційний вибух: Пентагон призупиняє постачання Україні високоточних боєприпасів і ракет, в тому числі засобів ППО Patriot. Це пояснюється інвентаризацією в американському оборонному відомстві – в США хочуть знати наскільки забезпечені зброєю в цей неспокійний час. За інформацією преси, існуючої зброї в цьому сегменті Україні вистачить до кінця літа. Отже є час для роботи на трьох треках. Перший – опора на свої сили, прискорення робіт щодо дронів-перехоплювачів, створення загонів легкомоторної авіації для боротьби з шахедами, тощо. По-друге – дипломатична активність на різних напрямках, перш за все європейському, аби замістити те, що можемо втратити. І третє – апеляція до американської суспільної, громадсько-політичної думки, більшість якої – за підтримку України. *Цієї, останньої, теми ми торкнулися в розмові з українськими волонтерами в Рочестері, штат Нью-Йорк, до 249-ї річниці Дня Незалежності США, який відзначається 4 липня. Це місто відоме у світі багато чим, в тому числі – своєю українською діаспорою, великою та активною. Ми поспілкувались із Оленою Ділай секретарем волонтерської організації RocMaidan (назва від перших трьох літер імені міста – Rochester). Вона розповіла про історію RocMaidan’у. Після початку повномасштабної війни він став своєрідним центром тяжіння волонтерської діяльності на підтримку України. Причому не тільки в Рочестері, а й в усьому цьому регіоні (плюс міста Баффало, Сірак’юс, Ітака). Також цікаво послухати розповідь секретаря організації про те, як українська діаспора може впливати на політичну діяльність своїх представників в органах влади США. *1 липня Данія перейняла в Польщі головування в Євросоюзі. 3 липня в данському Орхусі пройшла офіційна церемонія початку головування. Перед тим звітував про свою роботу польський уряд: укріплювалася коаліція підтримки України; здійснена термінова підтримка Молдови, яка є нашим важливим тилом; створений оборонний фонд SAFE, тобто Security Action for Europe. Данське головування, яке проходитиме під девізом «Сильна Європа в мінливому світі», матиме той же вектор. Не дарма є окремий термін «данська модель» фінансової підтримки ЗСУ та нашого ВПК. *Наприкінці червня 28-го та в ніч проти 29 червня загинув Герой України 32-річний пілот Максим Устименко з Харкова і вмер 85-річний поет, прозаїк, дисидент і політв’язень Ігор Калинець зі Львова. Під час великої війни маємо багато жертв. Але є висока символіка в поєднанні таких двох постатей: жертовність цих людей різного віку і з різних регіонів. Попрощаємось із ними улюбленим віршем Калинця про давні, з часів Київської Русі, витоки нашої державності, написаним після поїздки в княжий Галич: Десь там княгиня в Путивлі, чадо моє Ярославна, мужу в поганські пустелі вітер отецький послала. Вітер загоїть рани, вітер Вітчизною пахне. Вітер з нами, над нами, в поході з моїми полками. Залізно йдемо у гущі, несемо щити, як скрижалі. З Галича вітер цілющий, з Галича вітер державний    

В програмі «Ми з України»:  розмовляємо з організаторами заходу  «Профорієнтація: Твоя Кар'єра, Твої Правила» Людмилою Білавою та Марією Фурман про важливість підтримки  молодих українців в Латвії у виборі кар'єрного шляху, що враховує їхні індивідуальні потреби та сильні сторони.  Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  В Латвійській Національній бібліотеці 20 і 21  червня відбудеться захід «Профорієнтація: Твоя Кар'єра, Твої Правила», покликаний допомогти молодим людям визначити, яку професію обрати після закінчення школи. Напередодні цієї ініціативи програма «Ми з України» зустрілася з організаторами  Людмилою Білавою, засновницею бізнес-клубу Jaguar Business Club, та Марією Фурман, адміністративним директором Центру бізнес-освіти Інституту психології і підприємництва. Людмила Білава наголосила, що молодь часто має страх перед вибором професії. «Багато молодих людей кажуть: «Ні, продажі не моє»,  але потім виявляється, що вони можуть стати успішними івент-менеджерами». На її думку, важливо знайти підходящу платформу для розвитку талантів молоді. Марія Фурман розповіла про інструменти, які вони використовують, щоб допомогти дітям усвідомити свої сильні сторони. «Ми розробили проективне тестування, яке дозволяє дітям пройти творчі завдання та виявити свої здібності. Це тестування буду проводити я, оскільки маю більше 10 років досвіду в кар'єрному консультуванні». Експерти також обговорили мовний бар'єр, з яким стикаються українські діти в Латвії. Людмила зазначила: «Важливо, щоб матеріал подавали на мові, яку діти добре розуміють. Це особливо стосується тих, хто має англійську та українську як основні мови».  Наразі Марія Фурман підкреслила, що їхній інститут відкритий до співпраці з латвійськими вищими навчальними закладами для надання можливості отримати подвійний диплом. Марія акцентувала на індивідуальному підході: Ми прагнемо допомогти дітям знайти свій шлях, слухаючи їхні бажання та інтереси. Наша мета - допомогти їм усвідомити, що у кожного є свої сильні сторони». Вона додала, що під час заходу проводитимуть анкетування для виявлення нахилів молоді. Людмила також згадала про плани бізнес-клубу: «Ми активно ведемо переговори з різними підприємствами, аби створити кар'єрні можливості для молоді. Це не лише навчання, але й можливість знайти стажування чи роботу». Особливу увагу було приділено прикладам успіху студентів. «Наприклад, у нас є студентка, яка спочатку сумнівалася в собі, а тепер проводить великі конференції як івент-менеджер» , - розповіла Марія Фурман. Це демонструє, як важливо дати молоді можливість реалізувати свої таланти. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="404615" layoutid="0" layout="" static=""}   Спікери підкреслили, що важливо підтримувати молодь у їхньому розвитку, особливо у важкі часи. «Наш захід має на меті зняти напругу у випускників, які часто не знають, куди рухатися далі», - наголосила Людмила Білава. Людмила також звернула увагу на те, що батьки грають важливу роль у виборі професії своїх дітей. «Я, як мама випускника, хвилююсь, аби мій син не витратив роки на навчання, яке не відповідає його інтересам», - поділилася вона. Це питання стосується багатьох батьків, які прагнуть, щоб їхні діти знайшли своє місце у світі. Марія Фурман поділилася важливими спостереженнями про труднощі, з якими стикаються українські діти, які знають, що таке війна, коли їх запитують про мрії. Сучасні  українські діти іноді втрачають здатність мріяти через обставини або тиск с боку оточення. «Коли ти запитуєш дитину: «Про що ти мрієш?» це викликає великий стрес»,  - зазначила вона, підкреслюючи, що багато молодих людей відчувають тиск і невпевненість у своїх бажаннях. Тому, важлива підтримка молоді в процесі виявлення та реалізації своїх мрій На думку експертів, важливо допомагати дітям усвідомлювати свої можливості. Ми прагнемо показати, що, незважаючи на труднощі, у них є шанс на реалізацію своїх мрій. Це відкриває нові горизонти для молоді та дає можливість мріяти» Людмила Білава також звернула увагу на важливість індивідуального підходу до кожної дитини. «Важливо працювати з кожною дитиною, щоб допомогти їй відкрити свої мрії та цілі», - сказала вона, наголошуючи на необхідності підтримки та мотивації в процесі самовизначення. Завдяки таким ініціативам, як цей захід, молоді українці в Латвії отримують цінну підтримку у виборі кар'єрного шляху, що враховує їхні індивідуальні потреби та сильні сторони.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Кроком в один тиждень відбуваються два заходи, надзвичайно важливі для України, а також безпеки Європи та всього світу. По-перше, це саміт G7 у Канаді, який нещодавно закінчився. Президент Трамп передчасно вилетів звідти, скасувавши низку зустрічей, в тому числі з Володимиром Зеленським. Також він відзначився дивною заявою, що Путін розпочав велику війну, образившись на «несправедливе» виключення з «великої вісімки». Відтак можна дійти до висновку, що тепер за Трампа цей формат існує у вигляді G6+1. І важливо, аби те «+1» не перетворилося на «-1». *Не менш важливим є щорічний саміт НАТО, що відбудеться у вівторок-середу у нідерландській Гаазі. Його загальний настрій приблизно такий же, як на саміті G7. Організатори роблять все, щоб Україна була представлена тут найбільш широко, та отримала підтримку. Але так, щоб це не викликало спротив Білого дому. Найбільше очікується обговорення трампівської пропозиції підійняти військовий бюджет країн членів до 5%. Важливим також є посилення Східного флангу Альянсу. Родзинка цієї події полягає в тому, що Гаага – рідне місто нинішнього генсеку Альянсу Марка Рютте. Це має допомогти йому створити там атмосферу «домашнього саміту» та налагодити позитивні стосунки з усіма учасниками. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} *Тим часом, Канада заявила про нові санкції проти Росії. Наступного тижня очікується і затвердження 18-го пакету санкцій Євросоюзу. Але того замало. Проте Білий дім у цьому питанні пасе задніх. Москва ж сприймає зволікання як слабкість і тестує свої межі агресивності. Чим менше дипломатичного тиску на Росію, тим більше її тиску проти України – як на фронті, так і в терорі проти мирного населення. Про що свідчать обстріли останніх днів і ночей. Цього разу американська дипломатія не промовчала, в тому числі – і через загибель у Києві 62-річного громадянина США. Принагідно відзначимо, що нещодавня посол Штатів в Україні Бріджит Брінк балотуватиметься до Конгресу США у рідному Мічигані. До «проміжних виборів» залишилося трохи більше року. Це дає деяку надію на зміну політичного ландшафту США, але, з огляду на дії чинної адміністрації, також несе загрози турбулентності. *За кілька днів відбудеться улюблене свято латвійців – Ліго, Янів день. Українцям воно теж припало до душі. Тому запрошуємо разом подумати над тим, що спільного і чим відрізняються латиське Ліго та українське свято Івана Купала, чому два Різдва – Іоанна Предтечи та Ісуса, хрещеного ним, – одне від одного рівно на відстані у півроку. А також – яку роль могли зіграти у ставленні українців до цих двох свят могли зіграти повісті Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом» і «Вечір проти Івана Купала». Глибше зрозуміти щось у цій темі нам допоможуть латиські пісні про Ліго та українська «На Івана на Купала».        

В програмі «Ми з України»:  Напередодні Дня захисту дітей та останнього дзвоника розмовляємо з директоркою освітнього центру «ВОЛЯ» Людмилою Вакало, вчителькою біології  Оленою Бордюговою та вчителькою історії Наталею Лавренко. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  У столиці Латвії, Ризі, вже майже рік успішно функціонує освітній центр «ВОЛЯ», який став справжнім домом для українських дітей, що залишили свою країну через військові дії на Батьківщині. Це не просто навчальний заклад – це простір для збереження української ідентичності, розвитку талантів і адаптації в новому середовищі. На початку свого існування – у листопаді 2024 року -  центр «ВОЛЯ» прийняв лише кілька десятків учнів. Однак наразі їхня кількість перевищує двісті. Директорка Людмила Вакало зазначає: «Діти дають наснагу і бажання працювати. Коли у тебе є команда, готова підтримати, навчання стає ще продуктивнішим». Вчителі не лише навчають дітей основним предметам, а також допомагають зберігати їхню культурну спадщину.   Центр працює за українськими освітніми стандартами, впроваджуючи сучасні методики, такі як STEM і інтегроване навчання. «Ми намагаємося не лише надати освіту, а й дати дітям відчуття дому», - додає Людмила. Завдяки співпраці з Міжнародною українською школою, учні отримують документи про освіту державного зразка України, що відкриває їм можливості для подальшого навчання в Україні та Латвії. А викладачі Латвійського університету викладають в центра латиську мову. Це важливий аспект, оскільки знання латиської мови відкриває більше можливостей для інтеграції в суспільство та навчання в латвійських університетах.. Цього року центр готується до святкування останнього дзвоника, яке відбудеться 2 червня. Це свято стане особливим для маленьких першокласників, які не мали можливості святкувати 1 вересня. «Ми хочемо, щоб кожна дитина відчула значимість цього моменту», - підкреслює Наталія Лавренко. Вона запевняє, що програма свята буде насиченою: «Діти готують вальси, вчителі підготували сюрпризи, а атмосфера буде святковою». {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="402532" layoutid="0" layout="" static=""} Випускники 11-го класу також переживають важкі часи. «Це складний період для них, - говорить Олена Бордюгова, вчителька біології. - Вони готуються до НМТ (Національний мультипредметний тест) і стикаються з багатьма питаннями про своє майбутнє». Діти, які планують вступити до латвійських університетів, можуть отримати атестат без здачі екзаменів в українській школі. «Це дозволяє їм адаптуватися без зайвих стресів", — додає Олена. Психологічна підтримка також є важливим аспектом роботи центру. «Ми намагаємося допомогти дітям знайти свій шлях у світі, який став для них новим і незнайомим», — зазначає Наталія Лавренко, вчителька історії. Важливо, щоб діти мали можливість обирати між навчанням в Україні та Латвії, адже «вибір має залишатися за ними». Крім того, вчителі в "Волі" працюють над тим, щоб стимулювати дітей до читання українських книжок, що також є частиною їхньої педагогічної стратегії. Вона акцентує увагу на тому, що освіта має бути не лише про знання, але й про  Це створює атмосферу підтримки та допомоги, де учні можуть вільно виражати свої таланти та мрії, навіть у складний час. Освітній центр «ВОЛЯ» став не лише місцем навчання, а й справжнім осередком української культури та спільноти. «Ми святкуємо як українські, так і латвійські свята, що допомагає інтегрувати дітей у нове середовище, не втрачаючи при цьому своєї ідентичності», — резюмує Людмила Вакало. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="402530" layoutid="0" layout="" static=""} Вона наголошує, що «наше завдання — навчити дітей вчитися. важливо не лише передавати знання, але й формувати в учнів уміння самостійно здобувати інформацію та адаптуватися до змін у світі. Це особливо актуально для дітей, які переживають складні часи, адже навчання стає основою для їхнього майбутнього. Людмила  вважає, що вміння вчитися — це ключ до успіху, особливо в умовах, коли їм потрібно робити вибір між навчанням в Україні чи Латвії. Цей рік був наповнений викликами, але колектив центру «ВОЛЯ» справляється з ними завдяки згуртованій команді вчителів та підтримці батьків. Освітній центр продовжує розвиватися, відкриваючи нові можливості для своїх учнів, і, як зазначає Людмила Вакало: « Ми будемо працювати над створенням комфортного середовища для навчання, щоб кожна дитина могла відчути себе частиною нашої спільноти».   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Продуктивним був візит високої української делегації до Німеччини. Досягнуті домовленості, що ФРН підключається – фінансами та промисловістю – до виробництва далекобійної зброї в самій Україні. І жодних обмежень щодо дальності, що вже розлютило Кремль. Також Бундестаг схвалив допомогу нам на 5 млрд. євро, включаючи ППО, дещо надійде до ЗСУ вже за кілька тижнів. Важливим було встановлення дружніх стосунків між Фрідріхом Мерцом і Володимиром Зеленським, про що свідчила невимушена атмосфера на прес-конференції. *Стався масштабний витік надсекретної інформації – понад 2 млн. документів – щодо облаштування російських ядерних баз. Дані про їх модернізацію проходили по лінії держзакупівель РФ і тепер стали відомі демократичному світові. *В північно-європейському регіоні тривають великі спільні навчання «Swift Response / Швидка відповідь». Вони проходять на території п’яти країн – Швеції, Фінляндії, Норвегії, Латвії та Литви. Цього тижня черга дійшла до стратегічно важливого шведського острова Готланд, де пройшло навчальне розгортання американських морпіхів і стрільби з HIMARS. *В середу у Ризі відбувся перший міжнародний саміт коаліції дронів. На ньому було заявлено про виділення 2,75 млрд євро допомоги Україні. Про намір приєднатися до «коаліції дронів» заявили Туреччина та Бельгія. Також під час Drone Summit відбулася виставка EXPO, на якій підприємці з 16 країн, включаючи Україну, показали найновіші технології та свої інновації у сфері БПЛА. *Цього тижня Рада Євросоюзу затвердила створення оборонного фонду Security Action for Europe (SAFE) обсягом у 150 млрд євро. Він фінансуватиме інвестиції в європейську оборону, а також дозволить продовжити допомогу Україні. Передбачена співпраця з третіми країнами, зокрема Великою Британією. *2 червня у Вільнюсі відбудеться Саміт держав східного і північного флангів НАТО. До Литви прибудуть представники «Бухарестської дев'ятки» та п’ятірки північноєвропейських краї. Також приїде генсек Альянсу Марк Рютте. Під час зустрічі розглянуть зміцнення безпеки східного флангу, подальшу підтримки України та підготовку до скорого Саміту НАТО в Гаазі. *До Міжнародного дня захисту дітей ми поговорили з перекладачкою Ліною Мельник, яка зробила доступними для українських дітей і підлітків цілу низку латиських книг. Вона розповіла про її переклади, які вийшли чи виходять друком у 2024-25 рр. «Кіоск» Анете Мелеце; «Мікова книжка» Лауріса Ґундарса. «Сім днів у Королівстві Мілтині» Маріса Мічеревскіса, «Хлопчик, який бачив у темряві» Раси Буґавічуте-Пеце, «Мене звуть Календар» Андріса Калнозолса. Також Ліна Мельник порекомендовала читачам кілька подкастів про літературу з тих, що сама слухає. Це цикл розмов з істориком культури, автором книги «Бунт проти імперії» Радомиром Мокриком; подкаст літературознавців Віри Агєєвої та Ростислава Семківа «Шалені авторки», а також серія лекцій Богдани Романцової про Нобелівську премію з літератури.

В програмі «Ми з України»:  Артем Чуйко розкаже про те, що Рига стане першим містом Європи , де презентуватиметься  культурний проект «Малевич 360°». Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  В мистецькому житті Латвії назріває важлива подія. 8 червня у кінотеатрі  Forum Cinemas  Риги відбудеться творчій вечір «Малевич 360°», який відкриє нові горизонти для розуміння творчості одного з найзначніших українських художників польського походження - Казимира Малевича. Про особливості цього заходу, а також про його важливість для української ідентичності в мистецтві, розповів організатор події Артем Чуйко в інтерв'ю для програми «Ми з України». Артем Чуйко поділився, що ідея цього проекту виникла спонтанно: «Після перегляду фільму «І будуть люди» з українським актором Віталієм Ажновим я зацікавився його творчістю і дізнався, що він виконує головну роль у фільмі «Малевич 360°». Після цього зрозумів, як важливо повернути увагу до українського коріння Казимира Малевича, адже багато людей досі вважають його російським художником.  Цей фільм став важливою ланкою в розумінні творчості Казимира Малевича в контексті української культури» Під час розмови Артем Чуйко наголосив на важливості зміни бачення творчості українських митців на світовій арені.  Ми хочемо донести ідею повернення українських імен у світ мистецтва». Це особливо актуально, адже протягом багатьох років Малевича сприймали як російського художника, а його роботи зберігаються в музеях, зокрема в Третьяковській галереї в Москві. Вечір «Малевич 360°» не обмежується простим показом фільму. Артем пояснив, що на заході також буде представлено виставку репродукцій картин Малевича. «Це будуть великоформатні копії, які, хоча і не є оригіналами, але несуть у собі велику цінність» , - додав він. Глядачі матимуть змогу не лише побачити роботи художника, але й поринути в атмосферу його епохи через інтерактивні елементи, такі як косплей. «Ми хочемо, щоб глядачі отримали максимальне занурення в цю тему», - зазначив Артем Чуйко, підкреслюючи, що подія стане платформою для обміну думками та ідеями. На вечорі також планується лекція, яка допоможе глядачам глибше зрозуміти специфіку супрематизму та творчість Казимира Малевича. {module widgetid="4" id="media" action="galleryitem" galleryid="1487" layoutid="49" layout="singlegallery" static=""} Рига стане першим містом, де відбудеться цей показ, що має велике значення для столиці Латвії. «Це унікальний випадок, коли під час війни в Україні вдалося завершити фільм», - підсумував Артем, підкреслюючи важливість підтримки української культури в умовах сучасних викликів. Таким чином, вечір «Малевич 360°» обіцяє стати важливою подією не лише для українців, але й для латвійської аудиторії, відкриваючи нові горизонти для розуміння та оцінки спадщини Казимира Малевича. У програмі: 15:00 — показ фільму «Малевич» (2024), реж. Дарія Онищенко Фільм українською мовою із субтитрами латиською (Мара Полякова) та англійською мовами. Це глибокий художній погляд на долю митця, його внутрішні пошуки та опір системі. 17:00 — виставка репродукцій робіт Малевича Глядачі побачать великоформатні копії найвідоміших картин митця, а також зможуть відчути дух епохи через косплей у стилі фільму. 18:00 — лекція Тетяни Філевської Видатна письменниця, мистецтвознавиця й дослідниця Малевича відкриє глибші смисли у творчості художника та його культурному впливі. Місце проведення: Forum Cinemas Організатор: «Українська книгарня» ua-books.eu   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Напередодні прийшла сумна звістка: на війні загинув третій латвійський доброволець – Нікіта Слядзевскіс, який в Україні взяв ім’я Нікіта Таренов. Він мав позивний «Латвієць». Нікіта – з Риги, народився у 97 році. У 20-річному віці поїхав до України та так там і залишився. Особливо любив Харків. Брав участь у націоналістичному русі, навчав техніці самозахисту в ножовому бою. Був досвідченим і мужнім воїном, пройшов Бахмут. Вічна пам’ять Герою! Намагання президента Трампа добитися дійсно мирних переговорів від Путіна, який затягує процес, все більше схожі на гегелівську «дурну нескінченність».  Вже втрачають терпіння навіть конгресмени обох партій США, вони підготували проєкт нових жорстких санкцій. Але все гальмується. Трампа також умовляють європейські лідери – Макрон, Мерц, Мелоні, Стармер. Тепер новий переговорний маячок – багатосторонні перемовини у Ватикані, нібито – всередині червня. *В середу в Мадриді був застрелений колишній заступник глави адміністрації Януковича – Андрій Портнов. Слідство має самі різноманітні версія цього злочину, що саме по собі характеризує постать убитого. Для України Портнов був деструктивною фігурою, його називали – «тіньовий куратор української судової системи», хронічно недореформованої. Врешті-решт Портнов, що перебував під санкціями США, перебрався в Іспанію, яка втім безпечною для нього не стала. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""}   *Цієї неділі збіглися президентські вибори у двох важливих для нас прикордонних країнах – Румунії та Польщі. З тривогою очікувався другий тур у південного сусіда, оскільки фаворит Джордже Сіміон обіцяв докорінно змінити наші партнерські стосунки. На щастя, переміг не він, а кандидат від ліберальних сил Нікушор Дан… В Польщі пройшов перший тур, перші два місця в якому зайняли мер Варшави з «Громадянської платформи» Рафал Тшасковський та консервативний кандидат від «Права і Справедливості» Кароль Навроцький. Власкор Укрінформу у Варшаві Юрій Банахевичем проаналізував підсумки першого туру перегонів, зокрема – неочікувано високий рівень підтримки двох ультраправих проросійських кандидатів. Також він дав розклади перед другим туром і передбачення, якою може бути політика майбутнього Президента Польщі. *Представляємо лауреата Шевченківської премії 2025 року в номінації «Література» Юрія Іздрика. Він був нагороджений за книгу поезій «Колееція», проілюстровану, до речі, ним самим. Автор працює в багатьох жанрах і не тільки літератури – художні роботи, музичні проєкти, акторські. Часом це здається суцільним життєвим перформансом. Іздрик з Калуша, де мешкає останнім часом. Він закінчив львівський Політех. Працював на Івано-Франківському заводі та у Київському НДІ. В часи перебудови поринув у мистецьке життя. Потоваришував з Юрієм Андруховичем. Працював у культовому літжурналі «Четвер», став одним із творців «станіславського літературного феномену»… Поезія Іздрика одночасно і холодна, і гаряча, і пристрасна, і відсторонена. В ній багато – про стосунки між людьми. Взаємовідносини мужчин і жінок схожі тут на низку віддзеркалень одне одного. Ще одна особливість поезій Іздрика – високий рівень узагальнення. Він вв'язує сучасність, в тому числі передчуття війни та «перші битви», у плетиво своїх думок і емоційних поривів.

В програмі «Ми з України» українська дизайнера Галина Шуневич,  яка здобула популярність завдяки створенню традиційних вишиванок, розкаже про свою місію - пропагувати українське за кордоном через унікальні витвори мистецтва. Галина вірить, що вишиванка може стати справжнім культурним послом, об'єднуючи людей та сприяючи взаєморозумінню між націями. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.    Вишиванка: духовний код України в творчості Галини Шуневич Вишиванка — це не просто елемент одягу, а символ національної ідентичності, традицій і душі українського народу. Галина Шуневич, українська дизайнерка, яка здобула популярність завдяки створенню унікальних вишиванок, глибоко розуміє це значення. Її роботи поєднують традиційні елементи з сучасними тенденціями, відображаючи багатогранність української культури. «Вишиванка — це моя духовна комунікація з усім світом. Це можливість говорити без слів», - говорить Галина. Вона підкреслює, що вишиванка не лише ідентифікує, але й передає глибокі емоції та переживання народу. Галина розповіла про свій шлях до дизайну вишиванок: «Я почала вишивати з дитинства, навчена мамою. У 2013 році я придбала машинку для вишивання, і це стало поштовхом для моєї кар'єри». Вона не зупинилася на досягнутому, а почала розробляти унікальні дизайни, виходячи за рамки традиційних орнаментів.   Подарунки всесвітньо відомим лідерам Однією з унікальних ініціатив Галини є дарування вишиванок світовим лідерам. «Я вже подарувала 16 вишиванок, зокрема колишньому прем'єр-міністру Великої Британії Борису Джонсону та президентам Литви, Польщі і Естонії. Нещодавно я передала вишиванку прем'єр-міністру Ірландії» — поділилася вона. Ці подарунки мають не лише символічне значення, а й покликані нагадати світу про українську культуру. Галина пояснила, чому біла вишиванка стала її вибором для подарунку президентам: «Білий колір символізує чистоту моїх намірів і можливість нової історії України. Це - чисте полотно, на якому ми можемо написати свою нову історію»   Вишиванка як символ єдності Галина також відзначила, як війна в Україні вплинула на популярність вишиванки за кордоном: «Є більший попит на наші вишиванки через війну. Люди хочуть підтримати Україну, і це спонукає їх купувати та носити нашу символіку». Вона вірить, що вишиванка стала не тільки елементом одягу, а й свідченням гордості українців. «Вишиванка — це не лише одяг, це символ єдності та сили нашого народу», - робить підсумок Галина. Її роботи є яскравим прикладом того, як традиції можуть адаптуватися до сучасності, зберігаючи глибоке значення і духовну цінність. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="400996" layoutid="0" layout="" static=""} Галина Шуневич стає голосом сучасної України, пропагуючи вишиванку як культурний код, який об'єднує людей, незалежно від їхнього походження. Її творчість - це свідчення того, що вишиванка продовжує жити, змінюватися і відкривати нові горизонти для української культури у світі.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Habemus Papam – «У нас є Папа»! Підбиваємо підсумки першого тижня нового понтифіка Лева XIV. Показовим було телефонне спілкування з Володимиром Зеленським та готовність до особистої зустрічі. Інтронізація Папи відбудеться цієї неділі. Президент України планує там бути. Важливо, що Лев XIV говорить про підтримку України більш визначено та чітко, ніж його попередник. *Сюжетом тижня здавалися переговори у Стамбулі та Анкарі.  Українська дипломатія вдало перекинула інформаційну гранату на російський бік, запросивши на перемовини самого Путіна.  Готовність приїхати висловив і Трамп… Кремль обіцяв щось типу «дощику в четвер», коли ж стало відомо, що російську делегацію очолить усе той же обер-історик Мединський, ми побачили – це все ті ж манівці. Москва знову імітує та затягує процес, аби тільки не дратувати Трампа. *Відтак на цей четвер в українців залишилися вічні цінності – Всесвітній день вишиванки. Поки воєнна та дипломатична боротьба триває, пам’ятатимемо про це. Надягаємо свої вишиванки, і не тільки у цей день. *Днями в Латвійському університеті відбулася лекція «Україна та Латвія у Другій світовій війні», яку читали історик Латвійського військового музею Яніс Томашевскіс та доктор історичних наук із КНУ Андрій Руккас. З останнім ми поговорили про «побєдобєсіє».  Зрозуміло, що культ перемоги, в країні-агресорі знаходиться в центрі світоглядно-пропагандистського забезпечення війни. Там є своєрідний п'ятирічний ювілейний цикл. 9 травня та дні навколо нього – це календарний пік культу перемоги, який багато що показує на майбутнє. Пан Руккас розповів про зміни в сприйнятті дати 8-9 травня. Зокрема про заявку на привласнення Дня Перемоги від президента США Дональда Трампа. А також про те, що головним на святкуваннях у Москві цього разу виглядав не Путін, а глава КНР Сі Цзіньпін. *Цього тижня в п’яти містах Латвії виступав з концертами славетний колектив – Національна капела бандуристів імені Г.Майбороди, яка не була у Балтії 35 років.  {module widgetid="4" id="media" action="galleryitem" galleryid="1486" layoutid="49" layout="singlegallery" static=""} Ми поспілкувалися з керівником колективу, народним артистом України Юрієм Курачем. Він розповів про історію та сучасність Капели, про те, що 12 учасників колективу зараз на фронті. З ними спілкуються кожен день і звісно, збирають кошти на допомогу – як своїм хлопцям, так іноді і підрозділам, що знаходяться поблизу. Попри війну і ризик повітряних атак, капела гастролює по Україні. Також – регулярно виїжджають з концертами за кордон. При цьому не просять бюджетних коштів, а все організовують власноруч, спираючись серед іншого на допомогу діаспори. Важлива задача при цьому – показати світові силу української пісні та можливості українського національного інструменту – бандури.

В програмі «Ми з України»  Лариса Якубова, докторка історичних наук, заввідділом Інституту історії України, авторка першої книги, в якій системно досліджена сучасна ідеологія Кремля «Рашизм: Звір з безодні», розкаже, як Кремль переформатував 9 травня, виліпивши культ перемоги, і як він використовує це у мобілізації населення для війни проти України. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна»  також розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень. До вашої уваги – інтерв’ю з Катериною  Весельською - офтальмологом з Бучі, яка через війну в Україні змушена була приїхати до Латвії. Вона одна з небагатьох українських переселенців, якій вдалося влаштуватися  на роботу в Латвії за фахом, спілкується з пацієнтами латиською мовою, наразі  продовжує її вивчати. До вашої уваги  анонс подій до Дня матери. В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Сьогодні, 9 травня, Україна разом із Латвією й іншими партнерами святкує День Європи. А напередодні, 8-го числа, відзначила День пам’яті та перемоги. Росія ж, країна-агресор, нині традиційно святкує не так День Перемоги, як День побєдобесія. Важливо знати, як Кремль переформатував 9 травня, виліпивши культ перемоги, і як він використовує це у мобілізації населення для війни проти України. Наша співрозмовниця – Лариса Якубова, докторка історичних наук, заввідділом Інституту історії України. Авторка першої книги, в якій системно досліджена сучасна ідеологія Кремля «Рашизм: Звір з безодні». Науковиця розповіла про давні, радянські джерела цього явища. Тоді власне культу Перемоги не було, оскільки головним був культ КПРС та комуністичної ідеї. Але було створено дуже багато наративу про війну. В путінські часи переосмислення 9 травня полягало в перенесенні акценту з того, що країні перед лицем такої навали вдалося вистояти та продовжити комуністичний експеримент, на програмування піднесеного міфу про перемогу. Причому перемогу саме російського народу, а не радянського, як це подавалося раніше. І через це Європа, світ, нібито, у вічному «у боргу» перед «русскіми», що, нібито, дає їм право і на геноцид українців. Росія при цьому діє, як «універсальний шизофашист», який будучи сам фашистом нав'язує своїй жертві уявлення про не просто меншовартість, а нібито успадковану злочинну природу. Як зазначає Якубова, українці достойно витримують такий тиск, не тільки воєнний, але й ідеологічний, психологічний. І саморозуміння українського суспільства сьогодні набагато більш цивілізоване, правдиве, ніж у росіян, одурманених маною «русского міра». *Європа в ці дні стривожена наступом право-популістських сил, що продовжується. В першому турі президентських виборів у Румунії переміг, набравши майже 41%, лідер ультраправих Джордж Сіміон. Якщо він переможе у другом туру, це стане поганою новиною для нас, оскільки досі Румунія була важливим прикордонним партнером. А Сіміон створить «тріо» з Фіцо та Орбаном. 18 травня, коли в Румунії буде другий тур президентських виборів, в Польщі відбудеться перший тур. Ця країна партнерськи ще більш важлива для нас. Згідно до опитувань, електоральна ситуація там не виглядає загрозливою. Хоча і фіксуються безпрецедентні спроби втручання у виборчий процес з боку Росії: поширення дезінформації та гібридні атаки на критичну інфраструктуру країни. Сподіватимемось на стійкість польської влади та виборців. *Днями з Києва прийшла сумна звістка, що пішов з життя письменник-шестидесятник, майстер психологічної, готичної прози; співець українського бароко Валерій Шевчук. Світла пам’ять… Його книги, слова залишаться з нами. Зокрема мовлені в одному з останніх інтерв’ю про те, що любов – це той душевний вогонь, який існує, аби не перемогло в цьому світі зло. *8 травня, латвійський Фонд Германа Брауна організував у Ризі унікальну подію: виконання у Домському соборі «Воєнного реквієму» Бенджаміна Бріттена – з участю 170 артистів із 6 країн. Серед виконавців – український баритон Віктор Рудь. Організатори окремо зазначили, що вважають цей захід конче необхідним в нинішніх умовах, аби спільно нагадати про небезпеку війни. Прем'єра цього твору відбулася у 1962 році в Ковентрійському соборі на честь його повторного освячення (храм був зруйнований внаслідок бомбардувань під час Другої світової). Автор присвятив твір своїм друзям, які загинули у тій війні.  

В програмі «Ми з України» - інтерв’ю з українськими художницями, які представили свої картини та художні вироби на виставці «Крила. Квітень» в Українському домі у Ризі. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  Крила Емоцій: Український Арт В Українському домі експонується виставка «Крила. Квітень», де представлені роботи чотирьох талановитих українських художниць: Катерини Баранової, Катерини Рибакової, Тетяни Апелене та Галини Андрійко. Ця виставка стала не лише візуальним святом, а й можливістю для українських митців представити себе за кордоном, продемонструвати свою творчість і емоції, що переповнюють їхні роботи. Олександра Петльована, одна із організаторок виставки, розказала: «Ця ідея виникла ще в Світлани Петльованої. Мистецтво - це те, що надихає нас навіть у важкі часи. Воно дає нам крила та підштовхує до дії. Ми прагнули створити платформу для українських художниць, які бажають проявити себе». Вона зазначила, що виставка має на меті підтримати колаборацію між українськими та латвійськими митцями. Галина Андрійко, знана своєю абстрактною імпровізацією, розповіла про свій творчий шлях: «Все моє життя пов'язане з малюванням. Я почала з дизайну одягу, але з часом захотіла спробувати щось нове. Моя творчість — це терапія, спосіб виразити свої емоції». Вона додала: «Кожен колір несе в собі певну емоцію, і коли я починаю малювати, я вибираю кольори, відштовхуючись від свого внутрішнього стану». Катерина Баранова поділилася своїм досвідом створення мистецтва, що поєднує українську міфологію з народними мотивами: «Я працюю в манері наївного мистецтва. У дитинстві я завжди була оточена мистецтвом завдяки батькові, мультиплікатору. Коли я переїхала в Полтаву, відкрила свою творчу студію, де почала малювати українське народне мистецтво». Вона вважає, що її роботи втілюють емоції та символи, які переплітаються, як пазли. Тетяна Апелене, художниця та майстриня з виготовлення гобеленів, також розповіла про своє натхнення: «Коли я приїхала до Риги, намагалася знайти середовище для спілкування з іншими майстрами, але не вдалося. Тож я почала працювати над власними творами. Наразі мене надихають природа та квіти». Тетяна підкреслила, що її гобелени зберігають українські мотиви, в той же час поєднуючи їх із латвійськими традиціями. {module widgetid="4" id="media" action="galleryitem" galleryid="1484" layoutid="49" layout="singlegallery" static=""} Назва виставки «Крила. Квітень» символізує нові починання та відродження. Олександра Петльована пояснила: «Ми хотіли, щоб виставка дарувала натхнення та нове життя. Крила злітають, і наші майстрині показують свою творчість тут, у Латвії». Кожна робота, представлена на виставці, є емоційно зарядженою, дозволяючи глядачам побачити свої власні історії в картинах. Роботи Галини Андрійко, за її словами, — це не просто картини, а емоційні мандрівки: «Кожна людина може побачити свою історію, коли дивиться на них». Катерина Баранова також підкреслює значення емоцій у своїх творах: «Я намагаюся передати відчуття та символіку, які виникають у моїй свідомості». Ця виставка стала яскравим прикладом того, як мистецтво може стати мостом між культурами та емоціями, допомагаючи людям виявити свої переживання і знайти підтримку у важкі часи. Виставка «Крила. Квітень» не лише демонструє талант українських художниць, а й нагадує про силу мистецтва, яке може об’єднувати людей, незалежно від обставин.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *У світі обговорюють 100 днів перебування на посаді очільника самої могутньої країни у світі Дональда Трампа. Ми поговорили з відомим українським політологом, експертом Аналітичного центру «Об’єднана Україна» Дмитром Левусем про те, якими очікуються наступні 100 днів, в першу чергу для нашої держави. Аналітик вважає, що США не вийдуть з переговорного процесу. Хоча погрожуватимуть цим, часом імітуватимуть такий вихід або навіть вийдуть із перемовин, проте невдовзі повернуться. При цьому треба готуватися до того, що на України буде здійснюватися тиск, оскільки Вашингтон має достатньо важелів для цього. Водночас Левусь має надію, що проти Росія, яка і далі підтверджуватиме свою «людожерську» позицію, нарешті буде застосований і батіг з-за океану. Також політолог поділився своїми думками щодо безпекової ситуації Латвії та східного флангу НАТО загалом. *4 травня Латвія відсвяткує 35-річчя Відновлення Незалежності. Тоді ж, 1990 року, свій шлях до свободи мала і Україна. Але він був більш довгим і звивистим. Сьогодні наша держава проходить важкі випробування за право бути вільною. Є загрози і для Латвії. І все це – від того ж імперського центру. Тому так важливо, що ми – поруч і разом. Вітаємо наших латвійських друзів із цим святом і пам’ятаймо про те, що воно означає. *Продовжуємо знайомити вас із лавреатами Шевченківської премії цього року. Композитор і піаніст Олександр Шимко здобув цю нагороду за сакральну містерію «Вирій». Це слово в українській міфології має кілька значень: вічнозелена, сонячна країна, розташована десь «за морем» або в небесах, де мешкають боги, душі померлих, зимують птахи; іноді; вирій – синонім раю. В цій дивовижній містерії літургічні християнські тексти, старовинні народні псальми поєднані із сучасністю, авторським поглядом на сутність божественного і людського, життя та смерті… З 2007 року композитор є керівником музичної частини київського Театру імені Лесі Українки. Його драматична, хвилююча музика до вистав завжди стає повноправним учасником дійства. Загалом Шимко працює у багатьох жанрах музики. Та не тільки – займається також і кінематографом. Причому не тільки як композитор, ще – пише сценарії та створює короткометражки. Влітку 2020 року він випустив короткометражну відео-поезію під назвою «Живи!». Радимо звернути увагу на неї, оскільки вона дуже співзвучна сьогоденню.

В програмі «Ми з України»  поговоримо з поетесою, драматургом та перекладачкою  Маргаритою Черненко про її нові літературні проекти, про літературний вечір, присвячений поетам-урбаністам Олександру Чаку та Михайлю Семенку, а також  про важливість культурного діалогу між Україною та Латвією. Крім того, Маргарита поділиться своїми думками про роль слова в складні часи та вплив літератури на суспільство. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  Маргарита Черненко — відома українська поетеса, драматург і кандидат філологічних наук. Протягом багатьох років вона викладала історію всесвітньої літератури у вищих навчальних закладах Києва, а останні 25 років працювала в Київському національному університеті театру, кіно та телебачення імені Карпенка-Карого. Її творчий доробок налічує сім книг, чотири поетичні збірки, книгу прози та збірку літературознавчих статей. Особливу увагу заслуговує її драматургія. Вистава «Птаха» за п’єсою Маргарити Черненко, тривалий час йшла на сцені арт-центру імені Івана Козловського в Києві. Ця вистава відзначалася не лише цікавим сюжетом, а й глибокими особистими переживаннями автора. Вистава зосереджується на автобіографічному досвіді, розповідаючи про перший шлюб Маргарити, події якого відбуваються в Києві та Ризі. Нещодавно Маргарита організувала літературний вечір, присвячений поетам-урбаністам Олександру Чаку та Михайлю Семенку. Цей захід став важливою подією в культурному житті, підкреслюючи взаємозв'язки між українською та латвійською літературами. На вечорі обговорювалися теми урбаністичної поезії, її витоки та вплив на сучасну культуру, що об'єднує митців з обох країн. Маргарита активно бере участь у культурному житті Латвії, проводячи літературні вечори та зустрічі з читачами. Вона вважає, що мистецтво може об’єднувати людей, незважаючи на кордони. «Поетичні мости - це не просто слова, це реальна можливість для культурного діалогу,» — говорить вона. Ось кілька прямих висловлювань Маргарити Черненко, які ілюструють її думки про творчість, Ригу та особисті переживання: Ця п'єса розповідає про сімейну історію, автобіографічна, про мій перший шлюб, який відбувався в Києві та Ризі. Рига для мене не порожнє місце, вона дійсно дуже багато значить.» «Я наполягала на тому, щоб фінал відбувався в Києві. Це для мене дуже важливо, адже мій перший чоловік залишився в Ризі і не зміг приїхати.» «Моя місія як поетеси — щось зробити для латвійської літератури. Я вважаю, що винна латвійській поезії, адже це мій особистий поштовх.» Також, вона підкреслює, що література може стати потужним інструментом у часи кризи: "Слово має величезну силу. Воно може лікувати, підтримувати й надихати, особливо в складні часи.» Маргарита Черненко є яскравим представником сучасної української літератури, , її глибокі роздуми про життя, любов і мистецтво відображаються в її творах, зробивши їх важливими для обох культур — української та латвійської. У своїй творчості Маргарита прагне зберегти автентичність української літератури, враховуючи її історичні та культурні контексти. Її роботи відзначаються емоційною глибиною і соціальною значущістю, що робить їх актуальними для сучасного читача. Майбутнє Маргарити Черненко обіцяє бути насиченим новими проектами, які продовжать досліджувати складні теми і стосунки між людьми, культурами та містами.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Тривають обстріли українських міст, включаючи столицю. На такому тлі все більш складними стають багатосторонні дипломатичні сутички щодо цієї війни. З американського боку велику вагу в них набув Стівен Віткофф. Він з кур’єрською регулярністю їздить до Путіна. І креатив, котрий отримує там, вкладає у вуха американського Президента. Так виникла ідея визнання Америкою російської окупації Криму. Коли ж Володимир Зеленський зробив заяву про неможливість подібного визнання, Вашингтон різко понизив рівень багатосторонніх переговорів, запланованих в Лондоні. З урахуваннях скорих ста днів президентства Трампа та відсутності дипломатичних успіхів, це виглядало не історично, а істерично. *На такому фоні велике враження справила безпекова доповідь Сейму міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського: «За радянських часів росіяни збудували у Варшаві посольство, схоже на резиденцію губернатора.  Але часи змінилися. У мене для вас новина: ви більше ніколи не будете тут правити. Ні в Києві, ні у Вільнюсі, ні в Ризі, ні в Таллінні, ні в Кишиневі.  Замість того, щоб фантазувати про завоювання Варшави, турбуйтесь про те, чи втримаєте ви Хайшеньвай (Владивосток)». Сікорський окреслив контури оновленої системи європейської безпеки, в якій значну роль відіграватиме сильна, ремілітаризована Німеччина. Велика увага в доповіді була приділена Україні – необхідності досягнення справедливого «миру через силу» та вступу в ЄС. *Римський папа Франциск пішов у засвіти у Світлий Понеділок – кажуть, що це ознака Божого благовоління. В останній промові Папи на Великдень було мовлено і про Україну та мир для нас. В Україні дехто болісно ставиться до окремих висловів Франциска щодо нашої держави. Проте спеціалісти з історії церкви закликають більш широко підходити до його постаті, пам’ятати про добрі справи. А він багато в чому допомагав нам. Не кажучи вже про те, що в Україні багато вірних Греко-католицької та Римо-католицької церков, які нині спільно з іншими моляться за упокій його душі… Тепер для нас важливо, хто стане наступним Римським папою. *Продовжуємо знайомити вас із лауреатами Шевченківської премії цього року. Сьогодні – це знаменита художниця, багаторазова учасниця Венеціанських бієнале сучасного мистецтва Жанна Кадирова з виставкою «Траєкторії польотів», яка складається з 13 проєктів. Вона розповіла нам про деякі з них. Наприклад, «Російська ракета»: маленькі стікери, наклеєні на скло громадського транспорту європейських країн, створюють уявлення про велику загрозу, яка може дійти і до них.  {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="398974" layoutid="0" layout="" static=""} Проєкт «Паляниця» – про неїстівну, кам’яну паляницю для окупантів – багато в чому волонтерський. Він уже заробив більше 420 тисяч євро для допомоги українцям. На початку квітня за проєкт «Біженці», задля якого художниця багато їздила з волонтерами по прифронтових і деокупованих регіонах, Кадирова була нагороджена в Парижі новоствореною премією Her Art Prize. Вона оголосила, що передасть цю премію двом українським художницям, які зараз на фронті. Але в день нагородження прийшла сумна новина про загибель на Харківщині однієї з тих мисткинь – Маргарити Половінко. Світла їй пам’ять…      

В програмі «Ми з України»  поговоримо про традиції  Великодня в Україні та сучасній контекст святкування . Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  До вашої уваги: інтерв’ю з керівниками Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка – ректором Володимиром Бугровим і проректоркою з міжнародного співробітництва Ксенією Смирновою; «кривава Вербна неділя» в Сумах та інші злодійські обстріли з РФ; підсумки візиту генсека НАТО Марка Рютте до Одеси; знайомство з лауреатом Шевченківської премії цього року - художнім керівником Львівської опери Володимиром Вовкуном. В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Напередодні в Ризі два дні проходила генеральна асамблея Європейської асоціації університетів, яка має 650 дійсних членів. Тут були широко представлені й українські заклади. Ми поспілкувалися з керівниками Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка – ректором Володимиром Бугровим і проректоркою з міжнародного співробітництва Ксенією Смирновою. Відтак дізналися про зацікавленість університетської спільноти Європи в досвіді робити наших закладів. До речі, ще навесні 2022 року на асамблеї в Будапешті російські та білоруські університети були позбавлені членства в EUA.  {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="398403" layoutid="0" layout="" static=""} Ректор Бугров навів приклади тем для можливості співпраці з партнерами: підготовка військових психологів; екологічні виміри підриву Каховської дамби, здійсненого агресором; розроблення засад діяльності Міжнародного трибуналу щодо злочинів агресії та злочинів проти людяності, тощо. *Скоро Великдень. Для українців ця дата набула додаткового значення. В численних коментарях та інсайдах йшлося про те, що до цього дня внаслідок зусиль нової адміністрації США може бути досягнуто cease-fire, «припинення вогню» на російсько українському фронті. Цього не сталось. Навпаки – в пам’яті спливають «кривава Вербна неділю» в Сумах та інші злодійські обстріли з РФ… *Візит генсека НАТО Марка Рютте до Одеси, де пройшла робоча зустріч з Володимиром Зеленським, засвідчив незмінність підтримки Альянсу та його учасників. Очільник українського МЗС Андрій Сибіга за домовленістю з Польським головуванням у ЄС і главою дипломатії Євросоюзу Каєю Каллас пропонує запросити європейських міністрів закордонних справ до Львова – на 9 травня! Хороша альтернатива блюзнірським святкуванням Кремля. *Триває перехід на корпусну систему українського війська. Новостворений Перший корпус Національної гвардії очолить «азовець», один із легендарних захисників Маріуполя полковник Денис Прокопенко (позивний "Редіс"). Командиром другого корпусу стане очільник 13-ї бригади "Хартія" полковник Ігор Оболєнський (позивний "Корнет"). *Продовжуємо знайомити вас із лауреатами Шевченківської премії цього року. В номінації «Театральне мистецтво» нагороду отримав художній керівник Львівської опери Володимир Вовкун – за постановку і лібрето чотирьох різножанрових творів. По-перше, це кантата «Псальми війни» українського «живого класика» Євгена Станковича.  Під час її прем’єри, яка відбулася в Києві, багато хто в залі плакав. Другий твір – опера «Лис Микита» на музику Івана Небесного. Вона поставлена як «опера опер», введення в жанр для дітей, молоді та всієї родини. Модерн-балет «Пізнай себе!» на музику молодого композитора Дмитра Данова присвячений філософу Григорію Сковороді. В ньому є і хоровий спів, близький до церковного, і елементи електронної музики, а модернова складова балету в якийсь момент виривається з-за меж сцени і переходить у вимір повітряної акробатики. Окремо варто згадати про рідкісну емоційну насиченість балету «Тіні забутих предків» (музика Івана Небесного). Загалом Вовкун уже 8 років працює в рамках концепції «Український прорив». Суть її – в наповненні репертуару творами сучасних українських композиторів, і модерновими, і закоріненими в українську ідентичність, щоб вони завойовувати серця, мізки та очі нашої публіки.   Українські традиції: Великдень Великдень. Що сьогодні асоціюється в українців із цим святом? Напевно, писанки, крашанки та паска, які вночі християни йдуть святити до церкви. Та чи вся задумуються про їхню сакральність?  Водночас, коли релігійне значення Великодня більш відоме для нас, то далеко не всі знають, звідки беруться його витоки. Так, у дохристиянські часи саме після рівнодення починався новий сонячний рік, що символізував нове життя, переродження. А тому до цього часу були приурочені різні обрядодії. Пізніше ж, після приходу християнства, нові свята та звичаї наклалися на старі. Таким чином, святкування нового сонячного року замінив Великдень, що відтоді почав символізувати воскресіння Христа. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="398404" layoutid="0" layout="" static=""} Нині традиційно Великдень святкують у неділю після першого повного місяця, що слідує за весняним рівноденням. Розберімося ж у традиціях святкування Великодня українцями та символіці обрядодій, приурочених до цього дня. І допоможуть нам у цьому гості  програми «Ми З України» Тетяна Мазуренко,  як розповість про традицію писанкарства в Україні, Тетяна Максимович - про символіку їжі, одягу, основні асоціації свята та перегук з сучасністю, а співачка Дар’я Лелеко - про гаївки і веснянки.  Організація «Українській дім в Латвії» планує періодично проводити заходи, присвячені  українським традиціям.  

В програмі «Ми з України» українська письменниця і режисерка Ксенія Заставська та продюсерка і волонтерка Наталія Делієва обговорюють важливість української ідентичності в умовах сучасних викликів. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  До вашої уваги: знайомство з лауреатом Шевченківської премії цього року сержантом ЗСУ Павлом Казаріним, нагородженим за статті в «Українській правді»; «Митні тарифи» Д.Трампа та їх вплив на Україну; що очікувати від неформальної зустрічі міністрів фінансів ЄС у Варшаві; Латвійський національний театр оголосив про прем’єру 4 червня вистави «Король Убю та інші монстри», постановник – український режисер Владислав Троїцький.   Ксенія Заставська та Наталія Делієва: творчість, волонтерство та громадянська позиція У програмі «Ми з України» поспілкувалися з двома видатними українськими діячками: письменницею та сценаристкою Ксенією Заставською і продюсеркою, громадською діячкою Наталією Делієвою,. Обговорили важливість культури та пам’яті, а також роль української ідентичності в сучасних умовах. Ксенія Заставська, відзначена своїм фільмом «Щедрик», продовжує досліджувати складні питання, пов’язані з історією та культурою України. «Я отримувала безліч запитань про фільм, що спонукало мене написати книгу «Щедрик. Моя сповідь». Це справді сповідь, в якій я розповідаю про ідею фільму, його героїв, а також про те, як змінювалось моє ставлення до написаного під час роботи»,-  ділиться вона. Ця книга, за словами Ксенії, свого роду «дослідження душі», в якому вона намагається відповісти на питання про людяність і емоції, що стоять за сюжетними лініями. Ксенія також поділилася планами нового фільму, пов'язаного з історією життя її батька, який пережив табір у Латвії. «Ці спогади важливі не лише для мене, а й для розуміння нашої колективної пам'яті. Вони повинні бути передані наступним поколінням» - відзначила вона. Наталія Делієва, яка займається організацією культурних проектів, підкреслила важливість збереження ідентичності. «Ми створюємо короткометражний фільм про сім’ї загиблих воїнів. Це не лише історії втрати, але також свідчення сили духу. Про це повинні знати в країнах Заходу» - додала вона. Обидві жінки розуміють, що їхня діяльність — це не лише мистецтво, а й спосіб виявлення сил українського народу.  «Наша культура — це наше коріння, і від нас залежить, чи зможемо ми його зберегти», -  зазначила Наталія Делієва. Обидві героїні підкреслили, як важливо зберігати пам'ять та культуру у ці складні часи. «Оскільки Україна змагається за свою ідентичність, ми, українки, маємо бути голосами змін. Це не лише культура, а й наше виживання як нації», - зазначила Наталія Делієва. Ксенія додала: «Сьогодні жінки беруть активну участь у всіх сферах суспільства. Війна відкрила нові можливості, показала, що жіночі голоси є важливими у боротьбі за права та рівність». Вони акцентували на значенні співпраці в культурних ініціативах. «Ми повинні використовувати наші платформи, щоб говорити про важливі питання й ділитися своїми історіями», - зазначила Ксенія. Наталія додала: «Спільними зусиллями ми можемо створити нові можливості для нашої культури, які знайдуть відгук на міжнародному рівні». {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="397464" layoutid="0" layout="" static=""} Зустріч між Ксенією Заставською та Наталією  Делієвою стала доказом того, як українська культура може стати важливим містком для розуміння і взаємодії між різними народами. Обидві жінки впевнені, що їхня діяльність допоможе розповісти світу про Україну, її біль та надії, роблячи свій внесок у загальну справу миру та братерства. Інтерв’ю  записувалося в студії ЛР в  День тіней в Латвії. Під час запису була присутня «тінь» ведучої Людмили Пилип – Аліса Морозова, яка приїхала з Запоріжжя в Латвію в березні 2022 року.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Продовжуємо знайомити вас із лауреатами Шевченківської премії цього року. Раді представити вам людину «в пікселі», сержанта ЗСУ Павла Казаріна, нагородженого за статті, колонки в «Українській правді» під спільною назвою «Публіцистика воєнного часу». Повернувшись з чотириденного відрядження до Лейпцизького книжкового ярмарку, де Казарін представляв переклад своєї книги «Дикий Захід Східної Європи», він поділився враженнями про те, як змінилися Німеччина, Європа за останні два роки: «Після того, як Білий дім вже не гарантує безумовне надання військової допомоги у разі вторгнення або провокації з боку Росії, Європа починає усвідомлювати, що НАТО – це вони. І що їм потрібно знову озброюватись, мілітаризуватись, виділяти більше грошей на оборонні потреби».  {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="397462" layoutid="0" layout="" static=""} Крім того Казарін розповів про свої принципи журналістської роботи: «не торгувати емоціями», розмовляти з читачем, як із давнім знайомим, який чекає від тебе роз’яснення ситуації, про яку він мало знає. Цікавими також є роздуми про особливу відповідальність, яку накладає на журналіста перебування «в пікселі». *Звичне слово «турбулентність» стає вже недостатнім для опису поточної ситуації у світі, коли російсько-українська війна, конфлікти на Близькому Сході доповнюються різкими рішеннями адміністрації Дональда Трампа. Тому все частіше використовують сталий оборот «ідеальний шторм». Нашій Україні треба виживати і перемагати і в таких умовах. Чи скасувало очікуваний шторм рішення Трампа про відтермінування введення «драконівських» митних тарифів? Здається, ні – радше це зміна його траєкторії. *Перехід переговорів на треках США-Україна та США-Росія в довгу стадію має ознаки затягування процесу. Країна-агресор це робить, аби продовжувати воєнні дії, готувати новий наступ, не псуючи стосунки з Білим домом. Україна ж перейшла до прискіпливого вивчення угоди про українські надра, в нинішньому вигляді невигідної для нас. Але й просто відмовитись від неї наразі недоцільно. *Тим часом, попри іронічні вислови про європейську бюрократію, триває напрацювання її безпекової інфраструктури – паралельної натівській. Так на суботу запланована неформальна зустріч міністрів фінансів ЄС у Варшаві. На ній обговорять створення спільного фонду «Європейський оборонний механізм» для закупівлі безпекового обладнання. Крім країн ЄС до нього можуть увійти й Україна, Велика Британія, Норвегія… Це хороше доповнення формату «Рамштайн», тепер без США і під проводом Британії та Німеччини. Так Європа з участю України готується до свого варіанту «ідеального шторму». *Латвійський національний театр оголосив про прем’єру 4 червня вистави «Король Убю та інші монстри» за класичною п’єсою театру абсурду Альфреда Жаррі. Постановник – український режисер Владислав Троїцький. Він – видатний український режисер і організатор, президент міжнародного фестивалю ГогольФест. засновник і керівник першого в Україні незалежного театру «Дах», в якому зародилися культові групи Дахабраха і Dakh Daughters. Згідно анонсу LNT, у виставі зображено як завдяки демагогії та маніпуляціям до влади приходять моральні нулі, люди, що фактично зжирають інших людей, стаючи монстрами. Вистава зроблена в естетиці музичного шоу. Чекаємо на цю роботу, вагому художньо і політично.    

В програмі «Ми з України» Галина  Мазко, яка через війну в Україні приїхала у березні 2022 року до Латвії, розповість як вона відкрила в Ризі свій власний бізнес – ательє з пошиву одягу. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  До вашої уваги: знайомство з лауреатом Шевченківської премії цього року - художнім керівником і солісткою Національного ансамблю солістів «Київська камерата» Богданою Півненко; «тарифні війни» Д.Трампа і вплив їх на Україну; які підсумки матиме візит радника американського президента Марка Бернса в Україну; Латвія передала чергову партію дронів Україні.   Свій бізнес: як відкрити ательє з нуля - історія переселенки з України Війна змушує людей залишати рідні домівки, а переїзд в іншу країну стає випробуванням. Багато хто стикається з труднощами в пошуку нової роботи через невизнання попереднього досвіду або мови. Проте деякі вирішують реалізувати свої мрії, відкривши власний бізнес. Гостя  програми «Ми з України» Галина Мазко, яка залишила Україну через війну і переїхала до Латвії, де відкрила своє швейне ательє. Галина розповіла, що спочатку працювала в продуктовому магазині, але швидко зрозуміла, що її справжня пристрасть - це шиття. «Я знала, що мені потрібно реалізувати свої ідеї. Я завжди мріяла про власне ательє», — ділиться вона. Після півроку роботи в магазині, Галина вирішила, що готова до нових викликів. «Коли я зрозуміла, що можу самостійно впоратися з усім, це надихнуло мене. Я почала шукати місце, де можу втілити свої задуми в життя», — згадує вона. «Відкриття власного бізнесу було не лише мрією, але й потребою. Я хотіла створити щось своє, щось, що буде приносити радість людям» - говорить Галина.  Вона також зазначила, що перші кроки були випробуванням: «Потрібно було знайти постачальників, організувати робочий простір, а також рекламувати свої послуги. Це було непросто, але я знала, що не можу зупинитися». «Поки я працюю сама, шию на замовлення, але дуже хочу залучати інших. Бо рорзумію, що команда — це важливо. Коли ми працюємо разом, ми можемо створювати щось більше», — підкреслює вона. Галина також розповіла про перші успіхи: «Клієнти почали повертатися, і це додавало мені впевненості. Я отримувала задоволення від роботи, і це надихало мене на нові проекти. Я зрозуміла, що можу втілювати свої ідеї, а не просто виконувати чиюсь волю». {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="396819" layoutid="0" layout="" static=""} «Я почала з невеликих замовлень, але з кожним новим проектом відчувала, як моя впевненість зростає. Це було непросто, але я покладалася на свій досвід і знання», — говорить вона, підкреслюючи важливість наполегливості. Таким чином, Галина Мазко стала прикладом того, як попри труднощі та виклики, можна знайти своє місце в новій країні, реалізуючи свої мрії через власний бізнес – h_art.darbnica.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Починаємо знайомити вас із лауреатами Шевченківської премії цього року. Ми поговорили з художнім керівником і солісткою Національного ансамблю солістів «Київська камерата» Богданою Півненко. Вона скрипалька, віртуоз, як називає її преса – «Паганіні в спідниці». А ще Півненко – невтомна популяризаторка, ініціатор випуску «Антології сучасної української музики» в 12-ти дисках.  {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="396821" layoutid="0" layout="" static=""} Пані Богдана розповіла, як сильно зріс після початку великої війни інтерес до музики народу, котрий так мужньо захищає свою незалежність. Нині композитори, загалом творці мають писати твори, які «будуть актом пам'яті про те, що сталося». В якості прикладу Півненко назвала гімн-реквієм «Місто Марії», створений її колегою Золтаном Алмаші. Також є багато роботи щодо популяризації української музики, нині так затребуваної в світі. А ще донедавна, навіть у «Київській камераті» деякі твори виконувалися з рукописних нот. Наприкінці розмови скрипалька розповіла і про свого батька – великого українського художника Івана Марчука. *Дональд Трамп введенням драконівських митних тарифів струсонув увесь світ, включаючи України. Та й себе самого, і це ще дасться взнаки. Тим часом уже й американські чиновники обережно, але визнають, що Кремль не хоче миру, тому мирні переговори ходять по колу. Водночас путінський засланець Кирило Дмитрієв не полишає надій спокусити американську сторону якимось супер-вигідними проєктами, схемами, аби Вашингтон в принципі перестав перейматися українськими справами. *На тижні помітну роль відіграли балтійські політики. Фінський президент Александр Стубб, вдало погравши у гольф, провів переговори з американським лідером дійсно на вищому рівні. Пояснив, що Путіну довіряти не можна. Та фактично запропонував поставити кремлівцю дедлайн мирної угоди. По тому схожі тези на європейській арені висловила глава європейської дипломатії Кая Каллас – в інтерв’ю «Радіо Свобода» (на щастя воно все ще існує). Каллас підкреслила необхідність підключення Європи до будь-яких переговорів щодо України. *Наступного четверга у брюссельській штаб-квартирі НАТО відбудеться нова зустріч «Коаліції охочих» з підтримки України. І там же, у п’ятницю, 11 квітня – чергове зібрання у форматі «Рамштайну», вже під проводом Великої Британії і Німеччини. Отже цей формат вижив, щоправда тепер без участі США. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} *Відбувся багатоденний, насичений візит до України духовного радника президента США Дональда Трампа, пастора Марка Бернса. Відвідини Бучі та Бабиного Яру, зустріч із захисниками «Азовсталі» та спілкування з пораненими у шпиталі. З таких та інших подібних зустрічей і свідчень, з атмосфери повітряних тривог, виникли слова пастора, що Україні потрібні не так американські гроші, як танки, винищувачі, ППО, щоби завадити атакам на цивільні будівлі, вбивству людей. Так, цей візит – не вирішення всіх проблем, але досвід дуже вдалий. * Цього тижня у рамках коаліції безпілотників Латвія передала Україні чергову партію дронів. Був «високий рух» і у зворотному напрямку. Український інститут книги оголосив проєкти-переможці конкурсу «Translate Ukraine 2025». Гранти на переклад латиською мовою отримають 6 видань. (Більше – тільки перекладів польською, сім). До списку потрапили двоє авторів, які загинули від рук російських окупантів: Володимир Вакуленко та Вікторія Амеліна. Так сталося, що їхні долі виявилися пов’язаними. В рубриці ми розповімо, як саме. Крім того будуть перекладені: авангардистський роман «Подорож ученого доктора Леонардо ї його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію» автора «розстріляного відродження» Майка Йогансена (батько якого походив з латвійських німців); два романи про сучасність «Там де вітер» Любка Дереша і «Там, де заходить сонце» Олени Пшеничної. Шостий грант отримала збірка Дари Корній «Пасіка “Україна” та інші казки з війни». Це чарівна в усіх сенсах книга, в якій твориться сучасна міфологія України, що воює за свою незалежність. Чекаємо, коли ці книги вийдуть латиською, аби дарувати їх нашим латвійським друзям.

В програмі «Ми з України» лялькарі  - режисер Юрій Луник та художниця Ольга Гоноболіна розкажуть про магію лялькового театру. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  До вашої уваги:  ексклюзивне інтерв’ю  з  Оксаною Пахльовською - донькою відомої української поетеси Ліни Костенко; в Ризі відбулося щорічне 11-те засідання Міжурядової комісії з питань економічного, промислового і науково-технічного співробітництва; День волі в Білорусі на тлі інавгурації Лукашенка. Ляльковий театр як мистецтво Лялькові вистави вважаються не лише розвагою для дітей, а й потужним інструментом для передачі важливих уроків та емоційних зв'язків. Кожна лялька, на думку ведучої, є уособленням персонажа, в якого актори вкладають частину своєї душі. Це підкреслює, наскільки глибоким є зв'язок між актором і лялькою. Режисер Юрій Луник представив виставу «Троє поросят», яка, здавалося б, є простою дитячою казкою. Проте, за його словами, вона піднімає актуальні питання про підтримку один одного у важкі часи, розуміння та боротьбу зі страхами, які можуть виникнути через негативне оточення. Юрій зауважує, що вовк у цій історії є символом викликів, з якими стикаються герої. Ольга Гоноболіна поділилася своїм досвідом переселення з України до Латвії через війну, що суттєво вплинуло на її творчість. Вона розповіла про свій внесок у створення ляльок та декорацій, які вона виготовляла в Україні, підтримуючи свою ідентичність та творчість навіть у складних умовах. Гості наголосили на важливості інновацій у ляльковому театрі. Юрій Луник розповів про складність роботи з акторами, які раніше не мали досвіду в управлінні ляльками. Водночас, він підкреслює, що нові актори можуть принести свіжість і відвагу у виконання, що є важливим для розвитку театру. {module widgetid="4" id="media" action="galleryitem" galleryid="1481" layoutid="49" layout="singlegallery" static=""} Ляльковий театр в Україні та Латвії демонструє, як мистецтво може об'єднувати людей, незалежно від їхнього походження. Хоча вистави можуть бути простими на вигляд, за ними стоять глибокі теми, які можуть вплинути на свідомість аудиторії. Це підкреслює важливість підтримки та розвитку культурних ініціатив, особливо в умовах викликів сучасності.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Ми поговорили з Оксаною Пахльовською, донькою нашої улюбленої поетеси Ліни Костенко, якій нещодавно виповнилося 95 років. Пахльовська також яскрава постать – професорка Римського університету La Sapienza, культуролог, поетеса. Вона розповіла нам про свою нову книгу «Слов'яни і Європа», дала оцінку нинішній ситуації у світі та Європі, цій «драмі глобальних масштабів».  {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="396122" layoutid="0" layout="" static=""} На її думку, Україна сьогодні «перетворюється на великого і, може по-своєму, вирішального гравця Європи, ще не будучи інтегрованою в жодну із західних структур». Відповідно Європа сьогодні «повертається до своєї суб'єктності, як цивілізація, історично покликана будувати і захищати демократію». Також вона емоційно розповіла нам про життя і творчість Ліни Костенко та її самої в Києві від початку повномасштабного вторгнення і донині: «Я біля мами, ми разом. І буде, що буде». *Після чергового туру переговорів, ініційованих і підтримуваних американським президентом, який відбувся в саудівській столиці Ер-Ріяді стала очевидним головне в цьому дипломатичному марафоні – загальна схема російської лінії. Це переформатування переговорів, для чого виставляються численні попередні умови. А потім починається шантаж – якщо це не виконаєте, процес зупиниться. Мета в тому, щоби США після того почали тиснути на Україну, чого на цей час немає. Більш того, Дональд Трамп вперше визнав, що Москва просто затягує переговори. *Хороша новина прийшла з Німеччини. Обидві палати парламенту скасували конституційні обмеження на державне кредитування. І тепер можна вкладати значні кошти в розвиток ВПК. Зрозуміло, навіщо – глава Федеральної розвідки ФРН Бруно Каль в інтерв’ю Дойче Велле підтвердив, що в найближчим планах Росії – перевірити чи працює 5 стаття НАТО про солідарну оборону. *Відтак російська агресія проти України ще більшою мірою, ніж раніше, стала справою загальноєвропейської безпеки. Саме під цим кутом варто розглядати і саміт «коаліції охочих / рішучих» (27 березня, Париж). Понад 30 країн висловили бажання допомагати Україні у відсічі Росії та підтриманні життєвого рівня. Це переважно, країни Євросоюзу, а також інші держави НАТО – в першу чергу Велика Британія. Латвію там представляє прем’єр-міністерка Евіка Сіліня. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} *Тим часом в Ризі відбулося щорічне 11-те засідання Міжурядової комісії з питань економічного, промислового і науково-технічного співробітництва. Українську делегацію очолював міністр кабміну Олег Немчінов. Це негучна, але важлива подія, що визначає плани співпраці на наступний рік. Дякуємо Латвії за співпрацю та допомогу. *Цього тижня на зйомках у Ризі побачили голлівудську зірку Джуда Лоу. Французький режисер Олів'є Ассаяс знімає в латвійській столиці фільм «Кремлівський чарівник» за популярним однойменним романом Джуліано да Емполі. В романі Путін зображений зразковим диктатором, «царем», але таким, що викликає співчуття, розуміння. В книзі також багато стереотипів про «загадкову російську душу» та «особливий шлях Росії». Події Євромайдану та гібридної агресії РФ некритично описані словами кремлівців. Тому з такою сценарною основою можна очікувати, що результат нас розчарує. *У вівторок білоруський диктатор Лукашенко провів пишну церемонію «інавгурації», можливо, востаннє. Білоруські опозиційні медіа пишуть, ніби під час довгої останньої зустрічі Путін попередив Лукашенка, що найближчим часом почнеться поетапне поглинання його країни. Реальний початок такого процесу та його перебіг матиме велике значення для України, враховуючи довгий українсько-білоруський кордон. Диктатор назначив присягу саме на заборонене свято День волі, дату заснування БНР. Недолугий жарт. Ми ж вітаємо наших білоруських друзів – в першу чергу тих, хто воює за Україну, з Днем волі. Спільної волі.    

21 березня – Всесвітній день поезії.  У випуску програми «Ми з України» лунають вірші  «королеви української поезії» Ліни Костенко, яка 19 березня відзначила своє 95-річчя. Також свої вірші в етері ЛР4 читає українка Тамара Уварова, яка через війну в Україні, приїхала з Маріуполя до Риги. «Ми сиділи в укритті цілий місяць, а зовсім близько від нас була Азовсталь, де йшли запеклі бої. Ми просто під перехресним вогнем були. Що робили? Молилися, трохи їли. Дякувати Богові, недалеко була база якась продуктова. І холодно ж було. І слава Богу, що було. Ви знаєте, хтось каже: «От ще й холодно, люди мерзли» Люди мерзли, але продукти зберігалися. А так в сховищі було десь приблизно 50-70 людей. Поряд мого будику був магазин. І охоронець, ну, скільки він там тиждень протримався, а потім просто відчинив двері і сказав: «Беріть» І дякувати Богові, що він так зробив, тому що, майже через тиждень під час чергового прильоту  магазину того не стало. Було страшно - це одне, а друге - шкода тих стареньких і тих дітей. Тому що була в нас малеча, взагалі немовля. У матері молоко, на жаль, перегоріло, звичайно», – розповідає Тамара Уварова. Вона пише вірші, і про війну також. Незабаром вийде її збірка віршів «Щоденники війни», у якій будуть поезії про рідний Маріуполь, Азовсталь, Україну та Латвію. У Маріуполі у Тамари залишилися родичі, зокрема брат: «Так, звичайно, я знаю, яка там наразі ситуація. Вона дуже-дуже плачевна, іншими словами не можна це назвати. Ми спілкуємося з братом, але не чіпаємо політичної теми, тому що, ви розумієте, зараз багато сімей, так само як і моя, переживають не найкращі часи в плані спілкування. У  мого брата  своя власна думка на цей рахунок. Він просто каже:  Це моя земля, і я не поїду звідси ні в якому разі. Це моя земля, я ніде себе не бачу, крім як тут. Тому, як би там не було, але буду виживати, як зможу». Ну, така позиція. Ми маємо, мені здається, її поважати. Хоча, скажімо так, якщо деякі люди залишилися, тому що збереглося, ну, принаймні, там будинок чи щось там, якесь майно, то в нас, на жаль, нічого не залишилося взагалі. Просто котловани на сьогоднішній день. Зруйновано повністю батьківську хату, а також квартиру, що купували вже ми самі» «Ви знаєте, з часу ти взагалі переосмислюєш все, як отой кінофільм. Переосмислюєш все своє життя, просто переоцінюєш його. Те, що було важливо вчора, на сьогодні вже немає жодного значення. Але я обов'язково ступлю на свою землю, я в цьому впевнена. Причому я хочу вам сказати,  я така трошки реалістка і розумію, що навіть якщо там, в Маріуполі, мається на увазі, не буде України, я все одно ступлю на цю землю, бо це моя земля. Мене туди тягне.  Я не готова там жити, я не готова під тією владою там бути, там працювати, там творити. Але мені хочеться того повітря, мені хочеться того моря. Я без нього ніби не жива. От я жива ніби, але я не жива, тому що мене відірвали від моєї батьківщини, як оте листячко від гілки». {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="395361" layoutid="0" layout="" static=""}  Тамара Уварова за фахом вчитель в початкових класах. Але в Ризі  вона працює в іншій сфері. Наразі зараз вчиться на курсах латиської мови і вже планує здавати іспити на В2. «Звичайно спочатку  було важко . По-перше, і психологічний стан одразу давав про себе знати. Ти ж не бачив ані тих дерев чудових, красивих, ані того моря. Ти ж нічого не бачив. Ти просто йшов, там десь працював і все, і мріяв повернутися. Ми ж, як всі, думали: повернемось, місяць-два, три, півроку, три місяці і повернемось." Але не тут-то було. Так тому потрібна була адаптація, і творчість дуже мене рятувала»   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *19 березня Ліні Костенко виповнилося 95 років. Ми поговорили про її постать, творчість і значення для української літератури та суспільства з дослідником творчості нашої улюбленої потетеси, викладачем Київського національного університету і Могилянської школи журналістики Анатолієм Яковцем. Він наголосив на унікальній здатності Костенко передбачати, пророкувати в своїх віршах, перш за все з історичних романів «Маруся Чурай» та «Берестечко», майбутнє України. Вона ж підкреслює, що «ми ще є, і то найбільше диво, що цей народ іще раз воскреса». Внаслідок усіх випробувань Україна «загартована найвищим гартом, в умовах сучасного світу їй немає ціни». У розмові з дослідником Ліна Василівна якось сказала, що завжди хотіла закодувати історію України в поетичному слові. Але так виходить, що водночас таким поетично-філософським способом вона «розшифровує генетичний код української нації», що має особливу важливість зараз, у час великої війни. За словами Яковця до 95-ліття поетеси мають вийти дві книжки її нових поезій, написаних вже після початку повномасштабного вторгнення. У програмі також пролунають давні вірші у виконанні авторки. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} *На тлі війні, що продовжуються, триває цілий комплекс перемовин, ініційованих президентом США Дональдом Трампом: американо-українських, американо-російських. Ці переговори наразі можна назвати «мирними» тільки у лапках, оскільки російський правитель навмисно затягує їх, аби продовжувати бойові дії, не розлютивши Трампа. Московський диктатор також виставляє нереалістичні умови припинення вогню, які би призвели фактично до поетапного роззброєння України. Ну а його пропозиція організувати хокейний матч між США та РФ нині виглядає зухвалістю чи божевіллям. Більш важливим і сутнісним було спілкування між американським і українськими президентами. Володимир Зеленський розповів про хід бойових дій у Курській області (що має покласти край ретрансляції з Вашингтону путінських побрехеньок про тисячі оточених українських солдат). Підіймалося питання обміну полоненими та повернення українських дітей. А також – можливості посилення ППО України. Трамп пообіцяв пошукати, зокрема в Європі. *Для нашого покоління «Радіо Свобода» та «Голос Америки» були символами свободи слова та й просто свободи. Але минулої п’ятниці Дональд Трамп підписав указ про скорочення Агентства глобальних медіа США, материнської компанії міжнародних мовників, фінансованих урядом країни. Це стосується також українських редакцій названих ЗМІ з їх довгою історією в 70-75років. Ми стисло згадаємо історію цих славних медіа, послухаємо короткі фрагменти з ефірів різних часів. А також розглянемо можливість збереження «Радіо Свобода» завдяки європейському фінансуванню.          

9 березня не лише в Україні, але й за її межами, усюди, де лунає українське слово, відзначали 211-у річницю від дня народження великого українського поета, художника та пророка Тараса Шевченка. Його творчість - це не лише безцінний спадок, а й джерело натхнення для багатьох поколінь українців. Молоді українці, які в наслідок війни в Україні опинилися в Латвії,  Інга Малихіна, Віталій Гапоненко і Михайло Васін читали в студії Латвійського радіо свою улюблені вірші Великого Кобзаря. Ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень: інтерв’ю  з членом журі фестивалю документального кіно «Артдокфест», який проходив у Ризі,  головною редакторкою «Української правди» Севгіль Мусаєвою; розвиток ситуації в російсько-українській війні після українсько-американських переговорів у Джидді (Саудівська Аравія);  у день народження Тараса Шевченка відбулася церемонія нагородження лауреатів Шевченківської премії цього року. С гостями програми «Ми з України»: керівником «Мистецької лабораторії» Оленою Сириченко,  ученицею 7-го класу освітнього центру VOLIA.LV   Інгою Маліхіною, студентом Ризького технічного університету Віталієм Гапоненко і студентом Ризького державного технічного технікуму Михайлом Васіном  розмова йшла про те, що творчість Тараса Шевченка залишається актуальною в сучасних умовах, особливо під час війни, провели паралелі з періодом, коли жив і творив Великий Кобзар і нинішнім часом, про те, що творчість Шевченка вплинула на їх розуміння національної ідентичносте та патріотизму. Молоді люди, які до війни проживали в різних регіонах України, зокрема в Харкові, Черкасах та Борисполі, читали вірші Кобзаря і поділилися своїми думками про своє майбутнє. Інга Маліхіна мріє стати дизайном, а ось Віталій Гапоненко та Михайло Васін, які обрали технічні професії, кажуть, їх знання та навички будуть потрібні Україні.   «Мені залишилося навчитися тут два роки Я на другому курсі, коли закінчу навчання мені буде 18 років , то повернуся до України . Якщо буде продовжуватися війна, то вступлю до Збройних  сил, якщо ні, то вже буду працювати  на Батьківщині по професії. В цьому році помер мій дідо і залишилась тільки бабуся. Я собі пообіцяв, що я маю повернути її до рідного міста, де вона прожила все життя, до Сокологірська в Луганській області Поки я не досягну цієї цілі, то не заспокоюся - каже Михайло Васін. «Я дивився на сайті і дізнався, що зараз Україні дуже потрібні спеціалісти в сфері радіозв’язку, перехоплення і так далі. Це якраз те, що я вивчаю. Я думаю це буде актуально Мої однокласники поступили на фінанси,  бізнес,  менеджмент. Ну а Україні потрібні техніки», - вважає Віталій Гапоненко. Найперше, що треба Україні – це українці!  Може це звучить пафосно, але наше завдання - зберегти в собі Україну.  На початку війни була така статистика, що 3 млн. українських дітей залишили Україну. Це дуже багато насправді і я коли дізналася про це, мене це дуже збентежило. Хто ж залишиться в Україні? Ми повинні про це пам'ятати.  Якщо ці всі діти, розпорошені по світу, виростуть не українцями, то ми втратимо своє майбутнє, а вони  основа нації. Тому , де би ми не були, ми повинні пам'ятати, що ми українці, Ми повинні світу доносити, що ми українці, світ повинен бачити, що Україна є в нашій особі. Це дуже важливо, тому що вже з'явились такі постаті, які сумніваються чи взагалі є Україна, тому наша місія незмінна і дуже почесна», - наголосила Олена Сіриченко   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Одним із членів журі фестивалю документального кіно «Артдокфест», який проходив у Ризі, була головна редакторка «Української правди» Севгіль Мусаєва. Ми поговорили з нею на різні теми. Коментуючи погіршення безпекової ситуації в світі та Європі, вона зазначила, що в цих умовах бачить в країнах Балтії, важливих союзниках України, стурбованість, але не той рівень мобілізації, який був би бажаний у державах, що мають спільний кордон із Росією. Загалом, на думку Мусаєвої в перспективі 3-5 років світ і Європу «очікує багато потрясінь». Також головред УП вважає, що в сучасному світі, в якому легко зманіпулювати, «зобразивши чорне білим», документальне кіно відіграє велику роль, зберігаючи правду, яку намагаються знищити, і яка має вижити. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="394615" layoutid="0" layout="" static=""}   *Після успішних українсько-американських переговорів у Джидді (Саудівська Аравія) світ дивиться, яким буде розвиток ситуації в російсько-українській війні. При цьому часто використовується такий образ, що «м’яч тепер на російському полі». Питання в тому, чи може Трамп проявити свої «виховні здібності» щодо тих переговірників, які від нього не залежать, тобто – Кремля. Контактів з російською стороною тепер багато. Але чи дадуть вони якийсь результат. Поки враження таке, що Путін і надалі обставлятиме свою відповідь, начебто не негативну, такою кількістю додаткових умов, що це вихолостить будь-яку дійсно мирну угоду. Питання в тому, як довго Трамп терпітиме ці хитрощі. *Тим часом європейські важковаговики (Франція, Велика Британія, Німеччини, Італія, Польща) обговорюють, які гарантії безпеки можна було б запропонувати Україні. А також – працюють над тим, як у нових умовах можна у стислі терміни посилити європейські оборонні можливості. Зокрема майбутній канцлер Німеччини Фрідріх Мерц заявив: «Я хочу чітко заявити: скільки би це нам не коштувало, все потрібно спрямувати на нашу оборону, зважаючи на загрози свободі та миру на нашому континенті». Відповідно у ФРН обговорюється, як можна збільшити кредитування ВПК. *Тим на часом на «Артдокфесті» головними призами були нагороджені українські фільми: «Місія 200» Володимира Сидька отримала Гран-прі, а стрічка «Все має жити» Тетяни Дородніциної та Андрія Литвиненка визнана кращою режисерською роботою. В обох головні героїні – успішні, впевнені в собі, сильні жінки. Це власниця турфірми, а також титулована важкоатлетка, коуч із бодібілдінгу. З початком повномасштабної війни вони не могли займатися своїми колишніми справами, а зробили сенсом свого буття волонтерство. Власне, обидві стрічки можна дивитися, як дилогію. Що й радимо зробити. *У день народження Тараса Шевченка відбулася церемонія нагородження лауреатів Шевченківської премії цього року. Перш за все хочеться привітати тих переможців, з ким ми вже знайомі, оскільки поспілкувалися з ними тут, у «Новинній хаті». Це художник Андрій Пікуш, який разом із трьома своїми колежанками був відзначений за мистецький проєкт «Петриківський розпис: на захисті ідентичності». І це – режисер, сценарист Олесь Санін, нагороджений разом зі своїми колегами за ігровий історичний фільм «Довбуш». Вітаємо з отриманням премії й інших лауреатів. «Новинна хата» з часом познайомить наших слухачів і з ними.

Український письменник, поет, перекладач, есеїст та публіцист, волонтер, віце-президент PEN клубу України Андрій Любка в інтерв’ю програмі «Ми з України» наголосив, що література , культура , мистецтво допомагає українцям залишатися людьми в той час, як ворог хоче зробити їх неандертальцями, які не мають світла, води і живуть в підземеллях через бомбардування. Введучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень: у Ризі проходить фестиваль документального кіно «Артдокфест»; під час церемонії нагородження «Оскаром» у Лос-Анджелесі окремі актори висловили підтримку Україні; безпекова політика Європи після подій в Овальному кабінеті Білого дому. Андрій Любка у Ризі зустрівся з українською громадою в Українському домі, де письменник презентував свою книгу «Війна з тильного боку», розказав про свою волонтерську діяльність, поїздки на фронт, про життя військових, про сувору реальність війни. Також в Латвійський Національній бібліотеці за участю українського письменника, а також представників PEN клубу Латвії, громадських організацій Латвії та латвійського ополчення (Земесардзе) відбулася дискусія «Війна. Пропаганда. Загрози». Наразі в інтерв'ю програмі "Ми з України" Андрій Любка розповів про своє бачення сьогодення в Україні, письменницьку та громадську діяльність.   24 лютого 2022 року і в подальші роки для українців перше і головне запитання було «Як ти?». Після останніх світових подій ті подій в Овальному кабінеті Білого дому це запитання стало «Як жити далі?». На вашу думку, що це означає для українців сьогодні, де їм шукати відповідь? Я думаю, що для українців, в принципі,значною мірою ситуація не змінилася. На запитання «Як далі?» або «Що нам робити далі,  на кого сподіватися?» треба відповідати так само, як і 24 лютого  2022 року. У нас є єдина гарантія безпеки і свого існування - це Збройні сили України і тому те, що відбулося в Овальному кабінеті воно значною мірою сколихнуло світ, сколихнуло Європу, стривожені люди радяться зустрічатися, пробують формувати нові коаліції для України. В принципі, мало що змінилося, тому що ми були на самоті і залишилися на самоті.. Так ми отримували багато підтримки і вона дуже важлива і це макрофінансова допомога, яка дозволяла нам тримати курс гривні відносно стабільно у державі, виплачувати зарплати, існувати і працювати. Ми отримували багато зброї, але менше, ніж нам обіцяли і менше, ніж нам потрібно. Це дуже важлива підтримка, але нас ніхто не підтримав у війні, не став на нас на наш бік військово і відповідно сьогодні найбільша проблема України полягає не в Овальному кабінеті, а у виснаженні Збройних сил України, у дефіциті солдатів, підготовлених офіцерів, тому що люди скінченні, на превеликий жаль. Це війна на виснаження, саме таку тактику обрав і Путін і саме таку тактику, в той чи інший спосіб, підтримав світ - продовжувати цю війну без кінця, не дати нам змоги перемогти, не дати нам ті ресурси, які би допомогли поставити Росію в якесь більш критичне становище. Вони приводять нас до вичерпання саме людських ресурсів, якщо йдеться про фронт і таких психоемоційних ресурсів, якщо йдеться про тил, про людей, які живуть в Україні, прокидаються і засинають з однієї думкою - про кінець війни, про те, чи будуть вони завтра живі, що буде з їхніми дітьми, де вони опиняться післязавтра. Цей стан постійної напруги,  постійного стресу він настільки енергозатрат ний, настільки випалює зсередини, що людина стає більш індиферентною до того, що відбувається. І тому, коли ми дивилися на перепалку в Овальному кабінеті, то це було безумовно тривожно, це було темою номер один для обговорення, але нас досить складно вже чимось злякати або здивувати, Ми звикли, що новини переважно погані. Ми звикли,  що нас лякають ядерною зброєю і винищенням за одну секунду, тому якісь політичні сварки вони не аж так глибоко нас торкаються.   Ви волонтер і ваша волонтерська робота полягає в тому, щоб допомагати Збройним силам. Здається за цей час ви зібрали кошти  майже на 350 автівок. Так, це побічна сфера моєї діяльності, як письменника, як публічної людини, яка почалася навесні 22-го року і продовжується досі і забирає в мене, в принципі, більшу частину мого робочого часу. Оскільки це такий складний і довгий процес, починаючи від збирання грошей, закінчуючи організацією купівлі, пригону іремонту. Потім ми самі разом із нашою командою їздимо на фронт і передаємо ці автівки. Тобто, це забирає багато ресурсу, але це така, скажімо, символічна допомога, це крапля в морі. Вона дуже важлива, вона демонструє те, як українське суспільство, а більшість моїх донаторів,  90% - це українці, які якраз підтримують армію. Але загалом безумовно це дуже скромна роль у порівнянні із тим, що роблять Збройні сили України. Це лише така, можна сказати, маленька і шляхетна добра послуга, але її не можна ніяк порівнювати з тим, що роблять люди, які воюють в окопах.   {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="393911" layoutid="0" layout="" static=""}   Ви письменник і те, що ви бачите, що переживаєте фіксуєте на папері. Вийшла ваша нова книга «Війна з тильного боку» Наскільки я розумію це нон-фікшн, тому що ви описуєте те, що відбувається з вами, трансформацію вас як письменника, як людини . «Війна  з тильного боку» - це справді нон-фікшн. Так це документальна проза, збірка  і видана як щоденник. Мені хотілося, щоб люди, які її відкривають мали враження, що читають приватний щоденник людини, яка пише не про себе, пише про те, чим займається, про людей, яких зустрічає. В книзі дуже багато про поїздки на Схід і ця книжка споряджена фотографіями просто з телефону, які зняті через вітрове скло. Такою є обкладинка книги, вона зроблена у форматі максимально простому і доступному.  Книжна про те, що конкретно автор бачив за оці три роки, чим він займався. Мені  здавалося, якщо панораму поглядів різних людей скласти до купи, то вийде великий портрет війни. Насправді це війна з стильного боку. Я часто їжджу на фронт і умовно кажучи, коли ти перебуваєш в якійсь Костянтинівці чи в Бахмуті, бо лінія фронту зміщується, то ти бачиш перед собою війну, але якщо озирнутися і подивитися за спину, то на за тобою величезна держава з десятками мільйонів людей, з тисячами кілометрів, з сотнями міст, тисячами селищ, яка живе під час війни, яка живе ненормальним життям, але це життя, яке вже для нас, на превеликий жал, стало нормальністю. Я пишу про те, як цивільна Україна, яка не перебуває на фронті, не прибуває в окопах, як вона проживає цю війну, чим є війна для людей віддалених від неї. Так склалося, що я живу в Ужгороді. Це найбільш віддалене місто від лінії бойового зіткнення з одного боку. Це створює ряд переваг тому, що це місто одне із найбезпечніших в Україні, взагалі в Закарпаття досить рідко прилітають ракети, а коли прилітають, то їх збивають. Але цей створює ряд якихось таких дивних  речей,  які відбуваються. Наприклад, зараз Ужгород - це найдорожче місто в Україні, оренда житла в Ужгороді дорожча за Київ чи за Львів. В Ужгород приїхала купа багатих людей, які повністю змінили ландшафт міста і культурний і бізнесовий. Так от, коли ти їздиш на фронт і бачиш міста, які порожні, бачиш вікна, які забиті дошками, а тут у себе вдома бачиш, як все розбудовується, то це дуже дивне відчуття. І ця книжка постала якраз із оцієї дихотомії між тим,  як я живу в Ужгороді в тилу і тим, чим насправді є війна. І мені хотілося показати насправді оцей зв'язок між цивільним життям умовно кажучи ідеальним полюсом, де є розбудова, де діти ходять в садок не під землю, а просто в садок, де не прилітають ракети і там, де є повний жах, де є пекло. І от оцей зв'язок,між цими двома реальностями, а ми між ними живемо, як між молотом і ковадлом, він якраз і давить на голову і розбиває твій психоемоційний стан. От ця книжка про це.   Культура, мистецтво,  література зараз також на передовій.  Чи допоможе література українцям переосмислити цю війну, знайти якісь точки опори для майбутнього? Я не впевнений,  що це є основою, але мені здається, що це один із механізмів, який дуже важливий. Культура під час війни в Україні відіграє колосальну роль, якщо йдеться про забезпечення якоїсь такої ментальної стабільності, забезпечення ментального здоров'я, якщо так можна висловитися. Ми сьогодні проживаємо ситуацію, коли в Україні під час економічної кризи, пов'язаної з війною, немає електрики, коли невідомо, що буде завтра, а у нас відкриваються нові книгарні і це масовий процес. Тобто найбільша мережа наших книгарень подвоїла кількість своїх книгарень у містах України за ці роки. Не скоротила, а подвоїла, тому що є великий інтерес до читання. Якщо йдеться про мої книжки, то я просто бачу, як їх додруковують і тиражі зростають щороку. Тобто запит від людей є дуже великий і те саме стосується, наприклад, театру. Купити квиток у театр ім. Франка неможливо, за три місяці наперед все розкуплено, тому що культура в той чи інший спосіб, по-перше, допомагає рефлексувати те, що відбувається,  вона допомагає втекти від реальності і почитати якийсь рома , який відбувається в іншому місці, в інший час. Це теж можливість перемкнути свою голову трохи, відпочити. Але я побачив одну таку дуже важливу штуку і одне із моїх прожиттів, як письменника , яке можливо найважливіше, таке найглибше, яке зі мною трапилося.   Це був кінець 2023го року, ми поїхали в Херсон виступати із Сергієм Жаданом і Іриною Цілик. Якщо не помиляюся і Херсон - це місто в якому за 2 км з іншого боку річки стоять росіяни, це місто, яке вони тероризують і перетворюють на непридатне для життя. Тому що весь час над головою літають дрони, і якщо ви вийшли на вулицю і просто йдете, то швидше за все що вас будуть атакувати. В Херсоні треба їхати по місту на автомобілі на швидкості 100-120 км, щоб вас не зміг догнати дрон. В Херсоні вбивають людей на базарах, коли бачать, що є якесь скупчення або обстрілюють автобуси міські.  В Херсоні не можна вільно пересуватися, ти завжди десь або під деревом, або намагаєшся перебігти від будинку до будинку, все життя під землею. Ми приїхали туди на наш літературний вечір, який відбувався зранку і це було під землею, не можу сказати де, але не було навіть афіші, бо не можна нічого афішувати., щоб  не дізналися, що буде якесь умовне скупчення людей, тим паче про українських. Можна було передати лише тому, кому ти довіряєш на 100%, що буде зустріч з письменниками тут в Херсоні під землею. Ми приїхали туди в казках, в бронежилетах, нас завели туди вниз і ми побачили повністю набитий зал людей. І що мене найбільше вразило  - це було 11 ранку, але багато з цих людей були вбрані так, ніби вони йдуть у Віденську оперу, тобто жінки в прикрасах, у якихось красивих сукнях, чоловіки в білих сорочках і тоді в той момент я зрозумів, що насправді вони не прийшли слухати вірші, вони прийшли конкретно на культурний захід, бо культура робить їх людьми. Тобто культура створює цивілізаційну надбудову, ворог намагається перетворити нас на неандертальців, які не мають електрики, які не можуть митися, які не мають жодних інших потреб, лише думають про те, як вижити, тобто перетворити нас на тварин, загнати під землю. Але культура дає нам гідність, тобто культура дає нам відчуття, того, що ми не біологічні істоти, що ми справді люди, що в нас є душа, в нас є наш інтелектуальний світ. Прийти в Херсоні в 11-й ранку у святковій сукні на літературний вечір - це означає показати всім, хто хоче тебе вбити, що ми не здаємося, що ми залишаємося людьми і нас цікавить література. Ми хочемо послухати вірші і ніхто нам цього не заборонить. Тобто це символічний акт бунту для людей, які не воюють, але хочуть і прагнуть миру. Тому культура, мистецтво -це не броня, але дуже важливий захисний шар, який дозволяє нам  залишатися людьми, мислити і відстоювати свою гідність і відповідно гідність своєї країни!   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Цього тижня в Ризі проходить фестиваль документального кіно «Артдокфест» з великою та дуже сильною українською програмою. Його переможців оголосять в суботу. Ми поговорили із засновником і президентом фестивалю, членом американської кіноакадемії «Оскар» Віталієм Манським. Він розповів про те, чому важливо в наші дні дивитися чесне, соціально загострене кіно. Манський півтора роки знімав у рідному Львові стрічку «Час підльоту» (російська ракета летить до цього міста 5 хвилин). Цей фільм довжиною 3 години був узятий на Берлінський кінофестиваль, і там великі зали з його показами були переповнені. Тобто світ, європейці хочуть знати правду про Україну та російську агресію. Це, серед іншого, мотивує кінорежисера до подальшої роботи. Зараз Манський почав знімати фільм про Одесу, де нині мешкає його 80-річна мама. *В ніч на понеділок в Лос-Анджелесі відбулася 97-а церемонія нагородження «Оскаром». Цікаво, що відразу після закінчення дійства в місті стався землетрус майже в 4 бали. Можливо, хтось ізнизу – або зверху – виявив своє невдоволення подіями. В Україні ця церемонія залишила неприємний відбиток через тріумф фільму «Анора» з участю російських акторів. Втім в нинішніх обставинах критики говорять, що її можна сприймати, як і те, що бодай хтось в Америці може протистояти «могутньому росіянину». А ми розглянули жести підтримки Україні під час церемонії, перш за все те, як зіркова акторка Деріл Ганна сказала «Слава Україні» – зал влаштував їй овації. Також ми вітаємо всю Латвію, включаючи її котиків, з першим «Оскаром», отриманим за стрічку «Потік» 30-річного Гінтса Зилбалодиса. *Після «битви в Овальному кабінеті» та жестів США, якими вони зробили неочевидною євроатлантичну солідарність, поточний тиждень став дуже напруженим щодо безпекової політики в Європі. Від саміту в Лондоні (2 березня) – до саміту в Брюсселі (6 березня). Виглядає так, що в основі обговорень – проєкт, переозброєння європейських держав ReArm Europe, оприлюднений президенткою Єврокомісії Урсулою фон дер Ляєн. Він передбачає забезпечення фінансування у 800 млрд євро. Ця зброя має піти на допомогу Україні та забезпечення власної обороноздатності Європи та розвиток ВПК. *З огляду на останні події у світовій політиці варто відзначити зміни в стилістиці української дипломатії, які відбуваються просто зараз. З урахуванням «нових вітрів», що віють з Вашингтону, попередня тональність української дипломатії, стилістика так би мовити «мужньої брутальності», перестає бути ефективною. Тепер на часі вибудовування разом з європейськими партнерами, які тепер зацікавлені в нас не менше, ніж ми в них, спільної лінії. В тому числі і щодо збереження співпраці з оновленим і часто непередбачуваним Білим домом. Важливо, що це відбувається на фоні безпекового гуртування Європи та заявки на лідерство в цьому, зробленої Франсуа Макроном.          

Олесь Санін, кінорежисер фільму «Довбуш», номінованого на Шевченківську премію, розповів, як історія легендарного карпатського опришка Олекси Довбуша переплелася із сучасною історію України. Багато учасників знімальної групи відправились на фронт. Сам режисер багато займається волонтерською роботою, а також показує стрічку для військовослужбовців – на передовій, у військових частинах, у центрах підготовки, в госпіталях. Цікаво, що на рішення бійців 68-ї окремої єгерської бригади надати їхньому підрозділу ім’я Довбуша, серед іншого, вплинули ролики майбутнього фільму. Для Олеся Саніна також дуже почесно, що зараз бійці цієї бригади використовують фрази з фільму – на своїх шевронах, офіційних і неофіційних; на плакатах, прапорах, «це для них важливо, це їх мотивує». *В Німеччині відбулися парламентські вибори. Переміг консервативний блок ХДС-ХСС, очолюваний Фрідріхом Мерцем. Він і почав формувати двопартійну коаліцію із соціал-демократами, які відкотилися аж на третє місце. Кореспондентка Укрінформу в Берліні Ольга Танасійчук в ексклюзивному коментарі розповіла нам, що означають ці вибори для України. Враховуючи напружену міжнародну ситуацію, коаліцію намагатимуться створити ще до Великодня. Одним із аргументів щодо такої терміновості є й необхідність оперативного та ритмічного надання допомоги Україні. *Країни Євросоюзу звикають працювати за нової адміністрації у Вашингтоні та – співпрацювати з нею. Це непросто, але неминуче, візити до Вашингтону лідерів Франції та Великої Британії – хороший показник цього. Також поточну ситуацію дещо прояснила низка переговорів в різних форматах і тональностях: Трамп дійсно хоче закінчити війну, проте все краще бачить, як це важко через жорстку позицію Кремля. Країна-агресор намагається, не йдучи на жодні поступки, затягнути процес так, щоби підтримка зі Штатів з часом перестала надходити до нашої країни. А Україна своєю чергою працює над тим, аби не йдучи на якісь надто великі поступки, все ж продовжити співпрацю з Америкою. Та тримати фронт, військовий і всі інші. Не менш важливо й те, що на тлі американських новацій на 6 березня скликається позачерговий саміт Евросоюзу – про безпеку ЄС і безпекові гарантії Україні. Туди запрошений і президент Зеленський. *В Ризі 1-8 березня проходитиме кінофестиваль «Артдокфест». Його відкриє польська стрічка Мацея Дригаса «Потяги» (Гран-прі фестивалю документального кіно в Амстердамі), вона складена з архівних кадрів про залізницю, що створюють колективний портрет ХХ століття, в якому велике місце теж займала війна. Закриватиме «Артдокфест» фільм засновника та президента фестивалю Віталія Манського «Залізо». Він про військову техніку, яка стає частиною міського простору – на постаментах, на парадах, а часом – у вигляді розгромленого металобрухту російського агресора, привезеного на київські вулиці. Загалом на фестивалі буде багато кіно про Україну. Зокрема – «Татова колискова» дебютантки Лесі Дяк, про те, як непросто ветерану Сергію входити в мирне життя після фронту.

Гість програми «Ми з України» латвійський альпініст і земессаргс Юріс Улманіс, який підкорив найвищі вершини всіх континентів, а 14 січня ц.р. досяг Південного полюса після 16-денної експедиції на підтримку України. Альпініст описав експедицію трьома словами: холод, вітер та сніг. До речі, у січні 2025 року суд, так званої ДНР, засудив Улманіса до 14 років позбавлення волі за участь у збройному конфлікті в якості найманця. Юріс Улманіс каже: «Це свідчить про те, що вони бояться». В програмі «Ми з України» ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень: інтерв’ю з уродженцем славнозвісної Петриківки, художником Андрієм Пікушем; підсумки Мюнхенської безпекової конференції; про акції на підтримку України та на засудження агресора у зв’язку з третіми роковинами повномасштабної війни в Україні. Юріс Улманіс розповідає про те, що спонукало його активно підтримувати Україну: «Головна причина — це війна, що триває вже 10 років, і я багато працював у Латвії з тими, хто жертвував кошти Україні. Дякую усім, хто підтримує мене та захисників України, але я відчув, що настав час розширити цю діяльність і звернувся за допомогою на міжнародному рівні. Тому я вирішив здійснити експедицію до Південного полюса та зміг співпрацювати з UNITED24 - платформою, створеною урядом України для збору коштів на підтримку країни під час війни. Вона дозволяє людям з усього світу легко жертвувати на різні потреби, такі як допомога військовим, відновлення інфраструктури, медична допомога та гуманітарні ініціативи. Я хотів, щоб це стало міжнародним, щоб люди по всьому світу знали та розуміли, що відбувається в Україні. Я підняв український прапор на найвищу вершину світу - Еверест, і подумав, що потрібно також принести його в найнижчу точку світу, щоб він майорів скрізь по землі. Бо прапор України символізує свободу, мир, мужність і доброту»   Яка була найбільша складність, з якою ви стикнулися під час цієї благородної подорожі? Зрозуміло, що їх було дуже багато, але розкажіть, будь ласка, про деякі. Можливо, ви думаєте про фізичні труднощі. Ну, звісно, там дуже холодно, температура падає до мінус 40-50 градусів, постійно дме вітер. Я сильно обморозив пальці, і хоча зараз краще, але все ще відчуваю біль. Найбільші труднощі, можливо, були в підготовці. Коли я вирішив оплатити цю подорож, я зняв усю свою пенсію, гроші з Америки, щоб заплатити. По-друге, я хотів надсилати фотографії звідти, тому мені довелося освоїти нові технології і купити обладнання. Третє - мені потрібно було зв'язатися і співпрацювати з UNITED24. Це була довга дорога, бо вони мене зовсім не знали, і мені потрібно було їх переконати. Я навіть поїхав до Києва, щоб зустрітися з ними, показував, як я тренуюсь, тягнув шини по Майдану, демонстрував, як я це роблю. А яка зараз співпраця з UNITED24? Краще, ніж на початку? У нас гарна співпраця. У них, звісно, дуже багато проектів. Я завжди радий, коли вони мені пишуть, навіть, якщо може пройти кілька днів, поки вони відповідають. Зараз ми проводимо розіграш для тих, хто пожертвував більше ніж 25 доларів. Ми організовуємо лотерею, і ті, хто виграє, отримають мою книгу «Коли війна стає особистою», надруковану латиською, українською та англійською мовами, а також листівки з Південного полюса з моєю печаткою. Це дуже цікаво, є сенс підтримувати. Звісно, сама пожертва і підтримка - це сенс, але отримати подарунок - листівку від Юріса Улманіса з Південного полюса — це також чудово. Ви говорили про фізичні труднощі, але, мабуть, були й психологічні труднощі. Я вже звик до таких експедицій. Я перетнув на лижах Гренландію приблизно 15 років тому, і в мене виникали схожі відчуття. Фізично мені зовсім не було так важко. Наскільки мені відомо, ви багато тренувалися, щоб підготуватися до експедиції на Південний полюс. Так, я багато тренувався. Можливо, це виглядало смішно, але у мене було чотири шини різних розмірів і ваги, і я спеціально просив, щоб їх розфарбували в українському стилі. Це зробила українська художниця Марія Зенькова, яку ви мені порадили. Вона дуже гарно розмалювала ці шини, і я з великою радістю тягнув їх за собою вздовж моря. А ще з більшою гордістю - біля російського посольства, щоб вони бачили це, щоб їх це дратувало. Я знав, що вони дивляться у вікно, і відчував, що їм це не подобається. У вас були не лише шини, але й спеціальний мішок для знаряддя, який ви взяли на Південний полюс. Його розмалювали художниця Ієва Царука й її донька. Отже, ваше екіпірування було дуже гарним. Так, обладнання виглядало чудово, бо я знав, що сам фотографуватиму і фільмуватиму. Мої колеги також були з камерами. Мені було важливо, щоб усе було гарним. Що стосується сумки, у мене були сани, на поверхні яких була сумка, яку я спеціально замовив. Як ви згадали, вона була розфарбована українськими мотивами. Це дуже гарна сумка, і я думаю, що, як шини, так і ця сумка повинні бути розіграні на аукціоні. Якщо говорити про пожертвування, які йдуть через UNITED24, чому й  була присвячена ваша подорож, чи люди активно жертвують, чи хотілося б, щоб вони були більш активними? Безумовно, краще, якщо б вони були активнішими. Але я думаю, що в цьому є користь. Наскільки мені відомо, жодного обличчя з Балтії на цій платформі UNITED24 не було, я перший. UNITED24 має дуже широкі можливості реклами, і вони дуже добре прорекламували мою подорож на Південний полюс. Я також через інші платформи це робив. Журналісти з України зв'язувалися зі мною, щоб я надсилав фотографії, які активно розійшлися. Це дуже добре. До речі, через кілька тижнів я поїду в Америку, відвідаю кілька латиських громад у Нью-Йорку, Чикаго, Мілвокі, Каламазу, Вашингтоні, а також матиму зустріч зі українськими громадами. Я розповідатиму про цю тему, продовжуватиму збирати пожертви для України та розповідати там про те, що насправді відбувається в Україні. Ми всі знаємо, що американці мають інший погляд на війну, ніж ми, адже ми за цим слідкуємо. Україна - це лінія фронту Латвії, а українці - на захисті Латвії. Щодо прапору України на Південному полюсі, чи була якась спеціальна церемонія або символічна дія з українським прапором безпосередньо на полюсі? Це поки що таємниця, про яку я не буду говорити. Я пишу книгу про свою подорож, і там будуть описані всі цікаві події, що сталися на Південному полюсі. Наразі прапор України майорить на Південному полюсі поруч із багатьма іншими прапорами. Як ви вже згадували, Людмило, я радий, що там був і прапор Національної гвардії України «Свобода». Ми дуже подружилися з цим підрозділом, там мої друзі, деякі з них загинули, я знаю їхні сім'ї. Перед виїздом я дізнався, що один молодий солдат був поранений і втратив ноги. Для мене ця війна особиста, і я хотів, щоб цей прапор був на Південному полюсі, щоб я міг зафіксувати цю подію на фото і відео. Хочу лише додати, що всі пожертви, які ви збираєте через платформу UNITED24, спрямовані на допомогу українській медицині, допомогу пораненим українським військовим, які під час війни втратили руки, ноги. І це дуже важливо. Так, це дуже важливо, тому що це відбувається кожного дня. Наприклад, в Америці трапився так званий «день 9.11». 11 вересня 2001 року в результаті теракту загинули люди, і весь світ про це говорить. А в Україні гине тисяча людей, їх калічать, ґвалтують, дітей викрадають. Це абсолютно стосується нас, і ми повинні зробити все можливе, щоб те, що роблять росіяни, припинилося. Ви так щиро говорите. Відчувається, що війна в Україні для вас дійсно особиста. Чому? Я відчуваю це до глибини серця, можливо, навіть хребтом, тому що латвійці теж пережили це 60 років тому. Коли росіяни увійшли до Латвії, почали руйнувати, ґвалтувати, висилати. І чому, наприклад, я не народився в Латвії, а в Америці? Тому що росіяни зробили так, що я народився в чужій країні. В кінці 80-х, на початку 90-х, коли росіяни, здавалося, були добрими і з’явився мир, ми знали, що це не так. Українці, латвійці, естонці, литовці давно знають, що росіянин залишається росіянином, і він ніколи не буде мирним, і це яскраво доведено. Вже 10 років триває війна в Україні та ще в інших країнах. Якою ви бачите роль Латвії в допомозі Україні? Ми знаємо, що Латвія багато допомагає Україні, але, можливо, є ще якісь можливості? Tак, допомагає. Ми знаходимося в ТОП країн, які надають багато допомоги, враховуючи відсоток населення. Але мені соромно за нашу країну, за наш уряд, що вони все ще дозволяють імпорт і експорт з Росією, коли є автобуси і потяги, що курсують туди-сюди в Росію та Білорусь. Є люди, які їдуть до Москви і беруть участь у конференціях. Це не єдиний випадок, таких прикладів багато. Мені соромно чути російську мову по вулицях, вона лунає скрізь. Ми, латвійці, самі винні та відповідальні за це. Що робити? Зупинити русифікацію, а кожному чоловікові слід вступити до лав Земессаргів або йти в армію чи стати резервістом. Яка у вас була мотивація стати земессаргом? Мотивація була, мабуть, такою ж, як і у багатьох у 2014 році, коли росіяни вторглися в Україну. Це було так, ніби ми всі прокинулися. Я, як чоловік і патріот своєї землі, зрозумів, що треба щось робити, і вирішив вступити до лав Земессаргів. Тут усе просто. Як ваш досвід військового, ополченця допомагає сприяти волонтерській діяльності, спрямованій на допомогу Україні? Те, що я військовий, земессарг, допомагає мені у тому сенсі, що, коли я зустрічаюся з українськими військовими, які дійсно воюють, нам легше зрозуміти один одного. Це фактор довіри, і це дуже допомагає. На початку, коли я починав співпрацю з UNITED24, була певна недовіра. Але коли військовий в Україні розуміє, що ти теж військовий, розмова зовсім інша. Але як мотивувати інших приєднатися до руху волонтерів? Як це зробити? По-перше, я нікого не хочу мотивувати. Можливо, своєю діяльністю? Лише так. Це так, як дитина дивиться, як інші роблять. Можливо, я  приклад того, що може зробити одна людина. Ми добре знаємо, що одна людина може зробити багато. Я не кажу, що роблю багато, але після початку війни в Україні мій світ змінився. Я зрозумів, що ненавиджу ворога, і готовий робити все можливе, щоб цей ворог не вторгся в Латвію. Для цього слід допомагати Україні, щоб сюди не прийшли росіяни. Українці виконують за нас страшну, огидну роботу, тому нам слід робити все можливе, щоб допомогти їм. Між іншим, мені багато людей допомагають у волонтерській діяльності. Коли ти починаєш робити щось важливе і потрібне, до тебе приходять люди, які хочуть допомогти. Земессарги на початку війни також надали мені для передачі українцям багато екіпіровки. Сьогодні земессарги самі їздять в Україну, у них там налагоджені зв’язки з українськими підрозділами. І ще, ця війна, незважаючи на свою жорстокість, дозволила мені зустріти багато чудових людей як в Україні, так і в Латвії. У мене з’явилося нове коло друзів - це люди, які допомагають Україні. Ми дзвонимо один одному, спілкуємося, їздимо в Україну, веземо туди допомогу. Постійно співпрацюємо -і це чудово. Зрозуміла, що ви змінилися після всіх активностей. Чим Юріс, який був до війни, відрізняється від Юріса теперішнього? Теперішній, новий Юріс, завдяки війні, наскільки б це іронічно не звучало, став набагато чутливішим, в певному сенсі жорсткішим, але також і м'якшим. Я бачу цей біль, можливо, інтенсивніше. Як я вже згадував, хтось втрачає ноги, або хтось, кого ви знаєте, загинув, і ви бачите, як страждає його родина. Зрозуміло, нічого не можна вдіяти, але я відчуваю це набагато гостріше, ніж раніше, і став, думаю, більш чутливим. Ще я став більш вдячним. Вдячний за те, що сиджу тут, дивлюсь на вас. Я дякую за кожен ранок, за життя. Дякую Богу, що я живу, що  мене не падають бомби, і що моїх близьких, мою родину це не торкається. Як це було в Києві, коли ви там були? Весь час так, і не лише в Києві. Ми скаржимося на різні дрібниці, але це насправді дрібниці. Я, наприклад, не можу ходити в кіно, театр, на вистави. Відчуваю себе винним, тому що знаю, що мої друзі сидять в окопах і воюють за нас. Не можу в цей момент бути веселим. Але це моє особисте відчуття, моя особиста позиція. Я нікого не засуджую. Але в Україні люди ходять в театри, на вистави, в кіно. Але вони мають повне право на це. Яке побажання, яку вісточку ви можете дати тим, хто розглядає можливість допомагати Україні, також тим, хто каже, що стомилися від війни в Україні? Мені соромно, коли хтось тут каже, що втомився від війни. Це приблизно так, я не знаю, як це пояснити, коли приходиш додому і весь час відчуваєш, що втомлений від усього. Уявіть, як почуваються українці. Вони дійсно втомлені. Коли я був там у грудні, можна було побачити цю втому. Але чого ми можемо навчитися в українців? У них немає страху, і вони ніколи, ніколи, ніколи не здадуться. І якщо людина не має мотивації допомогти Україні, то, вибачте, мені здається, у неї немає совісті, особливо якщо це латвієць, який не розуміє, що відбувається в цьому куточку світу. Ще одне, що я завжди кажу: усі бояться їхати до України, але якщо ви поїдете туди, ви зміните свою точку зору. Так само, як я, ви побачите, як відбуваються прильоти, як стріляють вночі, як це, коли не можна виходити на вулицю. Ви, можливо, зрозумієте, що відбувається з людьми, у яких загинули близькі. Так, це боляче, але ви тоді зрозумієте, що насправді відбувається. Я думаю, що латвійські школи повинні відправити дітей до України, щоб вони побачили, що нам загрожує. Щоб діти розуміли, яке справжнє життя, а не перебували в рожевому пузирі, в казковому Диснейленді. Чуємо: «Ми сподіваємось, що хтось врятує». Але ми бачимо, що зараз відбувається у світі. Чи відчуваємо ми себе в безпеці, сподіваючись, що нас хтось врятує? Ні. Ми самі повинні себе рятувати. Коли до нас прийдуть росіяни, українці нам допоможуть. Я впевнений. Після кожної своєї подорожі ви пишете книгу. Чи плануєте, або вже, можливо, почали нову книгу про подорож на Південний полюс? Коли можна чекати на її вихід до масового читача? Написання книги йде важко, я хотів би, щоб це відбувалося швидше. В мене вже є обкладинка для книги, але поки що немає змісту. Є багато світлин, але потрібен ще текст, який би мене надихав, я маю його впорядкувати. Я сподіваюся, що все буде готове до початку літа. Це моя мета. Чи плануєте якісь нові подорожі, якісь нові активності? Такі, як до цього, хоча я не знаю, куди ще можна подорожувати. Я поки що не знаю, куди можна відправитися, щоб був такий великий розголос. Мені про це треба подумати. Але, як я вже згадував, писатиму книгу, що також потребує часу. Поїду в Америку і там також зрозумію, що вони думають, можливо, зможу вплинути на їхню думку в Америці. Але в мене є ще один проект. Людмило, хочу вас запитати: скільки разів ви цього року були на Братському цвинтарі?Розумію, що жодного разу не були чи були один раз. Я хочу, щоб Братський цвинтар був щоденно на вулиці. Що це означає? Я провів дослідження, що до 40-го року приблизно 4000 латиських військових захороненні на Братському цвинтарі. Що я хочу зробити? Я хочу дізнатися, де вони проживали, і встановити пам’ятні таблички біля цих будинків. Тоді ми побачимо, що в Ризі повсюдно будуть такі таблички. Ось тут, наприклад, жив мій дід капітан Албертс Балодіс. На кожній табличці буде свій QR-код, і через телефон можна буде дізнатися інформацію про цього, можливо, багатьом невідомого латиського військового. По всій Латвії будуть такі пам’ятні таблички. Я думаю, що це сприятиме зростанню латиської самосвідомості, і діти будуть бачити, що в Латвії є свої герої. Кажуть, що нам бракує своїх героїв, але вони є, вони незнані. Майже в кожній латиській родині є такі, що захищали Латвію, і про них треба нагадувати. Нам про це треба говорити і популяризувати. Які побажання українцям? Я хочу висловити українському народові велику подяку, бо ви захищаєте нас усіх, не лише латишів, але й увесь західний світ. Дякую за вашу хоробрість, за те, що ви протистоїте ворогу і не піддаєтеся. Щодо мене, то я вас ніколи не зраджу, а буду підтримувати. В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Продовжуємо знайомити вас із номінантами Шевченківської премії. В розділі «Декоративно-прикладне мистецтво» номінована серія робіт чотирьох художників «Петриківський розпис: на захисті ідентичності».  https://knpu.gov.ua/nomination/mystetskyj-proekt-petrykivskyj-rozpys-na-zakhysti-identychnosti-seriia-khudozhnikh-robit-avtentychnoho-petrykivskoho-dekoratyvnoho-rozpysu/  Ми поговорили з лідером цього арт-квартету Андрієм Пікушем, уродженцем славнозвісної Петриківки. Він розповів про минуле та сучасність цього виду розпису. Ще в 1903 році Дмитро Яворницький вивозив його зразки на Всесвітню виставку фолк-арту до Парижу, де «петриківкою» милувалися великі митці. Зокрема захоплено відгукнувся про неї Анрі Матісс. Нині майстри петриківського розпису, зберігаючи глибинні традиції, розвивають цей жанр і таким чином – захищають українську ідентичність. Також в умовах війні проводяться майстер-класи з арт-терапією для українських воїнів на лікуванні та вимушених переселенців. Спеціально для Латвійського Радіо 4 художники-номінанти Валентина Карпець-Єрмолаєва, Андрій і Марія Пікуш, Наталія Рибак зробили спільне фото на тлі своїх робіт. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="392387" layoutid="0" layout="" static=""} *Мюнхенська безпекова конференція зафіксувала зміну ситуації, коли зовнішня політика США втрачає колишню злагодженість із європейськими союзниками. В таких умовах Європа має сама нести відповідальність за свою безпеку. Відповідно і російсько-українська війна стає ще більш гострим чинником безпеки європейців. На цьому тлі Дональд Трамп, у звичній своїй манері ведення переговорів із союзниками, словесно атакує Україну та українського Президента. Водночас відбувається триденний візит до нашої держави спецпредставника Трампа Кіта Келлога. Він в минулому позитивно говорив про героїчний спротив українців. Але наскільки вагомими будуть його аргументи для американського Президента нині?..   *В Лондоні на врученні британської кінопремії BAFTA кращим короткометражним фільмом буз названий «Камінь, ножиці, папір». Його режисер, 26-річний британець німецького походження Франц Бьом, 2,5 роки тому на навчаннях наших воїнів у Британії познайомився з українцем Іваном. Почута від того історія про перші дні російської агресії стала основою напруженого 20-хвилинного фільму. У головних ролях стрічки – українські актори. Якщо подивитися список нагороджених картини «Камінь, ножиці, папір», то там вказано три особи: режисер Бьом, продюсер Хузір і нарівні з ними – український військовий Іван. Він – один із головних співавторів фільму, подібно до того, як ЗСУ зараз – головні співавтори сучасної історії.   *Наступного понеділка буде третя річниця повномасштабного російського вторгнення. В Ризі, як і у всьому світі проходитимуть акції на підтримку України та на засудження агресора. На Ратушній площі представлять світлозвукову інсталяцію «Любов і війна». На площі Свободи відкриється фотовиставка Костянтина та Влади Ліберових «Три роки стійкості та непереможності України». Ввечері – хода підтримки «Шлях світла для України» та благодійний концерт у Національній бібліотеці. Загалом – триває збір коштів на підтримку України на платформі Ziedot.lv. Також, згідно до рішення Верховної Ради, 24 лютого встановлений загальнодержавний Національний день молитви. Зокрема, парламентське засідання цього дня почнеться з виконання духовного гімну України «Боже великий, єдиний».            

В програмі «Ми з України» ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  До вашої уваги: інтерв’ю з художником Микитою Тітовим, графічні роботи якого стали символом незламності українців; українська збірна бере участь в  VII Іграх Нескорених;  як останні політичні події можуть вплинути на ситуацію в Україні?  Історик, фахівець з мовознавства Неоніла Красножон розповість про українознавчі студії, які вона проводить щовівторка в Українському домі.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Продовжуємо представляти номінантів на здобуття Шевченківської премії. Цього разу поговорили з художником, графіком Микитою (Нікітою) Тітовим, автором циклу політичних плакатів «Шлях Свободи». За час великої війни він став широко відомим своїми лаконічними, але дуже виразними роботами. Тітов народився в Естонії. В дитинстві жив там у бабусі Хільди. Потім – у Харкові. Зараз мешкає в Івано-Франківську, що нагадує йому естонські міста.  {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="391601" layoutid="0" layout="" static=""} Тітов багато років живе з психічним розладом. Через це його не беруть до армії, хоча він кілька разів ходив до військомату. Художник відкрито говорить про свої психологічні, ментальні проблеми, бо вважає це важливим для співгромадян, які можуть мати щось подібне. Зараз Тітов закінчує роботу над своє першою книгою. Вона могла бути виданою раніше, але цьому завадило знищення російською ракетою харківської типографії. *Цього тижня в канадських містах Ванкувері та Вістлері тривають VII Ігри Нескорених, в яких бере участь і українська збірна. Під час її проходу на відкритті Ігор в знак пошани вставала вся 40-тисячна зала Ванкуверської арени. До українських воїнів підходив, аби привітати їх, британський принц Гаррі, засновник і меценат Ігор. Цей турнір важливий, як для реабілітації поранених військових, так і для народної дипломатії. Виконавчий директор, Канадсько-Української фундації, яка допомагала облаштовувати тренувальний табір нашої команди, Валерій Костюк розповів про атмосферу Ігор та наших збірників. Точніше – збірниць, Інну та Аллу. Інна – журналістка, освітянка, після початку війни стала військовим медиком, отримала важке поранення. Алла – з тероборони, вона більше восьми місяців перебувала в російському полоні. *Друга половина поточного тижня дуже насичена як на заплановані події, так і на позапланові. З перших – засідання «Рамштайну», яке вперше пройшло в Бюсселі, та низка інших зустрічей високого рівня задля посилення підтримки України, перш за все – від Європи. Водночас Дональд Трамп своїми дзвінками до Путіна та Володимира Зеленського закрутив машину переговорів та ще більше – очікувань переговорів. Зокрема анонсовані зустрічі президента Зеленського та віце-президента Венса в Мюнхені. А також – саміт Трамп-Путін в Ер-Ріяді. Така асиметрія в рівнях зустрічей дещо насторожує. Тому тепер уважно слідкуємо за Мюнхенською безпековою конференцією.   Науковиця: українознавчі студії допомагають вимушеним переселенцям зберегти свою ідентичність Неоніла Красножон - історик, науковиця, авторка майже 60 робіт опинилася в Латвії через війну в Україні. Наразі  вона зрозуміла, що її фах та знання можуть допомогти українській спільноті в Латвії. Неоніла Красножон організовує і проводить українознавчі студії в Українському домі, де ділиться своїм досвідом і знаннями. Її роботи охоплюють теми української історії, культури та національної ідентичності, що є надзвичайно актуальними в умовах війни.  Вона є відомим дослідником і викладачем, яка активно популяризує українську культуру та історію. Ці студії спрямовані на ознайомлення учасників з різними аспектами України, її традиціями, мовою та культурною спадщиною. «Українознавчі студії для українців за кордоном мають величезне значення з кількох причин . Найперше, це збереження культурної ідентичності: вивчення української мови, традицій та історії допомагає українцям у діаспорі зберегти свою культурну спадщину.  Також це соціальна інтеграція: знання про Україну допомагає українцям у діаспорі краще інтегруватися в нове суспільство, долати стереотипи та формувати позитивний образ українців. Участь в українознавчих заходах, таких як конференції або фестивалі, сприяє обміну досвідом та ідеями. Ну и звісно - підтримка зв’язків з батьківщиною: українці за кордоном, отримуючи знання про свою країну, можуть більш активно долучатися до підтримки України, наприклад, у сфері волонтерства чи благодійності», - вважає Неоніла Красножон. «У мене є три найбільші побажання для українства. Перше, це якнайшвидша, з найменшими втратами для України, перемога над Росією з підписанням переможного миру,  з отримання територіальної цілісності та суверенітету, що стане новим етапом у відновленні країни та зміцненні її міжнародної позиції. Друге, це визнання української мови, як мови ЄС. Це надасть нам на повноцінних підставах не тільки створювати культурно-громадські осередки та громадські організації, як це ми робимо зараз, але робити це на законодавчому рівні. Нам бракує  законодавчого фундаменту для відкриття шкіл з українською мовою навчання, для відкриття кафедри історії української державності, української філології. І третє – це об’єднання всього українства в досягненні спільних цінностей та визнання Дня соборності 22 січня, коли відбулося підписання Акту злуки Української народної Республіки і Західноукраїнської народної Республіки – Днем незалежності України. Тому що період від 22 січня 1919 року до 24 серпня 1991 року – це був період радянської окупації. І я хотіла б, щоб ми, як і Латвія, визнали радянський період, як окупацію Росією України. А 24 серпня 1991 – Днем відновлення незалежності України. Ці історичні факти дуже важливі для українства, для побудови майбутньої процвітаючої України», - каже Неоніла Красножон. .

В програмі «Ми з України» ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  Поет Богдан Томенчук, номінований на Шевченківську премію-2025, в ексклюзивному інтерв’ю розповість  про свою збірку «Вишийте, мамо, бронежилет»; Курська операція  ЗСУ – «курська проблема» для Росії ;поновлюється система керування української армії; спільна енергетична незалежність від Кремля - Латвія, як і Україна, в ENTSO-E. Ірина Погорєлова та її син Владислав  розкажуть про свою історію війни: окупація, довга і важка дорога через територію агресора до Латвії, щоб врятувати своє життя і мати майбутнє (в повторі) . В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Шевченківський комітет оголосив короткі списки номінантів на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка. До оприлюднення переможців, яке відбудеться 9 березня, «Новинна хата» поспілкується з деякими з українських митців. Перший співрозмовник – поет Богдан Томенчук, номінований в розділі «Література» зі збіркою «Вишийте, мамо, бронежилет». І нині за його словами «книжка працює, книжка воює», збираючи кошти на допомогу українському війську. Томенчук за освітою математик. Відтак в його віршах, в яких він вступає в діалог з українською класикою та часом полемізує з російською, є витончена гармонія формул буття. *Рівно півроку тому почалася Курська операція ЗСУ, яка стала окремим важливим чинником, не тільки військовим, але й політичним, причому в світовому масштабі. Не бажаючи знімати багато підрозділів з Донбасу, Росія залучила сюди армію КНДР. Та й це не допомогло Кремлю поновити контроль над територію. Що залишає Україні козир у разі початку переговорів. Загалом Роспропаганда намагається замовчувати «курську проблему» та фабрикує кримінальні справи проти українських воїнів. Втім цьому є хороша контр-новина. В ЄС напередодні представили перший проєкт Статуту міжнародного Спецтрибуналу щодо російського злочину агресії проти України. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} *В Україні прийняте важливе рішення про зміни в системі керування військом. Справа тому, що наприкінці правління президента-втікача Януковича структура української армії була надто спрощена. Тепер же поновлюється система постійно діючих великих з‘єднань – корпусів, які об’єднуватимуть батальйони та бригади. Це має підвищити відповідальність за ситуацію на відповідних ділянках фронту. *Якщо вважати електроенергію кров’ю економіки, життєвих державних організмів, то Латвія та Україна наприкінці цього тижня нарешті існуватимуть у спільній «системі кровообігу». Як вийшло, що Україна вже майже три роки входить в європейську систему електроенергетики ENTSO-E, а Латвія (разом з Естонією та Литвою) тільки зараз виходить зі спільного з країнами-агресорами енергетичного кільця БРЕЛЛ і підключається до Європи, та що це означає для наших країн?            

В програмі «Ми з України» ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події в Україні  та навколо неї  за минулий тиждень.  89-річний одесит Роман Шварцман провів паралелі з Гологостом й нинішньою війною, яку проти України веде Росія,  дізнаємося про кадрові зміни в ЗСУ, псевдовибори білоруського президента в українському контексті, а також про документальну стрічку «Порцелянова війна». Київський психолог Іван Сторчак, який через війну в Україні зі своєю родиною перебуває в Латвії, розповість про зміни у психологічному стані українських переселенців, які відбулися  за три роки війни. А його донька Анастасія Сторчак поділиться своїми думками та досвідом життя  українських підлітків в Латвії.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Цього тижня світ вшановував день пам’яті жертв Голокосту. В Бундестазі пройшло засідання, присвячене цьому. Вражаючим був виступ там 89-річного одесита Романа Шварцмана. В дитинстві він вижив в Бершадському гетто. А напередодні Нового року, російська ракета влучила в його одеську квартиру. На щастя сам ветеран разом з дружиною в цей час переховувався в підвалі. І тепер він міг свідчити світовій спільноті про загрозу геноциду українців: «Гітлер хотів убити мене тому, що я – єврей, зараз Путін намагається вбити мене за те, що я – українець». Світ має допомогти Україні закінчити цю війну на знищення. *29 січня ц.р. командування ЗСУ представило особовому складу нового командувача оперативно-стратегічне угруповання військ «Хортиця» генерал-майора Михайла Драпатого. ОСУВ «Хортиця» – найбільш складна дільниця бойових дій. Тому військові експерти приділили цьому призначенню підвищену увагу. Вони описують Драпатого, як обережного командира, ретельного планувальника, котрий зосереджується на нанесенні максимальних втрат противнику та збереженні свого особового складу. *Минулої неділі мінський диктатор Олександр Лукашенко провів ритуал «виборів Лукашенка». З цього приводу коментарі «Новинній хаті» надав старший політичний радник Світлани Тихановської Франак Вячорка. Він підкреслив, що доки в центрі Європи існує цей злочинний режим, залишається загроза Україні та сусіднім країнам ЄС і НАТО. Водночас ні білоруська армія, ні білоруське суспільство не хочуть воювати з Україною. Натомість, за словами Вячорки, в ЗСУ воюють сотні білорусів, і вже понад 80 з них загинуло. Світла пам’ять героям. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} *Американський військово-політичний експерт Стефан Коршак назвав атаки українських БПЛА в 2025 році «безпрецедентними трьома тижнями бомбардування території Росії безпілотниками». Експерт вважає, що якщо українцям вистачить техніки та виробничих потужностей, аби підтримувати заданий темп, то це спричинить розгром протиповітряної оборони та руйнацію військової інфраструктури на заході РФ. * Третій рік поспіль повнометражний документальний фільм з українською участю та на українську тему входить у короткий лист Оскара. Тепер це українсько-американсько-австралійська картина «Порцелянова війна» режисерів Брендана Белломо та Слави Леонтьєва. В тонкій стрічці про харківських митців, творців дивовижних фігурок, переплелися такі різні речі, як ламка, ніжна порцеляна та груба війна. З цим гармонує музичне оформлення від популярного українського гурту ДахаБраха.   Іван Сторчак: щасливим бути важче, ніж нещасливим Київський психолог Іван Сторчак, має досвід роботи понад 20-и років. Теми – криза у стосунках, відносини між батьками і дітьми, панічні атаки, депресії, психологічні травми, проблеми соціалізації і самооцінки. Це ті психологічні ознаки, від яких через війну страждає більшість українських. З Іваном Сторчаком поговорили про зміни у психологічному стані українських переселенців за три роки життя в Латвії А з його донечкою Анастасією про те, як вона адаптувалася за ці роки до життя в Латвії. Які основні психологічні виклики виникли у біженців на перших етапах адаптації? Чи спостерігається тенденція до поліпшення психологічного стану, чи, навпаки, люди стикаються з новими труднощами?Як вплинула війна на здатність людей довіряти новому оточенню?Які культурні чи соціальні бар'єри були найбільш важкими для подолання українським переселенцям у Латвії? Іван Сторчак підкреслив: «Сьогодні  актуально, зокрема і в психології, стало  як знайти роботу і працевлаштуватися. Дійсно дуже багато чого змінилося. Біль, жаль, сум, страждання  - це залишилося, як і впевненість у перемозі України. Тому що надія помирає останньою. І ще я люблю таке прислів'я: Коли опускаються руки, то простягаються ноги», а цього не треба допускати і цього не буде. Тому дійсно дуже цікаво мені, як фахівцю спостерігати за своїми друзями-співвітчизниками, з якими ми звісно спілкуємось. Насамперед дуже цікаво спостерігати, що період такого стану болючого, який відчуває будь-яка людина, яка опинилась за кордоном, потрохи при здорових обставинах проходить, Наступає, замість стану ностальгії,  скажемо так – стан психологічного отверезіння, вступає в дію притаманне здоровій людині бажання вижити на новій землі, в нових умовах, з вивченням мови , із спілкуванням не тільки з співвітчизниками, але й із людьми, які тут живуть і нас щиро приймають. Отже наступає розуміння, що без знання латиської мови, традицій, культури, соціалізації та інтеграції в це суспільство в Латвії буде важко далі жити.  А це все  складається з цих маленьких стіжків: як ходити в магазин, як купляти, як знімати кошти, як отримувати і  відправляти. Це здається дрібниці, але з них складається наше життя тут, оскільки ти стикаєшся з тим, що інша мова, зовсім інша ситуація навіть в банківській сфері». Наразі, з словами пана Івана, є й інша категорія переселенців, які вважають,якщо вони тут тимчасово, то й вчити мову і інтегруватися не обов’язково: «Ми не однакові. Залишилися люди,  і це нормально, невідь є статистичні дані, які досі не адаптувались, які досі живуть  за позицією «завтра». Тобто, ну ось завтра зроблю, завтра все закінчиться і знову буде життя таким, як було. Такі люди навіть повертаються з дітьми в Україну під обстріли . І зауважте, що їм, як це не буде дивно звучати,  це краще, ніж  пристосовуватись до нових обставин, вивчати мову, навчатися чомусь новому. Як казав Шевченко: «Новому навчатися і свого не цуратися». Зрозуміло, що змінювати щось, вчитися, тим паче, у дорослому віці важко, але, якщо по стежці йти і крок за кроком, то можна подолати все. На це просто треба мати силу,  натхнення, енергію і кохання, до себе в першу чергу Так, в першу чергу, до себе. Необхідно «помахати ручкою» синдрому жертви, де дуже зручно, бо я нещасний тому  мені всі винні. Ось я така «жертва обставин». З цим треба прощатися! Я ще люблю таке висловлювання: «Щасливим бути важко, а нещасливим бути легко». Ось такий парадокс, але це так і є. Коли людина усвідомлює, що їй треба, то спочатку обирає певний напрямок, свій шлях ,свою стежинку, потім і починається стан «Я щаслива», « Я щасливий»,  незважаючи ні на що ,тому що я рухаюсь до цілі, я розвиваюся. Так це потрібний час. Але відштовхуйся від того, що ти відповідальний за себе і за  дітей, в першу чергу. Бо, якщо батьки не будуть ситі, якщо вони відпочили і так далі, то й діти не будуть ситі, виспані,заспокоєні і мати і там певні задоволення від занять спортом чи іншими справами»  

В програмі «Ми з України» ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події України та навколо неї  за минулий тиждень.  Експерт аналітичного центру «Українська Призма», викладач Києво-Могилянської  академії  Олександр Краєв  відповість на запитання Антона Чернецького  щодо очікувань політики нової адміністрації США стосовно України. Також дізнаємося про те, що маскувальні сітки можуть бути  не  лише засобом захисту, але й витвором мистецтва.   Рубрика «Новинна хата Олега Кудріна» *Український художній фільм «Буча» (2024) цілий тиждень займав перше місце в листі переглядів Netflix-Україна.Сценарист і продюсер картини Олександр Щур в ексклюзивному коментарі розповів про те, як ця художня стрічка, зроблена строго на основі реальних фактів показує світові правду про російську агресію, про страшні злочини армії РФ на тимчасово окупованих територіях. «У нас було багато важливих показів. У Ватикані. Спеціальний показ для місіє ОБСЄ у Відні. Багато – у Вашингтоні: в Інституті миру, конгресменам показували. Ще – в Гарвардському університеті, в Колумбійському… Ми вважаємо, що це культурна зброя проти російської пропаганди». За його словами, після сеансів з’ясувалося, що навіть друзі України не знали 90% того, що побачили у фільмі «Буча». *У рубриці проаналізовані перші кроки та заяви 45-го та тепер уже 47-го президента США Дональда Трампа, в першу чергу ті, що стосуються України. До них можна ставитись із обережним оптимізмом, оскільки новий-старий лідер США висуває країні-агресору досить жорсткі умови щодо мирних переговорів. Водночас, в подальшому треба бути готовим до емоційних гойдалок «добре-погано» – через своєрідну переговорну трампівську тактику. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} *Цього року Давоський економічний форум був більше схожим на Мюнхенську безпекову конференцію (яка буде в лютому). Різким, майже сенсаційним став виступ у Давосі Володимира Зеленського, який емоційно нагадав європейським лідерам, що Європа має бути самодостатньою, сильною та єдиною, тим більше на тлі спільної військової небезпеки зі сходу. І це резонувало із заявами Емманюеля Макрона, який закликав Європу до «загального стратегічного пробудження», оскільки в ній не буде миру та безпеки, якщо самі європейці не подбають про це. * Цього тижня Україна та українство вшанували дві важливі дати – День пам’яті захисників Донецького аеропорту і День Соборності України. В Латвії поряд з тим відзначили День захисників барикад. Це все – про захист країни, її незалежності, а також – про збереження єдності. Тому зараз, коли ворог все більше сил вкладає в інформаційну війну, так важливо не вестися на ворожі вкидання, не розпалювати соцмережеві «холівари» з будь-якого приводу.   Експерт: Україна знаходиться у топ-3 пріоритетів Дональда Трампа Редактор українського порталу ЛСМ+ Антон Чернецький поговорив з експертом аналітичного центру «Українська Призма», викладачем Києво-Могилянської  академії  Олександром Краєвим про те, чого слід очікувати Україні від нової адміністрації США. Розмова відбулася напередодні інавгурації  Дональда Трампа. Україна точно знаходиться у топ-3 пріоритетів Дональда Трампа, «і не тому, що вона така хороша, чи Росія така загрозлива», а тому, що на Україні зав’язало чимало важливих для нового американського президента питань, зазначив Олександр Краєв. Він звернув увагу на те, що Трамп нещодавно закликав посилювати санкції проти КНР, щоб та посилила тиск на РФ у питанні мирних перемовин із Україною. Картини з маскувальних сіток 20 січня на Домській площі в рамках заходу пам'яті захисників  Барикад 1991 року  відбулася незвичайна виставка, де експонувалися  дванадцять унікальних творів мистецтва – картин з маскувальних сіток. Виставка була  організована Музеєм барикад  спільно з товариством «Tavi draugi». Маскувальні сітки для Збройних сил України плетуть в ангарі  товариства «Tavi draugi»  - Рига, вентспілс,50. Член товариства  Ренате  Грундштока запрошує усіх бажаючих доєднатися до цієї благодійної справи.  

В програмі «Ми з України» ведучий рубрики «Новинна хата Олега Кудріна» розповість про основні  політичні, економічні та культурні події України за минулий тиждень. Наразі з українською режисеркою  Людмилою Серебреніковою поговоримо про кіно народжене Україною.   В рубриці «Новинна хата Олега Кудріна»: *Україна відсвяткувала день народження генія «наївного живопису» Марії Примаченко чотирма цікавими виставками. Мистецтвознавиця Людмила Лисенко яка довго товаришувала з Марією Примаченко, розповідає про творчість художниці-філософа, пригадує цікаві історії зі спілкування з неї: «Вона була трошки віщункою. Я питаю: «Чи можлива ще війна?». Вона каже: «Та війна буде». Чого? Як? Чому? А вона каже: «Як? Через межу від нас». А вона жила… це ж – Київщина, Древлянщина, Полісся. Тобто десь оце передчуття біди, агресії від цього, так би мовити, «брата» в неї було», - пригадує Людмила Лисенко. * Напередодні стало відомо про загибель другого латвійського добровольця, який воював в Україні за свободу не тільки нашої держави, а й Латвії та всієї Європи. Це 41 річний Едгарс Платоновс. Ми вшануємо пам’ять Героя. * У рубриці розглянуті нові санкції США та Великої Британії проти Росії, перш за все – виведення з тіні танкерного «тіньового флоту» Кремля. Де дуже важливо, щоб припинити фінансові надходження до країни-агресора. І це вже дає результати – щонайменше 64 танкери з російською нафтою тепер не знають, що їм з нею робити, куди плисти. * Цього тижня українські дрони та ракети завдали найбільш потужного удару по російських військово-стратегічних об’єктах. Вони досягали відстані до 1100 кілометрів. Через влучання зайнялися пожежі на підприємствах з виробництва вибухівки, синтетичного каучуку для БТР і танків. Вкотре запали резервуари аеродрому стратегічної авіації Енгельс-2, навпроти Саратова, звідки ворог б’є по Україні. А потім РФ ударила по Україні, нашій інфраструктурі. І це стало нагодою, щоб обговорити питання інформаційної гігієни в цій війні. Того, як не треба повторювати месиджи російської пропаганди. Ворог б’є по Україні не тому, що хоче «помститися» за щось, а через те, що хоче знищити нашу державу та націю. Відтак чим більше буде ефективної української «бавовни» на російській території, тим скоріше Кремль припинить свою агресію.   Людмила Серебренікова про сучасне українське кіно Гостя програми «Ми з України» українська режисера документального кіно, кінознавиця Людмила Серебренікова розповіла про те, як розвивається сучасне українське кіно в умовах війни, а також про підсумки Днів українського кіно у  Ризі, що відбулися наприкінці минулого року в столиці Латвії. «В України потрясаюча історія мистецтва, історія кіно, історія живопису ті скульптури. Але, на превеликий жаль , лише саме за час війни ми почали цінувати свою історію , пишатися нею і досліджувати свою історію», - каже Людмила Серебренікова. Якщо говорити чесно і відверто, то серед пересічних українців було й таке, мов, українське кіно - воно таке трошки десь провінційне. Але  зараз, на сьогоднішній день, українське кіно говорить про себе дуже голосно у світі і цьому є підтвердження на багатьох міжнародних кінофестивалях. Треба згадати в цьому сенсі, наприклад, режисера Валентина Васяновича,  молоду режисерку  Элізавету Сміт, яка була відзначена на Берлінському фестивалі, Жанну Озірну, яка  отримала нагороду на нашому українському кінофестивалі «Молодість» . До речі, як акторка вона знялася у Романа Бандарчука. Наше кіно - воно не тільки знімається, не тільки показується і не  тільки повертає глядача в кінозали і до екранів, але наше українське кіно на сьогоднішній день ще веде бій на полі бою . Тому що багато українських митців взяли зброю в руки, щоб захищати Україну. На превеликий жаль багатьох з них ми втратили і це Павло Лі, пам'ять якого ми вшанували після показу фільму «Смак свободи». Слава Богу живі і працюють один з найкращих українських операторів Сергій Михальчук  і Ахтем Сеітеблаєв, фільм якого «Мирний 21» ми показували тут в Ризі, та інші. Це взагалі багато митців, які просто не можуть, щоб не знімати фільм і не захищати Україну»  

В новий 2025 рік з новою рубрикою. Відтепер в програмі «Ми з України» буде своя «хата», вірніше – «Новинна хата Олега Кудріна». Її ведучий Олег Кудрін – український журналіст, письменник. Народився в Одесі, закінчив Одеський університет, кандидат педагогічних наук. Останні 8 років працював власкором Українського національного інформагентства у країнах Балтії. {module widgetid="50" id="media" action="singlepic" imgid="387859" layoutid="0" layout="" static=""} У першому випуску рубрики:  авторка «Україна православна» Ярослава Міщенко в ексклюзивному коментарі розповіла, наскільки успішною стала календарна реформа українських церков. Розглянуто приклади збройної допомоги Україні та інші аспекти російсько-української війни. Окрема тема – небезпечні «газові ігри» Кремля навколо постачання газом Молдови та підконтрольного Москві Придністров'я. Розібрано «всесвітню боротьбу» за налагодження контактів з Дональдом Трампом, яка триває вже на тлі його неоднозначних заяв про Гренландію, Панам, Канаду. У цьому контексті важливими були два великі інтерв'ю Володимира Зеленського, зроблені вже цього року. В контексті культурних подій: у січні Україна розпочала відзначати 130-річчя видатного композитора Бориса Лятошинського. На честь цього у Києві весь місяць проходитиме фестиваль Liatoshynsky Space, незважаючи на атаки та обстріли. Гостя програми «Ми з України» художниця анімаційної студії ІМАГО, співорганізатор «ЗАДЗЕРКАЛЛЯ» Мар’я Гвоздєва-Тивонюк вміє робити чудові анімаційні фільми. Жителька Луцьку, але через війну в Україні, вона приїхала до Латвії, де мріє спільно з латвійською анімаційною студією зробити спільний проект, спрямований на те, щоб допомогти людям відкритися. Бо, за спостереженнями Мар’ї, у Латвії люди дуже стримані і закриті, а українці, у зв’язку з війною, також втрачають свою відкритість і притаманну їм емоційність. «Я, творча, креативна, амбіційна, сильна особистість, маю велику кількість знань у різних образотворчих техніках, працювала у сфері анімації, легко знаходжу спільну мову з дітьми та підлітками, а також з дорослими, розвиваюсь у напрямку психології і маю за мету поєднувати мистецтво та психологію і час від часу проводити арт -терапії. Дуже хочу допомогти не лише українцям, але й латвійцям відкрити свій потенціал за допомогою творчості», - каже Мар’я Гвоздєва-Тивонюк.  

Наприкінці 2024 року Україна опинилася у досить складній ситуації на фронті, де Росія продовжує просуватись на декількох напрямках. Окрім того, Київ все ще не має чіткого розуміння – якою буде підтримка західних партнерів у війні в 2025-му. На що підуть чи не підуть США? І як поводитиметься Європа? Чим позначився рік, що минає, для України - програма «Ми з України» вирішила поцікавитися думкою журналіста, письменника  і публіциста Олега Кудріна. Олег Кудрін зазначив, що до перемог України у 2024 році можна віднести перше і найголовніше – Україна вистояла, що вже є немало, оскільки рік був вкрай складним, виходячи з політичної кризи у Сполучених Штатах, блокування підтримки для України, більш, ніж на півроку, зокрема через вибори в різних країнах. Внутрішня ситуація стабільна,економіка функціонує, країна розробляє та виробляє озброєння. Є проблеми з енергетикою, децентралізація. Наразі, попри військовий стан, Україна залишається демократичною країною. Незважаючи на песимістичні прогнози, що світ «втомиться» від України, країні вдалося зберегти підтримку значної кількості країн. Підтвердженням цього факту став Глобальний саміт миру, який відбувся в червні 2024 року і об’єднав представників 93-х країн та 8 міжнародних організацій. І хоча саміт не дав результату у вигляді готового рішення щодо закінчення війни в Україні, він продемонстрував консолідацію демократичного світу в боротьбі проти агресії диктатур. На переконання Олега Кудріна, найголовнішою подією 2024 року стала воєнна операція в Курській області. Вона підсилила моральний дух українців, а також довіру з боку західних партнерів. Україна стала глобальним міжнародним чинником. Вибори, які відбулися Європарламенті, в основному не змінили лінію підтримки України. Нараз вибори в США і в інших країнах, в результаті яких до влади прийшли популісти, засвідчують, що світ опинився у стані турбулентності, що звісно впливає і на ситуацію в Україні.  Дональд Трамп повен загрозливих сюрпризів. Китай, Росія, Іран і Північна Корея небезпечно провокують. Увага зміщується на Азію. Гарячі конфлікти загострюються. Путін ще підвищує ставки. Чи слід очкувати в 2025 році миру для України? Олег Кудрін наголошує, що не повинні бути надмірні очікування щодо мирних переговорів, оскільки не відомо, чи насправді їх хоче країна-агресор. Олег Кудрін поділився власними враженнями від відвідин Одеси, де, на за його словами, значно поширилось україномовне поле і , незважаючи на війну, вирує культурне життя.

Українсько-латвійська творча група зняла короткометражний фільм «Вікторія у зоопарку» про долю української біженки, яка приїхала разом із сином до Риги після початку повномасштабної війни в Україні. Планується, що фільм буде доступним для масового перегляду навесні наступного року. Водночас, латвійські глядачі в рамках «Днів українського кіно» з 20 по 22 грудня зможуть подивитися в Ризі п'ять фільмів, знятих за останні два роки в Україні та які розповідають про реалії, історію та культурну спадщину країни З гостями програми «Ми з України»  українською кінопродюсеркою Світланою Петльованою і  колишнім директором студії документальних фільмів Ризької кіностудії, кінопродюсером Валтерсом  Кагайнісом говоримо про  знімальний процес, а також про те, що українське кіно у Ризі стає усе більш популярним. Між тим, за підтримки Державного агентства України з питань кіно з 20 по 22 грудня 2024 року в Ризі, столиці Латвії, відбудуться «Дні українського кіно». Покази проходитимуть у кінотеатрі K. Suns за адресою: Elizabetes iela 83/85, Centra rajons, Rīga (Елізабетес 83/85, Берга Базарс, Рига).   Розклад показів: 20.12.2024 (п’ятниця): 18:00 – Церемонія відкриття. 18:30 – Документальний фільм «Щедрик проти "русского міра"» (реж. Олександр Назаров). 20:30 – Обговорення фільму з глядачами, вільне спілкування.   21.12.2024 (субота): 14:00 – Документально-просвітницький фільм «Народження українського кіно» (реж. Альмар і Людмила Серебренікови). Показ у Ризькому музеї кіно (Peitavas iela 10, Centra rajons, Rīga). 17:00 – Документальний фільм «Сентиментальна подорож до планети Параджанова» (реж. Тарас Томенко).   22.12.2024 (неділя): 16:00 – Ігровий фільм «Щедрик» (реж. Олеся Моргунець-Ісаєнко). 19:00 – Ігровий фільм «Смак свободи» (реж. Олександр Березань). Покази фільмів (окрім «Народження українського кіно») відбудуться у кінотеатрі K. Suns за адресою: Elizabetes iela 83/85, Centra rajons, Rīga.   Вхід на всі перегляди – вільний!  

У кожного українця своя історія війни. У гостей програми «Ми з України»  Ірини Погорєлової та її сина Владислава - це історія окупації, довгої і важкої дороги через територію агресора до Латвії , щоб врятувати своє життя і мати майбутнє . Наша історія війни почалася о 4-й ранку 24 лютого 2022 року. Ми проживали з родиною у Харкові. Я, мій чоловік і маленький син Владислав - йому було  чотири рочки на той момент. Звичайно, що це був к найжахливіший ранок в нашому житті. Перші дві-три години ми нічого не розуміли, що відбувається, куди рухатись, що робити? Спочатку були думки залишатися вдома, в квартирі, але в Харкові відбувалися страшні речі, були вибухи скрізь . Ви вирішили їхати до Куп'янська, де проживають батьки, бо нам здавалось, що там в селі буде безпечніше. Коли ми виїжджали із міста, перше, що почули - радіо в машині, воно налаштувалося автоматично, і це була перша звістка про  повітряну тривогу, яку я почула вперше в своєму житті: «Увага повітряна тривога. Небезпека з повітря. Залишаєтесь в укриттях», - розповідає Ірина   Приїхавши в Куп’янськ, родина з  26 лютого 2022 року опинилася в окупації. «Зайшли російські військові, ми бачили на свої очі, як вони заходили колонами, прапори, ну тобто все це  ми бачили,і вже ми нікуди не змогли  виїхати, сиділи просто і чекали. Звичайно, що не можна було нікуди виходити, сувора комендантська година, ніяких магазинів ну, тобто нічого абсолютно, ти просто сидиш в хаті і чекаєш.  В нашому селі в них була база, був полігон, вони там навчалися. Там звичайно були жахливі речі з людьми, у них було полювання на родичів військових та  тих, хто брав участь  в АТО. До нас також прийшли і забрали автомобіль» Ситуація ставала все більш напруженою і родина вирішила у липні виїжджати – було прийнято рішення їхати через територію Росії до Латвії. Через Україну їхати було не можливо, російські військові просто не випускали. Шлях був дуже важкий  і небезпечний, але родині вдалось добрати до Латвії. Росіяни нас не випускали, ми там ще годин двадцять стояли, була нереальна черга людей, жінки, діти, ну уявляєте ця спека, комарі неймовірні біля болота. Я боялася дуже однієї речі, бо в окупації чомусь я так собі вирішила, що діти нічим не зайняті, мультиків немає, книжок також і ми вчили їх українських пісень А це ж діти і вони їх співають, де хочуть і ти спробуй доведи їм,  що тут, на кордоні, не можна співати, І так було страшно, щоб  син ненароком не заспівав «Червону калину» або Гімн України, тоді б нас не випустили і не відомо, щоб з нами було.   Ну якось вони нас пропустили, вважаю, що нам просто пощастило.  Коли ми перетнули кордон і в’їхали  на територію Латвії, я вам клянусь - ми цілували латвійську землю. Як нас зустрічали латвійські прикордонники! Ну я вам кажу чесно,  ніби ми їхні родичі і вони стояли нас  і чекали . Перше запитання: «Чи вам є куди їхати?» Вони нам дали діючі телефони, різні пам’ятки, дуже допомогли»  Ірина Погорєлова з родиною проживає в Латвії вже понад два роки. Син ходить в дитячий садочок, вже добре володіє латиської мовою. Вона відвідує курси латиської мови, зараз шукає нову роботу. Каже, що головне для неї зараз займатися вихованням сина і чекати на перемогу України. «Україні звичайно ми бажаємо перемоги, здоров'я всім діткам українським. Собі ми бажаємо сили пережити це все і не  втратити відчуття «себе» в цьому всьому потоці, тому що ми в себе єдині, життя в нас одне і, якщо його проплакати, то краще нікому від цього не стане. Я зрозуміла,якщо я тут плакатиму, то я цим не врятую нікого там, ну не стане від цього легше нікому. Роблю те, що в моїх силах, допомагаю своїй родині, ми допомагаємо військовим. І просто живемо, виховуємо сина, вчимо його читати українською мовою, вчимо українські вірші, українські пісні, бо він українець в першу черг.  Кажу: «Сину, ти українець і пам'ятай це завжди і цього у нас не забрати»

Кожна дитина в Україні заслуговує на різдвяне диво та подарунки під ялинкою, бо дуже багато труднощів та переживань випало на долю маленьких українців через війну, вважає керівник проекту «Різдвяний експрес Латвія – Україна» Каспарс Берзіньш. Третій рік поспіль організація «Tavi draugi» проводить благодійну акцію «Різдвяний експрес Латвія – Україна», яка має на меті зібрати в Латвії та привезти дітям в Україну різдвяні подарунки. Українські діти, які переживають усі страхіття війни, просять у Святого Миколая, щоб в Україні швидше закінчилася війна, а також практичні речі – ліхтарики, мобільні телефони, планшети та зарядні пристрої power bank. Звичайно, діти залишаються дітьми – тому солодощі та іграшки також у списку очікуваних подарунків на Різдво. Як долучитися до акції? Потрібно зайти на домашню сторінку «Tavi draugi» у розділ «Акція Різдвяний експрес Латвія – Україна» (тут).  Вибрати подарунок, який ви можете і маєте бажання подарувати конкретній дитині, придбати її та надіслати через Латвійську пошту або особисто принести до товариства «Tavi draugi». Подарунки можна  передавати, використовуючи безкоштовно пакомати Latvijas pasts, принести в благодійний магазин «Tavi draugi», який знаходиться в Ризі на вулиці Гертрудес. 32 або прийти 15 грудня з 12.00 до 18.00 в Різдвяний ангар у Ризі на Венстпілс, 50, де цього дня відбудеться святковий захід. «Кольори Співдружності: Україна-Латвія». У будівлі Сейму Латвії відкрилася виставка малюнків українських дітей «Кольори Співдружності: Україна-Латвія». На виставці представлено частину робіт, створених на майстер-класах з малювання, у яких взяли участь понад 100 дітей віком від 7 до 18 років із Чернігова. Кожен малюнок наповнений дитячими мріями, надіями, вірою в добро та перемогу. Для українських дітей виставка малюнків у Сеймі – це спосіб подякувати Латвії за допомогу Україні. Виставку малюнків дітей війни відкрила 28 листопада спікер латвійського парламенту Дайга Мієріня. Вона зазначила, що ця виставка є дуже символічною – малюнки дітей емоційно показують, наскільки для них та для всієї України важлива підтримка. Радість, тривога, співчуття, бажання продовжувати допомагати Україні – ці почуття відчували відвідувачі виставки, бачачи дитячі малюнки. Почесний консул Латвії у Чернігівській області Олена Вишнякова, яка разом із благодійним фондом «Семаргл» організувала у Чернігові майстер-класи художньої творчості для дітей війни, зазначила, що ці малюнки діти малювали для мешканців Латвії на знак подяки за підтримку України у важкі хвилини боротьби з агресором. Майстер-класи пропонували не лише уроки малювання, а й терапевтичну підтримку дітям, які постраждали від війни. Латвія торкнулася сокровенного – сердець українських дітей, – каже Олена Вишнякова. Що б не відбувалося, діти вірять в чудо, добро і радість. Війна їх не зіпсувала їх в плані їх цінностей, а навпаки зміцнила у тому, що вони хочуть жити в Європі, вони хочуть жити в мирі. І таки моменти їх зміцнюють» Посол України в Латвії Анатолій Куцевол на відкритті виставки підкреслив, що тема захисту українських дітей є особливо актуальною, ще й тому, що російський агресор депортував, лише за офіційними даними, 19,5 тисяч українських дітей. Це військовий злочин та геноцид, - вважає український дипломат. «Ці малюнки приносять радість не лише дітям, які їх малюють, але й дорослим, військовим, політикам. Іноді вони наштовхують на рішучі кроки, які зупиняють війни», - відзначив Анатолій Куцевол.

Питання вивчення латиської мови дітьми українських переселенців, які опинилися в Латвії після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, залишається й надалі актуальним. Тим паче, що в міністерстві освіти і науки Латвії заявляють, що наступного року  буде законодавчо затверджена вимога, щоб усі українські діти відвідували латиські школи. Комусь з дітей легко дається вивчення іншої мови навчання, комусь складніше, Але на допомогу приходяться різні методики вивчення мови . Наприклад,  спільне читання казок латиською мовою або акторська гра на сцені також латиською мовою. Громадська організація « Мистецька лабораторія» в рамках проекту Фонду громадської інтеграції щосуботи в казковій читальні Ризької Центральної бібліотеки проводить читання казок латиською мовою. Програма «Ми з України» побувала на казкових  читаннях. Читає казки і, таким чином, вчить українських дітей латиській мові українка Віра Діброва, яка приїхала до Латвії з Маріуполя неповні три роки тому.    За цей час дівчина не лише вільно розмовляє, але й допомагає  вчити дітей латиській мові. «Коли ми приїхали сюди, звичайно я не мала жодного уявлення про латиську мову Але так сталося,  що ми проживаємо тут вже третій рік і для мене, в першу чергу, було дуже важливо, як знак поваги до крани,  вивчити державну мову.  Це мій знак поваги до людей, які  прийняли нас тут, надали нам можливість працювати, навчатися, будувати своє життя. У мене не було жодних додаткових вчителів.  Я навчалася в звичайній латиській школі, де всі розмовляли лише латиською мовою. Але, в першу чергу, я навчалася сама. Так, я дуже вдячна вчителям, які мені допомагали, але це не були приватні вчителі, чи якісь додаткові курси. Це були зошит ручка и все и моя голова»   Вивчати латиську мову також можна,  граючи у виставі. Наприклад у виставі «Пригоди сонячного зайчика», яка відбулася 13 листопада в 45-й Ризькій середній школі, де українські діти грали  свої ролі латиською мовою.  Одразу після вистави я спитала у юного  глядача, який сидів поряд зі мною, чи сподобалася йому, як грали актори? Хлопчик-латиш відповів, що дуже, і він знав, що там грали українські актори латиською мовою.   Вчителька латиської мови Інара займалася з українськими дітьми, щоб вони вірно вимовляли слова. Каже, що українські дітлахи дуже талановиті. Наразі, директорка Ризької 45 середньої школи  Байба Неймане підкреслила, що ця вистава є подарунком від українських дітей на День незалежності Латвії.

Гість програми «Ми з України» - український співак Constantine, фіналіст шоу «Голос країни» У грудні 2017 року був номінований на українську музичну премію YUNA в категорії «Відкриття року».  Через війну в України проживає в Латвії. «У  ту саму ніч повномасштабного вторгнення Росії в Україну з 23 на 24 лютого  я був на гастролях і летів вже додому до Києва, але мій літак повернули в небі, бо агресор вже почав обстрілювати аеропорти і нас посадили в Варшаві. Це було дуже як в якомусь кіно жахів і треба було бачити реакцію людей, коли з'явився Інтернет і коли ми всі зрозуміли, що почалася війна…Я хотів сісти на поїзд і поїхати додому, але мама і вся моя команда казала мені, щоб я не повертався, краще перевезти родину, тому що в Україні жах, що творилося. Я  вирішив, що це має сенс і треба обирати якесь місце  і вибрав Латвії, хоча до цього тут ніколи не був». Constantine  розповідає, що тоді він втратив віру в людей, бо в  нього були гастролі і в Росії, були там партнери і прихильник і, але ніхто з них йому не подзвонив, усі в один момент стали по той бік війни. Але віру в людей йому повернули латвійці, які надали йому вкрай необхідну допомогу. Constantine каже, що перші місяці після початку війни він не міг ні співати, ні писати пісень. Лише після того, як від ворожої пулі на війні загинув його друг, він написав пісню «Рай». На запитання, чому він вибрав шлях музиканта, Constantine відповів: «Я думаю що цей шлях обрав мене, я навіть декілька разів намагався кинути,  але в мене не вийшло. Тому так  -  цей шлях обрав мене» Свою вдячність Латвії і її мешканцям за допомогу, яку вони надають українським переселенцям і особисто йому та його сім’ї Constantine написав пісню «Kā tev iet» .  «Я дуже вдячні вдячний Латвії, Ризі за підтримку, за те що вона мене вилікувала  відновила . Ця пісня –як прояв моєї любові і вдячності до цього міста і цієї країни. Я дуже вдячний цим людям, що вони мене виштовхнули із стану депресії плюс тут така природа. свіже повітря, море, сосни . Природа мене теж от виліковувала весь цей час і в ній я черпаю натхнення» Окрім своєї пісенної діяльності, Constantine волонтер в Українському дому в Латвії, веде заняття з дітьми.

Гостя програми «Ми з України» українська художниця Анна Прісенко.   Анна приїхала з Польщі, де працювала з українцями, які постраждали від війни - проводила заняття з малювання з метою підтримки психічного здоров'я. В Латвії перебуває за програмою ERASMUS для молодих підприємців. Саме в латвійській організації Young Folks LV вона буде пізнавати основи маркетингу, а також проводити майстер- класи та навчальні заняття з малювання для дітей та дорослих. Анна мріє відкрити арт-терапевтичний центр, організовувати різні творчі та благодійні проекти, виставки, інсталяції, перфоманси направлені на розвиток емоційного інтелекту, освіту, самопізнання та формування свідомого суспільства. Але головне – підтримувати українців під час та після війни і популяризувати українську культури через свою діяльність.  А працює вона в  різних техніках. Зокрема, це ручне ткацтво, писанкарство, петриківський та слобожанський розпис, витинанка, виготовлення ляльок-мотанок, вишивка, аплікації з тканини, станковий та монументальний живопис, графіка. Життя кожної людини  має свій колір, впевнена Анна, але своє  майбутнє вона бачить різнокольоровим. Україна для неї, незважаючи на національно жовто-блакитні кольори – це зелений колір, бо це колір життя, колір відновлення.  

Якіі українські книжки читають у  Латвії та світі, де і як за кордоном придбати українську літературу говоримо з  фахівцем цієї справи Артемом Чуйко. Артем  - філолог української мови і літератури, закінчив Харківський національний університет.  Через війну в України опинився в Латвії. Одного разу ще в 2022 році, побачивши на вулицях Риги групу дітей українських переселенців, які розмовляли  між собою російською мовою, зрозумів, що через кілька років ці юні українці можуть забути рідну мову, може статися їхня не інтеграція, а повна асиміляція за кордоном. А що в першу чергу допомагає привити любов дитини до рідної мови? Звісно дитячі книжки українською мовою. Між ідеєю та її втіленням пройшов час , але вже понад року кожний бажаючий може замовити українські книги на Інстаграм каналі «Українська книгарня». Або в однойменному Інтернет магазині. Ці два інструменти замовлення і доставки книжок набули популярності не лише в Латвії, але й в інших країнах Європи. Замовляють книжки також із Грузії та Молдови. Війна в Україні  суттєво підігріла інтерес до українських книжок у всьому світі. Іноземців зацікавили дитяча література, книги про війну та відомі імена – Сергій Жадан та Оксана Забужко.  За словами Артема Чуйка – ці автори  також є найбільш популярними в Латвії.

Гість програми «Ми з України» Катерина Весельська - офтальмолог з Бучі, яка через війну в Україні змушена була приїхати до Латвії. Зараз вона працює за фахом в одній з клінік Юрмали. За час проживання в Каугурі стикалася з різним ставленням до себе. Був час, коли колеса її автівки з українськими номерами декілька разів проколювали, але с часом ставлення до її родини стало нормальним. Катерина активно співпрацює с Товариством українсько-латвійської дружби.   Вона одна з небагатьох українських переселенців, якій вдалося влаштуватися  на роботу в Латвії за фахом, спілкується з пацієнтами латиською мовою, наразі  продовжує її вивчати. Катерина Весельська сподівається на перемогу України і хоче повернутися додому, в Бучу. Каже, що «взяла б з собою» додому латиську автентичність та екологічність, які їй дуже подобаються.